Як муза наша відізветься? «Харківські асамблеї»: мелодії розлук і зустрічей

ХIV Міжнародний фестиваль класичної музики «Харківські асамблеї» нинішнього року був присвячений 90-річчю Харківського університету мистецтв ім. І.Котляревського. На даху будинку навпроти цього навчального закладу кілька років тому без особливого приводу розмістили скульптуру «Скрипаля на даху», схожого чи то на Паганіні, чи то на Юрія Башмета. Символіка ця не бездоганна. З одного боку, зі стін харківського вузу виходили великі музиканти. Однак й рядові його випускники сьогодні не грають у переходах метро. Навіщо ж? Вони віддають перевагу не самітності «на даху», а далекому зарубіжжю. У цьому й проблема.

Можна сказати, що харківських музикантів у світі останні два десятки років упізнають за приналежністю до цього творчого форуму, а відомі виконавці Європи та Америки вважають за честь бути запрошеними на осінні асамблеї до Харкова.

Для організатора та ідеолога фестивалю, нині ректора Харківського університету мистецтв, народної артистки України, професора Тетяни Вєр­кіної цей форум був реалізацією заповітної мрії повернути місту репутацію великого музичного центру. Дочка великого вченого Бориса Ієремійовича Вєркіна, чия «філармонія фізиків» свого часу приймала в себе музикантів зі світовим ім’ям, хотіла відродити і зміцнити колишні традиції, налагодити зв’язки з земляками або виконавцями, які колись навчалися в Харкові.

Згодом у кожного фестивалю була своя тема, свій герой — від Моцарта до Берліоза, від Перселла до Глінки. Звинувачен­ня організаторам «Асамблей» в антипатріотизмі, космо­політизмі та інших смертних гріхах звучали, й не раз. Доходило до смішного. Казали, мовляв, є в нас «власні Шу­берти» (лише імен при цьому не називали), навіщось протиставляли віолончель та бандуру (хоча й у бандуристів є власний творчий форум), рахували державні гроші, виділені на фестиваль (а втім, на феєрверки і пивні свята іде набагато більше). Поділ культури на «свою» та «чужу» — перша ознака «містечковості» та провінціалізму, із чим «Асамблеї» боролися сімнадцять років. І, здається, перемогли.

За їхнім прикладом стали виникати чи пожвавлюватися в Харкові інші фестивалі, конкурси, концертні цикли. Надихалися музиканти, чиє мистецтво зазвичай цінують лише під час закордонних вояжів по Європі.

Навіть харківські композитори поспішали створити що-небудь спеціально для «Асамблей». Музикознавці чекали науково-практичних конференцій, чиї теми були підказані героями чергового фестивалю. Студенти брали участь у майстер-класах, які давали заїжджі знаменитості. І так далі.

Головне, мабуть, у тому, що політичної заангажованості в цього фестивалю немає, а об’єднавчі ідеї — є. І ще важливо — він пропагує гарну класичну музику в хорошому виконанні.

* * *

Нинішнє музичне свято було вдалим у тому сенсі, що стали очевиднішими можливості та перспективи Університету мистецтв. У потоці привітань — такі випускники, як ректор Національної консерваторії України В.Рожок, колишній міністр культури Д.Остапенко, нині директор Національної філармонії, а також її художній керівник В.Лукашев. Хороший знак — для студентів теперішніх.

* * *

Ми продовжили традицію, коли героями вечорів стають музиканти, гідні уваги і поваги. Наприклад, вечір, присвячений завідувачці кафедри сольного співу Л.Цуркан, де й дебютанти, і такі вже сформовані співаки, як нинішня солістка Національної опери України О.Крамарева і соліст Большого театру Максим Пастер (він співав на відкритті «Асамблей»), показали високе мистецтво. Серед випускаючих підрозділів кафедра сольного співу представила на черговому фестивалі рекордне число учасників. Та й за яскравістю представлених талантів, різноманітною географією їх сьогоднішнього проживання посіла одне з перших місць. Навіть ті учасники «Асамблей», котрі через об’єктивні причини не могли показати свої голоси в колишній красі, славу харківської вокальної школи підтвердили, давши майстер-класи.

І харківські композитори посідають на афіші «Асамблей» особливе місце. Хоча вже немож­ливо назвати «тільки хар­ків’янами» таких авторів, як В.Бібик, В.Губаренко і М.Кармін­ський, котрі пішли від нас. Їхня музика, як і В.Золотухіна та В.Птуш­кіна, котрі творять нині, звучить далеко за межами рідного міста й країни.

А об’єднує всіх приналежність до консерваторського класу видатного майстра Дмитра Львовича Клебанова (цього року виповнилося 100 років з дня його народження). Клебанов як композитор веде свій родовід від С.Богатирьова, творчого «онука» М.Римського-Корсакова.

З цих концертів, мабуть, розпочнеться новий відлік популярності його музики. Адже вона не те щоб забута, але виконується рідко. А те, що до неї з задоволенням звертається нове покоління музикантів, свідчить про те, що все стає на свої місця — хорошу музику неможливо списати в архів. Вона пролунала свіжо, яскраво, стильно. У Клебанова була нелегка доля — він потрапив під коток кампанії з «безрідними космополітами». І все-таки було б неправильно думати про Клебанова як про жертву репресивного ладу, котрий назавжди затаїв образу на владу і навколишній світ. По суті, він був людиною світлого погляду на життя, із своєрідним гумором, який не кожний композитор може в музиці висловити.

Часто повторюю: музика — це порятунок від багатьох бід і негараздів життя. Та музика ще й професія, причому дуже складна. Сьогодні з’являються різні технічні засоби, які демонструють студентам високі музичні зразки, знайомлять їх із найкращими світовими виконавцями. Цього, звичайно, мало... Потрібний педагогічний склад, який забезпечить високу фахову підготовку. А ми, як і раніше, розпочинаємо «Асамблеї» щороку із сумної фрази: «За цей час від нас пішли...»

Іде старше покоління. А молодше (дуже талановите) їде на Захід. Там таланти не лише затребувані, а й добре оплачувані. Щосили я намагаюся їх утримати. Та конкретний ректор не може змінити ситуацію. Потрібна державна політика в галузі музичної (і не тільки) освіти. Мізерна зарплата, відсутність житла не сприяють тому, щоб наші талановиті випускники залишилися в рідному вузі.

Нині, аби просунутися сходинками кар’єри, кожний музикант, який не прагне до скону працювати старшим викладачем, має захистити дисертацію. Причому вона повинна бути такою самою ж, як у спеціалістів-теоретиків. Розумієте, який нонсенс? От якби виконавець підготував концертну програму, зіграв або заспівав її на публіці, а потім зробив її аналіз і поділився практичними порадами зі студентами, тоді була б користь і вчителю, і учням. Той самий теоретик ніколи не вийде на оперну сцену чи концертну естраду. Навіщо ж талановитому скрипалеві чи співаку уподібнюватися вченому?

Нині ми стали заручниками бюрократичної оцінки талантів. Хтось (можливо, не настільки талановитий) пробивається через цю стіну. А яскравим виконавцям займатися псевдонаукою немає часу. Думаю, що «Асамблеї» якоюсь мірою відновлюють ціннісну ієрархію і допомагають нашим музикантам не стати «скрипалями на даху».