ВРЯТУВАТИ РЯДОВУ ЛІНЧ

Поділитися
Ані слова про політику, ані слова про війну, а все про неї — про всюдисущу літературу. Першого квітня (іронія долі, панове!) Америка рятувала рядову Лінч...

Ані слова про політику, ані слова про війну, а все про неї — про всюдисущу літературу. Першого квітня (іронія долі, панове!) Америка рятувала рядову Лінч. Достоту невідомо, скільки мирних і не дуже мирних іракців довелося замордувати на шляху до щасливого звільнення ув’язненої 19-річної американки, однак їм, як завжди, все вдалося якнайкраще. Інакше ж і бути не могло, бо їм завжди все вдається. Зайве розповідати сюжет, у якому, як завжди, знайдеться місце і хоробро-сентиментальному зрадникові (він же — герой за основною версією) Мохаммеду, який вчасно повідомив, кого треба, і ті, хто треба, швидко і якісно все виконали; і захопливій детективній історії самого звільнення; і тривожним кадрам транспортування героїні до шпиталю в Німеччині; і сміху крізь сльози родичів і друзів Джесики Лінч; і полум’яним словам президента Буша-молодшого... Одне слово, американські ЗМІ в ситуації, здавалося б, не дуже героїчної війни, створили цукерково-телевізійний міф, всмак використавши всі можливі голлівудські прийоми, а також пообіцявши продовження серіалу з неодмінним гепі-ендом в останній серії.

Ні, я зовсім не збираюся висловлювати власні судження про війну й американців з британцями, бо вони кричуще однозначні, а тому — нецікаві. Остання ж історія демонструє, наскільки сильним завойовникам потрібне «літературне» виправдання своїх дій в умовах несанкціонованої війни. Всі ми знаємо, що таке страждання й біль — найреальніші людські відчуття. Тому подібні іміджеві (а тому спекулятивні) «воєнно-польові романи» перетворюють страждання й болі війни на цілком стравне жанрове їдло — естетично довершений літературний «кліп» з використанням добре перевірених кліше.

Так само по-літературному вміло поводиться світова творчо-інтелектуальна громадськість, яка виступає проти війни. Кілька тижнів тому Інтернетом блукав відкритий лист Пауло Коельо до президента США Джорджа Буша-молодшого. Аби висловити свій протест проти політики американського уряду, суперуспішний бразильський письменник одягнув маску скомороха, називаючи Дж. Буша «великим правителем», саркастично «дякуючи» йому за те, що на багато речей той «відкрив йому очі». Коельо буквально вбиває Буша своєю полум’яною іронією, висловлюючи міркування «цілої армії безіменних людей», які в сучасному світі позбавлені голосу. Тобто якщо вони й мають голос, та все одно не будуть почутими: протестуй не протестуй... Може б, і сприйнявся цей лист як «крик безсилля» всього антивоєнного людства, якби не кілька обставин естетичного характеру, закладених у самому тексті послання, — нарцисичне самозамилування собою-який-протестує, численні художні прийоми-красивості, вміле використання цілого арсеналу літературної риторики. Можливо, саме так і мусить протестувати письменник. Однак якийсь хробачок ізсередини підточує, немов за Станіславським, — «Не вірю!»

Тільки ледачий письменник не висловився проти війни в Іраку. Своє слово сказав і нобеліант Жозе Сарамаґу — цей достойник навіть вигадав несмішний анекдот на тему війни. По-справжньому чесно про іміджевий бік війни висловився інший нобеліант Ґюнтер Ґрасс: «Ми не можемо бачити дрібних кривавих деталей, ми бачимо очищену війну, ми чекаємо її продовження по телевізору, як мильну оперу...» Проти війни виступив і відомий український поет і комуніст (а за сумісництвом — представник української парламентської делегації в ПАРЄ) Борис Олійник, який запропонував... вислати стражденний український хімбатальйон до Хусейна в Багдад — іракцям-бо, мовляв, він потрібніший.

А війна продовжує народжувати нових літературних героїв. Ним може стати і капрал військ Її Королівської Величності, і проста 19-річна рядова збройних сил США, і загиблий тележурналіст NBC, і... простий іракський селянин Алі Абід бен Мынґаш, який влучним пострілом зі звичайної гвинтівки збиває американський гелікоптер Apache Longbow. До речі, останній з героїв став «національним» (його вже встигли охрестити «іракським Рембо»), отримавши за свій подвиг 20 тисяч доларів «премії», другу (молоду) дружину й орден Мужності від лівійського лідера Муаммара Каддафі. До речі, саме перед війною один київський «лінґвістичний» вуз проводив відкритий конкурс рефератів на тему «Зелена книга» Муаммара Каддафі». Про це міг довідатися кожен киянин і гість столиці з реклами в метро. Цікаво, хто отримав головний приз?

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі