Вікторія Лук’янець: «ТВОРЧЕ ЖИТТЯ СПІВАКА ПОДІБНЕ ДО ЖИТТЯ СПОРТСМЕНА — ВОНО НЕДОВГОВІЧНЕ»

Заслужена артистка України Вікторія Лук’янець уже кілька років є солісткою Віденської опери. Її чудовому голосу, що нагадує срібний дзвіночок, аплодують слухачі Європи, Японії й Америки. На батьківщині, у Києві, співачка рідкісна гостя. Незважаючи на найфантастичніші зарубіжні контракти, вона намагається викроїти паузу у своєму щільному графіку й виступити в Україні. На початку вересня пощастить одеситам і гостям «перлини біля моря». На оперному фестивалі «Золота корона» Вікторія Лук’янець виконає свою коронну партію Віолетти з вердіївської «Травіати».

— Вікторіє Іванівно, ви виступаєте в найпрестижніших оперних театрах світу. Як ви вважаєте, чого варто повчитися нам в іноземців?

— Насамперед великої організованості й пунктуальності в адміністративних питаннях. Це вельми полегшує життя артисту. Завдяки розкладу можна планувати свою роботу не тільки протягом дня, а й на кілька місяців уперед. У Віденській опері або в «Метрополітен-опера» у мене жодного разу не було приводу просто сидіти й чекати через те, що сцена не готова чи музиканти не зібралися. Там такого не може бути в принципі! Це дозволяє заощаджувати сили й зосередитися саме на творчості. У контракті обумовлюються найрізноманітніші дрібниці: від репетиції й відпочинку до партії, яку ти виконуватимеш. Коли я занедужаю, мій гонорар знімається. Раніш у нас вважалося мало не правилом хорошого тону навіть нездоровим виходити на сцену. Це порочна практика, краще бути в гарній формі, ніж «дати півня» на сцені. Я зараз зрозуміла, що ані мені, ані публіці такі жертви не потрібні. На сцені я маю радувати слухача, адже творче життя співака подібне до життя спортсмена — воно недовговічне. З іншого боку, на Заході ти в постійній боротьбі й випробовуєш себе на виживання — якщо ти не співаєш — нічого не отримуєш, вийшов хворий — проспівав погано — тебе наступного разу не запросять.

Іноземці запрошують закордонних виконавців не від доброго життя — у них, на жаль, немає таких сильних голосів, якими славиться Україна. Мені здається, нашим співакам потрібно розширювати свій інтелектуальний кругозір, підвищувати рівень внутрішньої культури. Ми маємо артистів екстра- класу, але їх, переважно, іноземні імпресаріо не знають. Я не говорю, що потрібно всім залишати Україну, рідний театр, але попрацювати з різними диригентами й режисерами, випробувати себе в іншій сценічній школі надзвичайно корисно для артиста.

— Голос — дуже тендітний інструмент. Не всі артисти, володіючи гарними природними даними, уміють постійно знаходитися в добрій вокальній формі. Чи є у вас власний секрет?

— У день спектаклю я намагаюся поменше розмовляти, оскільки розмова стомлює зв’язки навіть більше, ніж сам спів. Я знаю багатьох вокалістів, котрим краще відлежатися, відіспатися, добре попоїсти, але це не для мене. Бути в формі мені допомагає спорт: плавання, біг, гімнастика. Це зміцнює голос і допомагає зберегти фігуру. Адже я акторка й маю добре виглядати. Конкуренція в оперному світі величезна. Багато володарок сопрано виглядають як матрони, і саме тому програють. Глядачам часом важко поєднати зовнішність гладкого артиста з роллю, яку він грає. Сучасні режисери вимагають від виконавця пластики, розкриття драматичного образу. При цьому не повинна губитися точність музичної фактури твору. За рубежем вокалом із солістом ніхто не займається, лише розставляються акценти. Уже на першу репетицію всі співаки мають приходити з розученою партією.

— У вас були найславнозвісніші партнери. Хто з них справив на вас найбільше враження?

— У грудні 1995 року я дебютувала на сцені Ла Скала. Хіба можна коли-небудь забути ту радість? Адже для будь-якої співачки виступати там — подарунок долі й водночас величезна відповідальність. Мені здається, там навіть стіни ніби просякнуті музикою. Найнезабутнішим моїм партнером був Лучано Паваротті. Я вважаю його кращим тенором ХХ сторіччя. Ніхто з молодих солістів ще не наблизився до його майстерності володіння голосом і сценічного темпераменту. Він співає душею, і в цьому його сила. У Паваротті сонячний чарівливий голос. Деякі артисти жартують з Лучано, знаючи, що він великий гурман. Мені здається, його забаганка возити із собою кухаря спричинена елементарною турботою про власне здоров’я. У різних країнах національна кухня багато в чому відрізняється від італійської. Співак звик до свого режиму й довіряє власному кухареві.

З Пласідо Домінго я зустрічалася в двох його іпостасях — він був моїм партнером в опері «Пророк» і диригентом у «Травіаті». Спостерігаючи за майстрами, я помітила, що чим значиміша особистість, тим вона простіша в спілкуванні. Ці артисти дуже ранимі й безпосередні. Вони не хизуються своєю всесвітньою славою й не пихаті. Лучано й Пласідо перші підходили до мене зі словами підтримки на репетиції. Після цього мені хотілося співати ще краще й уся напруга відразу зникала. На спектаклях із ними я відчувала себе ніби за кам’яною стіною. Це партнери від Бога.

З Дмитром Хворостовським ми познайомилися на Всесоюзному конкурсі вокалістів. Потім не бачилися понад десять років. У минулому сезоні ми зустрілися в Німеччині й разом виступали в Мюнхенській опері в спектаклі «Севільський цирульник». За десять років театральної кар’єри в мене були різні партнери, але ці співаки помітно відрізняються від багатьох.

— У кожної співачки є улюблена партія, а у вас?

— Моє ім’я на Заході асоціюється з партією Віолетти. Ця роль стала провідною та доленосною в моєму репертуарі. Саме з нею я дебютувала у всіх великих театрах зарубіжжя. Для мене ця партія — частина мене самої. А Віолетта не роль, а немов жива людина. Я звертаюся до неї, як до подруги. Люблю партію Ельвіри з опери «Пуритани», Лючію ді Ламмермур з однойменної опери Доніцетті. За кордоном я співаю музику, яка, можливо, в Україні не така популярна — бельканто. Вона вимагає неймовірної витонченості й технічності виконання. Щодня займаюся своїм голосом, тому багато років найскладніші партії залишаються в моєму репертуарі.

— Нині багато хто стурбований тим, що оперне мистецтво стає елітарним. Молодь із захопленням слухає сучасні ритми, а класичні твори знають і люблять окремі меломани. Яким ви бачите майбутнє опери?

— Мені здається, опера — мистецтво вічне. Меломанами не народжуються, а стають. Одні прилучаються до кращих музичних зразків з дитинства, а хтось відкриє для себе класику в зрілому віці. Перший похід на симфонічний концерт або оперний спектакль може приворожити чи, навпаки, відвернути глядача. Я не згодна, коли кажуть, що опера — елітне мистецтво. Потрібно просто любити музику та спів. Можна розпочати знайомство з класикою з легших для сприйняття творів. Послухати різних виконавців, побувати на кількох спектаклях. Нинішні тенденції на Заході — спростити постановки, прибрати вікові нашарування. Багато режисерів відмовляються від кринолінів у костюмах, архаїчності в декораціях. Мені теж не подобається виступати в шиньйонах, костюмах із бантиками та рюшами. Нова опера динамічніша. Вона не розмінюється на дешеві деталі в одязі; костюми прості, функціональні, легкі в роботі. Артист зосереджений на внутрішньому світі героя й повнішому розкритті музичної фактури твору. Я наведу приклад нової постановки «Травіати» в Кельнській опері. Режисер Гюнтер Кремер попросив мене зробити дуже легкий макіяж і розпустити волосся. Моя героїня була вбрана в легку чорну сукенку та білосніжний брючний костюм. І ці штрихи наблизили героїню спектаклю до наших днів. Сцена показує живий світ, те, що з нами відбувається сьогодні. Ми шукали нову пластику, щоб вона була природною, а не штучною.

— Ви рідко виступаєте в Україні. В екс-рідному театрі Національної опери про вас говорять як про гастролерку, яка нині є співачкою світу, а не українською артисткою...

— Завжди, у будь-якій країні, де б не виступала, підкреслюю, що я українка. Просто зараз сильно завантажена контрактами, які розписані на два роки наперед. Але намагаюся хоча б кілька разів на рік приїхати на батьківщину. Я не вимагаю нереальних гонорарів. Напевно, це погано. Потрібно себе любити, а то дехто на голову може сісти. Але я розумію, що нині не найкращі часи. Гроші я можу заробити за кордоном, а вдома виступаю, щоб одержати емоційний заряд від своєї публіки. У липні в складі української делегації брала участь у гранд-концерті «Золоті голоси України» на Міжнародному фестивалі мистецтв «Слов’янський базар у Вітебську». 5 вересня співатиму в Одесі «Травіату» й виступатиму в заключному концерті на оперному фестивалі «Золота корона». У Національній філармонії України 19 вересня запланований мій сольний концерт. Хочу привезти програму, яку київська публіка ще не чула. Моїм акомпаніатором буде геніальний піаніст Важі Чічава. Ми вперше з ним виступали п’ять років тому у Великому залі Московської консерваторії. Мені дуже приємно, що він погодився разом виступати. Нині веду переговори з Харківським оперним театром. Місто відзначатиме 125-літній ювілей, і в рамках свята пройде спектакль «Травіата» з моєю участю. 26 вересня виїжджаю до Кельна, а додому повернуся тільки перед самим Новим роком. Тому що ще 31 грудня в Бонні виконую партію Джільди в «Ріголетто». У цей же період проведу турне по Швейцарії й Італії. Я навіть не знаю, як усе це поєднати — роботу й особисте життя. Моя родина буквально плаче, що рідко мене бачить.

— Деякі оперні примадонни стверджують, що коли хочеш стати зіркою, слід пожертвувати особистим життям. У вас дуже гармонійний шлюб. Кажуть, зі своїм майбутнім чоловіком ви познайомилися ще в дитинстві. Як це сталося?

— У 14 років я вступила в музичне училище ім.Глієра до Івана Гнатовича Паливоди. Якось він сказав: «Знаєш, Вітусю, у мене є хлопчик, який зараз в армії, але в нього такий чудовий голос! Треба вас обов’язково познайомити». Добре пам’ятаю нашу зустріч із Юрою, що відбулася 13 листопада в Актовому залі училища. Коли він заспівав, я відразу закохалася в нього. Це було чисте й гарне почуття! Юра чекав, поки я виросту, цілих п’ять років. Ми зустрічалися в мене вдома. Він допомагав мені займатися музикою, разом слухали записи опер, стежачи за виконанням по клавіру. Гадаю, саме спільні інтереси зробили наш шлюб міцним та органічним. Адже чоловік (Кокозей Юрій Михайлович, співак, працював у капелі бандуристів України, викладав у консерваторії на вокальному факультеті. — Т. Г.) практично присвятив себе моїй кар’єрі. Переконана, багато в чому завдяки йому я відбулася як оперна співачка. Він досі мною опікується й допомагає в житті.

— Вікторіє Іванівно, на вашу думку, наскільки змінилася наша Національна опера з того часу, як ви були її солісткою?

— Після зміни керівництва театру більше ставлять нових постановок, запрошують режисерів з інших театрів. Добре, що пожвавилася гастрольна діяльність. Артисти стали частіше показувати своє мистецтво за кордоном. Судячи з відгуків критиків, вони там добре виступають. Найголовніше, щоб наша Національна опера вийшла на вищий рівень і не була провінційним театром. Я сподіваюся, в найближчому майбутньому київський театр порівнюватимуть з Маріїнкою чи з «Метрополітен-опера». Приміром, якщо в нас поставлять такий спектакль, як «Дон Паскуале», я з задоволенням виступлю. Адже ця опера не вимагає величезних фінансових витрат. Потрібні тільки гарні голоси й постановка, зроблена з любов’ю. Минули ті часи, коли в кожному обласному центрі створювався оперний театр. Сьогодні це нереально. Мені здається, Україні потрібно лише кілька театрів. Саме в Києві мають виступати найкращі артисти, тут потрібно ангажувати знаменитих режисерів і диригентів. І тоді кожна нова постановка опери буде подією в культурному житті країни.