«Я НЕ ПРЯТАЛ ДУШИ НИ В ПОДУШКАХ, НИ В КОВАНЫХ ЛАТАХ…»

Дмитро Миргородський був не лише чудовим актором, а й талановитим поетом. Вечір його пам’яті, який відбувся в Будинку кіно, організований Гільдією кіноакторів, Національною спілкою кінематографістів і Міністерством культури та мистецтв України, став не тільки кіношно-театральною, а й літературною подією. Кожен, хто прийшов пом’янути Дмитра Миколайовича, згадати про нього, ще раз доторкнутися до його артистичного й поетичного таланту, одержав у подарунок збірку віршів Миргородського під назвою «Я есмь...» (Львів, ЛА «Піраміда», 2002), а ще — запечений у крихітному хлібці рядок із його віршів. У моєму виявилося: «Я не прятал души ни в подушках, ни в кованых латах…» Як знак звідти, ніби з-під раптово прочинених дверей пробилася смужка світла.

Дмитро Миргородський справді не вмів ховати душу — ні в подушках, ні в латах, ні тим більше — під маскою байдужості. Відкрита, щедра людина — так говорили про нього присутні на вечорі близькі, друзі, колеги, просто сучасники. «Як гартувалася сталь», «Розколоте небо», «Вавилон ХХ», «Усе перемагає любов», «Квартет Гварнері», «Вогнем і мечем» — це лише окремі з довгої низки фільмів, у яких він зіграв. Випускник Щепкінського театрального училища, однокурсник і друг Олега Даля, що з патріотизму повернувся до Києва та так і не поїхав зі «столиці любові», заслужений артист України. Понад сто кіноролей за плечима та, звісно, вірші.

Вечір відкрився показом документального фільму про Дмитра Миргородського. Потім говорили запрошені: хто зі сльозами на очах, хто —опанувавши себе. Але всі «про нього, про Діму», як сказала ще на початку вечора Ніна Ільїна. Колись Дмитро Миколайович написав про Леоніда Бикова: «Кинематографа солдат () Ушел в бессмертье с поля боя». Нині ці рядки адресували йому самому.

Дмитро Миргородський помер від раку. Незадовго до смерті попросив принести йому в палату два яблука — щоб востаннє відчути завдяки їм п’янку свіжість життя. Але «смерти нет, это всем известно, повторять это стало пресно»… Або, як написав Дмитро Миколайович: «Мы не умираем… Мы уходим…() Убегаем в вечности гулять, () Где любимых заново находим, () Чтоб оттуда ярче вам сиять!» Напевно, тому на поминальному вечорі не було відчуття безвиході й горя. Лише — попри все — умиротворення, переконаність у безсмерті людської душі.

У Миргородського легкі, навдивовижу чарівні вірші. Без притягнутого за вуха надриву й постмодерністських викрутів. Інколи здається, такі вірші писати вже розучилися. Він дозволяв собі бути природним. Як на нинішній час, це, погодьтеся, розкіш. Напевно, відкриття Миргородського-поета ще попереду. Поки що його вірші знає вузьке коло шанувальників — в основному друзі-актори. Правда, перші «симптоми» ширшої популярності віршів Миргородського наявні: їх уже кладуть на музику. Так, Леся Тишковська чудово проспівала на вечорі пам’яті пронизливо-зворушливий вірш Миргородського про забуту у вуличному бруді скрипку.

Звісно, поки що поетичну збірку Дмитра Миколайовича видано крихітним накладом. Але, оскільки ми маємо справу не з хобі відомого актора, а зі справді талановитими творами, здається, що й більший тираж, і об’ємніша книжка ще попереду. Хотілося б, аби для цієї благородної справи знайшлися і спонсори, і виконавці. Адже Дмитро Миргородський гідний не лише артистичної, а й поетичної пам’яті. Довгої, доброї та незаплямованої.