Вісімдесят кольорів «Радуги»

Справжня — хороша й розумна — література нині, на жаль, затребувана небагатьма. Не той пішов читач, зовсім не той: невибагливий, неерудований і, чого гріха таїти, неінтелігентний. Тому сміливці, які мають силу протистояти деструктивним тенденціям, що панують нині в духовній сфері, заслуговують найглибшої поваги і вдячності. До таких невтомних сіячів доброго й вічного, поза всякими сумнівами, належить і російськомовний літературно-художній журнал «Радуга», який святкує цими днями 80-річний ювілей.

«Радуга» — журнал особливий. У ньому ніколи не натрапиш на поганеньку прозу, недоладні вірші, непрофесійну критику або нудні спогади. Такий мотлох тут просто не надрукують. Ні-коли! Якби було інакше, журнал не посів би гідне місце в шерезі літературної періодики, яку найбільше читають у колі української інтелігенції. А «Ра­дугу» справді читають. І не тільки тому, що видань, орієнтованих на думаючих людей, у країні нині небагато. Напевно, один із секретів популярності журналу в тому, що всі твори, котрі з’являються на його сторінках, несуть у собі надзвичайно могутній заряд позитивної творчої енергії. Чи то трагедія, драма, фенте­зі, чи гумористична повість — усе одно. Усім їм властива спільна характерна риса: вони дуже тонко, талановито й тактовно нагадують читачеві про найголовніше — добро, любов і співчуття.

Ще один із незаперечних козирів редакційного колективу «Радуги» — відмінне чуття на добрих, а часом і, без перебільшення, видатних авторів. До речі, цю властивість відкривати таланти давно помітили маститі московські видавці: уже не перший рік вони скрупульозно відстежують кожне нове ім’я, що з’являється на сторінках «Радуги». Згодом нерідко справа закінчується народженням нової літературної зірки СНДівського масштабу.

У мене та моїх близьких із «Раду­гою» теж склалися особливі стосунки. І читаємо далеко не перший рік (причому нерідко, що називається, від палітурки до палітурки), і щиро любимо й цінуємо. А найголовніше — саме «Радуга» відкрила для нас неймовірний, вражаючий, сліпучий світ Марини й Сергія Дяченків. За це колективу журналу і особисто його головному редактору Юрієві Ковальському — окреме спасибі.

Утім, багатолітня і багато в чому подвижницька праця «Радуги» і її «капітана» заслужила вдячність і визнання багатьох. Скажімо, недавно, відповідно до указу президента Росії Володимира Путіна, посол Росії в Україні Віктор Черномирдін вручив головному редакторові журналу орден «Дружба». А Національна спілка письменників України відзначила діяльність «Радуги» медаллю «Почесна відзнака». Але найголовніша нагорода для будь-якого видання, хоч як це банально звучить, — визнання читачів. У «Радуги» з цим усе гаразд.