Візьмемо кількістю?

Кілька місяців у засобах масової інформації триває гостре — пост- і передвиборне — патріотичне кінозагострення. «Голлівудські продюсери знімають у Києві перший фільм про помаранчеву революцію!», «Вперше революцію покажуть такою, яка вона є!», «У цьому кіно буде лише кохання на тлі історичних подій»...

Тож і виють сиренами, надриваючи гортані, піарщики з конкуруючих контор. І начебто навіть намагаються кожен під себе «приватизувати» неслабкий ресурс, пов’язаний із пам’ятними подіями, річниця яких відзначається. Ще, звісно, подають свою «місію здійсненну» (без Тома Круза, на жаль) як суто ідеологічну. (Якби, звичайно, у ній можна було б удень зі свічкою знайти хоч одну виразну ідею.)

Загалом, усе за старими адресами. Гроші — у Нью-Йорку, флер — у Парижі, а ідеали (революційні) — виявляється, лише тут, у Києві, на знімальних майданчиках.

…Скільки картин на «помаранчеву» тематику запущено одночасно? У чому відмінність їхніх сюжетів і джерел фінансування? Чи справді, як твердять творці, Кан і «Оскар» приймуть це «кіно» із помаранчевим відтінком на свої склади? Відповіді на ці й інші запитання «ДТ» ще досі наївно намагається знайти...

А в цей час уже місцеве населення за період зйомок було перезбуджене до напівсмерті. Повертається, скажімо, увечері людина з роботи додому на бульвар Лесі Українки, а там... Біля будівлі Центрвиборчкому — «нас тьми і тьми»: «Ющенко — так!», «Ні — брехні!», «Фальсифікаціям — ні». «Як, знову?» — «Ні, це кіно знімають!». А на Майдані «біля Христі» теж «революція іде»: намети, масовки, персонажі з поважним виглядом і хлопавками. І бабуся з похмурим обличчям (сам бачив) сардонічно так дивиться на революційні барикади: «Хватить з мене! Своє вистояла! А шо получила?» Їй хтось відповів: «Не переживай, бабцю, незабаром прийде Янукович і скаже: «Кіна не буде!»

Розумію так... Без Голлівуду тут справді, ніяк не обійшлося. Голлівуд, як відомо, вже перелопатив, спаскудив і пристосував до своїх банальних трафаретів майже всю людську історію. А деякі місцеві «фабриканти мрій» поки лиш освоюють профанацію історії вітчизняної. Зокрема, її нещодавній розділ. От засвоять остаточно — тоді й буде додатковий привід поговорити про особливості кон’юнктури і недоліки держпропаганди в осінньо-зимовий період. А поки що із запущених проектів виділяються три (про кожний докладніша розповідь в окремому матеріалі) — «ПРЕ» (робочий варіант), «Оранж лав», «Помаранчеве небо».

Випадковому читачу ці назви мало що роз’яснять. «ПРЕ» — це відкушений префікс від «прекрасно»? А «Оранж лав» — це лав сторі з життя в’язниці Гуантамо, де ув’язнені носять геть лише жовтогарячу форму? Та що читачі... Навіть деякі режисери до пуття не усвідомили, чим займаються. «Це фільм узагалі не політичний... Я збираюся показувати атмосферу Майдану, атмосферу того, що відбувається, атмосферу доль... Не буде в моєму фільмі «Гринджол»... Хто фінансує проект? Я просто не знаю цього, тому що завжди був далекий від грошей... Я боюся тільки одного — я хочу, щоб вистачило моїх здібностей...» Все це в одному інтерв’ю повідомляє місту і світу молодий режисер Алан Бадоєв («Оранж лав»).

Ну, міркую, коли не знаєш, хто «замовляє музику» — навіщо тоді танцюєш? Коли дуже сумніваєшся у своїх здібностях — довчися ще на одному факультеті свого «кулька», потім ступай на майданчик...

Найбільш порочне заняття для критика-журналіста — це розмірковування... про творчість до того, як її «натворили». Але тут вочевидь доведеться порушувати табу і навіть грузнути у «пороці».

Якщо хоча б одна людина в Київській області мені переконливо пояснить, за яким принципом, на якій підставі і за якого збігу зоряних світил усі ці люди, котрі підняли на кінощит революційну тему, опинилися біля кіноштурвалів, то тоді я віддам останні заощадження на їхній самовідданий креатив.

Що, хоча б незначне, досі створили в мистецтві усі вкупі реактивні постановники майже одночасно запущених картин, заздалегідь ангажованих презентувати наше й так безталанне кіно на фестивалях, поки сказати не беруся... Знаю лише, що один знімав кліпи для Вєрки Сердючки. Другий, як мені розповіли, популярніший як продюсер, але гроші є, і треба терміново входити в історію. Про третю авторську групу взагалі нічого виразно не можна зрозуміти.

Якщо з метою держпропаганди революційна тема така вже архіважлива, то спочатку хоча б розберіться з кадрами, а потім видавайте карт-бланш. Якщо народ невблаганно потребує цієї творчості, то, може, брати слід не кількістю, а якістю? Втім, сам влип у відбір «народних сценаріїв» (акцію патронував «П’ятий канал»). Народу, звичайно, тільки кинь клич — і тисячі графоманів настрочать кілометри нісенітниці. Народна архаїка про те, що швець має шити чоботи, «пиріжник» — пекти пироги, а літоснову для фільму має створювати драматург, на жаль, знову не в пошані. Оцінюючи перспективу, з жахом очікую, як «доексплуатують» сюжети про революцію, гроші залишаться, і «про що» потім надумає знімати наступне «народне кіно» художня кіносамодіяльність... Про Чорнобиль? Про голодомор? Про нещасного Гонгадзе? Не доведи Господи.

…Є «Хеннесі», а є палена горілка. Є «Вдова Кліко», а є самогон, який жене хлібороб, змішуючи в єдиному пориві цукор, буряк і «залишки солодкі». Є фахова спроможність (яка передбачає ступінь відповідальності і художньої визначеності стосовно того чи іншого очікуваного проекту), а є аматори (або дебютанти, котрі ще не визначилися), з яких начебто й небагато спитають, проте ж творять... що хочуть.

Як було раніше, — у старі, багатьма облаяні часи? Йшов один, основний, кіноешелон (профі), за ним могли чіпляти будь-які візки (нехай діти потішаться). Як сьогодні в «обожнюваному» Голлівуді? Існує архіважлива для Білого дому проблематика — тож навряд чи її віддадуть «раціоналізатору» із Колорадо — спочатку подумають. Або порадять: йди-но, друже-пастуше, на лужок займатися арт-хаузом. Те, що для Штатів — святе, те у випадкові руки не відпустимо, для цих подвигів у нас Спілберг з Еммеріхом «на роздачі» стоять.

Тут поки що нікому на повен зріст стати на таку «роздачу». У Кіноспілці сьогодні лише велика кількість чоловіків інфарктного стану. (Хоча за бажання кілька імен можна перебрати.) Зате, дивна річ, у масовому порядку «є кому» знімати про Майдан у всіх його спектральних відтінках. «Не вийшло, — можуть сказати згодом (після «канських» прем’єр). — І тему, на жаль, ніби скомпрометовано... А хіба не політики цю тему скомпрометували першими?»

Тож і не знайдеться в суперечці крайнього. Хто б розібрався, де фахове, де народне. Остання ніша, утім, фольклор. У вікопомні часи на УТ-1 навіть була спеціалізована передача — «Сонячні кларнети». І талановиті люди, основним місцем роботи яких були тракторні бригади чи швейні фабрики, у вільний від трудоднів час могли показати все, на що здатні. Усі за них раділи. І ніхто суворо не судив. Тепер, схоже, настала і перемогла «ера» переможного маршу ентузіастів-аматорів у всіх сферах високого. Того самого, яке повільно «опускають».

У цій справі вчасно зорієнтувався канал «Інтер». Днями випустили спеціальний прем’єрний проект — «Зіркою серіалу стану я». Мила історія. Дванадцять осіб, невідомо звідки, вишикувалися перед відбірною «комісією». У складі якої ще одна горе-«режисер», яка вочевидь вважає себе Галиною Волчек, і горе-актор, котрий проїв у серіалах старі театральні досягнення, але відчуває себе Михайлом Чеховим. «Волчек» каже одній дівчині: «Як ти схожа на Міллу Йовович!», «Чехов» другу зупиняє: «Досить, я й так усе зрозумів!» Що він зрозумів, мені, наприклад, незрозуміло. Тому що головними випробуваннями на шляху до майбутньої «зоряної кінокар’єри» були такі етапи: 1) голосно запитати «Ти мене любиш?» (або щось подібне поширено-нудотне); 2) влаштувати істерику (на це вони всі здатні); 3) впасти на підлогу (чи підвестися) — чи одночасно і те, й інше. Та от, о диво, пройшовши ці «нелюдські» і «високохудожні випробування», жахливо і гугняво декламуючи, безглуздо рухаючись, невміло жестикулюючи, половина аматорів уже, виявляється... подолала половину шляху до зоряного олімпу! Ваша взяла, «могильники» Брандо і Нейолової...

І справді, чи багато треба, щоб нині стати зіркою або кінорежисером? Зовсім мало. Покривлятися чи попередньо з кимось... «поспілкуватися». Виходить, що тепер, реагуючи на злободенність і рейтингову потребу найпопулярнішого каналу, потрібно негайно спустити в унітаз усі дипломи про вищу освіту, а уявлення про принципи художності або фахової придатності забути як страшний сон через непотрібність і незатребуваність. Однаково ж Ряшин спродюсує, «Волчек» зрежисує, «Чехов» зіграє... А натовп роззяв-аматорів складе їм масовку кривляк. І отримаємо, нарешті, «найважливіше з мистецтв». У тому числі й на революційну тему.

Проте найбільш приголомшливе моє відкриття у зв’язку зі згаданим телепроектом було пізніше... Виявляється, серед десятка жадаючих стати зірками були навіть... дипломовані театральні профі. І от вони, досвідчені, розуміючи, що саме профі тут не дуже потрібні (такі тут не ходять!), так примудрилися змікшувати хоча б якісь ознаки своєї старої кваліфікації, що випнули назовні тільки все самодіяльне і дитяче. Так, подумав, дожилися. Чи доживаємо? Ще зовсім трохи («последний бой, он трудный самый») — і такі от «народні забави» запросто замінять кінофакультети, консерваторії, театральні майстерні. З Майдану (де «Караоке») у програму «Шанс», а потім і на естрадні майданчики пачками постачатимуть «співаків», для яких не обов’язковий голос і слух, не кажучи вже про ноти. У телешоу плодитимуть «кінозірок» не по одній, а партіями, ешелонами. Чи багато треба? Дурним голосом сказати «Ти мене любиш?», потім, смикаючись, впасти на підлогу... У задачі питається: цей цирк колись згорить, ці клоуни колись угамуються?

Відповідь: ні, навіть не сподівайтеся, це не закінчиться ніколи, як не закінчаться модифікації жувальних гумок «Дірол» чи «Орбіт». Тому що через місяць «у телевізорі» нам улаштують ще один «Майдан» — цього разу агресивно-попсовий. Телекреативники вже й там наслідили. Під Новий рік, кажуть, в одній із телестудій побачимо бутафорський варіант революційного Майдану з усіма належними фанерними атрибутами — готелем «Україна», «дівчиною зі скакалкою», омельченківськими «теплицями», представницькою масовкою. І от цей, уже попсою «відроджений», Майдан телепродюсери завжди готові пустити по відомству сумнівних задоволень... Виряджені клоуни на ньому не співатимуть, а фанеритимуть. Безголосі пасії багатеньких буратін робитимуть вигляд, що вони без бокала (і комп’ютера) мають вокал. Паскудники-блазні, не сумніваюся, розкажуть утробні байки, можливо, навіть на революційні теми. Кому буде замало, обіцяють навіть портрет Т.Шевченка, обрамлений вульгарним страусячим пір’ям і моторошними трояндочками... Профанація і Дискредитація — головні герої цього «Майдану» і найкращі друзі місцевого «мистецтва».

От так і закінчується все — не вибухом, а схлипом.