Відділ художнього контролю — на книжковий конвеєр

Письменник працює на знос душею й розумом, а не лише, всупереч культивованому іміджу, печінкою. Створення якісного тексту — тяжка й копітка праця. Але то ж якісного, зітхає читач. Як тепер, коли немає худрад, що «не пущають» книжку в друкарню, критиків, здатних довести автора-невдаху до лікарняного ліжка, відбувається відсів «неякісних текстів»? Чи питання якості — це виключно справа смаку, про який, як відомо, не сперечаються? Але ж будь-який читач погодиться, що бувають книжки кращі, гірші, а бувають і взагалі погані.

Відтоді, як за письменницькою працею «наглядали» «відповідальні товариші», минуло достатньо часу. Письменники перестали бути «інженерами людських душ» — цей інжиніринг тепер за іншими відомствами. Отже, на перший план вийшли якісь нові критерії якості літературного продукту. Найчастіше — важковловні. Бо просто сказати: «якщо книжка добре продається — це хороша книжка» — означає не сказати нічого, власне, про літературу. Добре продаються книжки, над якими попрацювали видавець, дизайнер, рекламіст. І за всією цією «групою підтримки» постать самого письменника прозирає так само нечітко, як і його текст. Звісно, в тому разі, якщо машина книжкового ринку справна і ця група підтримки також працює на совість і власний добробут. Це не означає, що «розкрученість» нищить «літературу», а отже, це «погано». Швидше, неминуче. В умовах досить насиченого ринку роль «просування» важко переоцінити. Просто питання літературної якості повністю залишається на совісті письменника та видавця.

Український книжковий ринок — досить цікаве явище: ринок ніби існує, книжки видаються і навіть час від часу знаходять читача. При тому, що «розкручуванням» і «просуванням» переймаються небагато видавців, та й то лише в тих випадках, коли «продукт» безперечно «комерційний». Принаймні є надія, що повернуться гроші, вкладені в рекламу. Водночас така ситуація виявляється парадоксально перспективною в літературному сенсі: за відсутності «звірячого оскалу капіталізму» на цьому ринку залишається досить широкий простір для реалізації найбільш «некомерційних», але просто співзвучних смакові видавця й публіки творчих задумів письменника. Але, з іншого боку, така ситуація на ринку водночас і згубна для якості літератури. Смішно казати: письменник має бути професіоналом. Тобто творити не «у вільний від основної роботи час», а присвячувати літературі найбільш плідні години свого дня. Чого абсолютна більшість українських письменників дозволити собі не може — він же людина, йому інколи і їсти треба...

Можна зневажати російський книжковий ринок за «агресивність» і «попсу». Але як відмовити йому в тому, що він годує свого письменника — як «попсового», так і «елітарного»? Насичений, у постійному оновленні, ринок залучає в книжкову індустрію вдосталь коштів, аби письменник хоч якось міг дозволити собі писати. І якщо немає іншого способу залучити кошти, окрім як викидати щороку на прилавки тонни «попси», — отже, тонни будуть. Але буде й те, що особи витончені вихоплять зі стосу глянцю — а потім нехай бридливо обтрушують пальчики й клянуть «літературний макдональдс». Адже це саме він годує Їхнього Автора.

Українська література на цьому тлі залишається заповідником, у якому править смак. Більше письменницький і видавничий. Оскільки читацький тепер формується в основному ринком. І що з того, що нам це не подобається?

Юрій Олійник, письменник

Термін «професійний» у словосполученні «професійний літератор» має дві грані: той, хто заробляє на життя власною творчістю, і той, хто має високий рівень майстерності.

Щодо першої — скажемо однозначно: у нашій письменницькій царині сьогодні таких літераторів немає. Але вони були. Розквіт їхнього буття припадає на радянські часи, коли, за висловом одного з тогочасних метрів літератури, «то не письменник, який не заробить за рік сто п’ятдесят тисяч». Тобто держава ніжно гладила письменника по голівці, давала йому цукерки й вимагала такої самої ніжності у відповідь. Проте, здавалося міцна, когорта таких письменників, подібно до динозаврів, загадково й раптово зникла як вид. Сталася ця трагедія не 60 млн. років тому, а протягом першої половини 90-х років минулого століття. Сьогодні, з власного досвіду та досвіду моїх колег, мушу констатувати: письменник не може забезпечувати себе (тим паче свою родину!) за рахунок публікації власних творів. Щоб існувати як творча особистість, він змушений, на жаль, паралельно працювати деінде; і оте «деінде» здебільшого не пов’язане з творчістю. А втім, моє «на жаль» не пов’язане з ностальгією за тим матеріальним заохоченням письменницької праці, що його могла собі дозволити радвлада. Моє «на жаль» пов’язане з іншими аспектами. Відсутність професійних літераторів свідчить, по-перше, про рівень наших видавництв і друкованих видань, які не можуть сплачувати письменникові пристойний гонорар. Причини такого, як на мене, ганебного стану — різні: від надміру тестостерону у видавця та банального намагання нажитися до цілковитої фінансової імпотенції. По-друге, це є свідченням небажання нашої держави опікуватися справами культури загалом (циклопічні проекти, подібні до «Мистецького Арсеналу» чи перебудови Українського дому, не мають жодного стосунку до розумної політики в галузі розвитку культури). І по-третє, це принижує значення письменницької праці і роль письменника в суспільстві.

Що ж до другої грані, тобто рівня майстерності, професійності сучасної української літератури, то проблема рівнозначна запитанню: куди ведуть сходи — угору чи вниз? Зрозуміло, відповідь залежатиме від того, де ти перебуваєш — угорі чи внизу. Порівняймо рівень сучасних текстів із рівнем текстів, скажімо, Михайла Стельмаха, перед тим обумовивши це порівняння. Відкиньмо відразу ідейні претензії. Відмовлятися від такої постаті, як Стельмах (який, до слова, залишався безпартійним), лише з причин певного ідейного спрямування його творів — те саме, що відмовлятися від творів Платона лише з причин несприйняття ним ідей та трибу правління Перикла або від творів Цицерона з причин його специфічного ставлення до релігії. У мовному та стилістичному розрізі українська радянська література, безперечно, стоїть на верхніх щаблях сходів. Якщо порівнювати стилістику й мову (я вже не кажу про архітектоніку) творів Стельмаха і, скажімо... та ні, будь-кого з обойми письменників, що прийшли в літературу за 16 років незалежності, то, їй-богу, якщо ви сангвінік, то обов’язково реготатимете, а якщо меланхолік, то заплачете — стилістична й мовна безпорадність сучасників очевидна. Причина проста: з розвалом великих радянських видавництв («Радянський письменник», «Молодь», «Дніпро» та ін.) розвалився інститут літературного редагування. Свого часу (в радянські часи) мені мимоволі довелося бути свідком суперечки мого батька (письменника Миколи Олійника) із фахівцем-мовознавцем, якому батько дав для прочитання свій роман, з приводу вживання певних діалектних виразів у регіоні, де розгорталися події цього твору. То була жорстока супереч­ка... Вам доводилося чути від сучасних письменників про те, як прискіпливо працюють вони над словом? Певен, не доводилося. Знайти фахового літредактора сьогодні так само складно, як знайти цікавий і професійно зроблений текст. Набрид «стьоб», набридли «романи-фрістайли», набрид «вербальний перформанс», набридли «інтертекстуальність» та історії «шизоїдних особистостей», за якими приховується елементарне невміння грамотно викласти думки, власне, елементарне невміння (і небажання) мислити. Покажіть мені сьогодні цікавий текст-роздум, скажімо, прустівського рівня... Склалася анекдотична ситуація: промовиш щось на кшталт «думка», «роздум», на тебе подивляться так, наче ти матюкнувся. І навпаки — матюки сприймаються на рівні роздумів. Чому? Та тому, що чиїсь роздуми змушують і тебе самого мислити, потрібні зусилля (до слова, якраз ті, які й роблять з нас людей), а зусилля робити ліньки. Тобто ми живемо та території, населення якої категорично не бажає мислити. Ось вам і друга причина — небажання мислити. А це, звісно, не сприяє підвищенню професійного рівня творів.

Ще одна причина — ринок. Нині всі переконані, що не існує інакшого капіталізму, крім ринкового. Проте це неправда. Ринковий капіталізм — лише одна з можливих форм економічних відносин, що реалізувалася в Європі. І не така вже й безневинна штука. Вільний ринок без втручання держави призводить до того, що рівень життя в країні перестає залежати від економічного розвитку цієї країни, від зростання її валового внутрішнього продукту (що ми й маємо). Адже за вільного ринку потоки капіталів перепливають з однієї країни в іншу — у пошуках дешевшої робочої сили і дешевшого способу виробництва. Такий ринок підмінює професійний рівень усім відомою «розкруткою». Запевняю вас, «розкручений» автор ніколи не опікуватиметься професійним рівнем своїх творів, адже й без того вважатиме себе за неперевершеного майстра. І це лише один з механізмів впливу ринку на свідомість автора. А далі вдумливий читач, погортавши твори «неперевершеного майстра», тільки подивується: якщо це вершина, то нащо мені така література взагалі? Крім того, існує механізм формування читацьких смаків, який вкладається у відому формулу реклами: хочеш бути модним, сучасним, «кльовим», «крутим» (на вибір, для різних категорій) — купуй саме цього капелюха, мобілку, авто, саме ці книжки. Тобто ринок стирає критерії мистецького й кон’юнктурного: одурманений читач придбає саме те, на що вкаже йому реклама.

Причиною низького професійного рівня сучасних текстів є й надмірна заполітизованість авторів. Я не кажу вже про Національну спілку письменників, яка поступово перетворюється на політичну організацію, однак у нас часто змішують питання професійності з політичними або національними амбіціями авторів. Але ж політична орієнтація і рівень майстерності не пов’язані між собою жодним чином.

Часто можна почути: мовляв, якщо рівень професійності так швидко знизився порівняно з радянськими часами, то, очевидно, існують механізми, з допомогою яких його можна так само швидко підвищити. Хочеться в це вірити...

Олександр Красовицький, керівник видавницт­ва «Фоліо»

Ми називаємо себе видавництвом державним, оскільки працюємо на нашу державу, але форма власності в нас приватна. Тому ми маємо право робити те, що нам подобається. І процедура добору текстів у нашому видавництві надзвичайно проста. Ми читаємо тексти і видаємо те, що нам подобається і те, що за маркетинговими даними не завдасть нам страшних збитків, а в кращому разі навіть принесе прибуток. Над оцінюванням текстів працюють експерти — досить авторитетні в українській літературі люди. Віра Агєєва, Тарас Федюк, Віталій Шевченко. А також наші співробітники — редактор і завідувач редакції Олена Шарговська і я.

Текстів у видавництво надходить дуже багато, вибракування — відсотків 80—90. Відмовляємося публікувати не лише через погане писання, але — і це дуже прикро — коли ми визнаємо за текстом високу якість, проте розуміємо, що не продамо книжку. Недавно мені довелося розмовляти з автором дуже цікавої праці про Вінграновського — я просто розумію, що коли ми за неї візьмемося, зазнаємо збитків.

Мені важко говорити про поняття «професіональний автор» в умовах сучасної України. Сказати, що професіональний письменник — це той, хто регулярно видає книжки і живе з письменницької праці, — в нашій ситуації не можна. У нас надто багато різноманітних чинників, які впливають на перетворення автора на «професіонального письменника», як це словосполучення зазвичай розуміється. Іноді йому просто щастить. Іноді в нього є три руки — дві звичайні плюс одна в державній владі. Або він просто меткий. Сьогодні кожний політик може написати якісь мемуари, і в нього завжди знайдуться гроші чи спонсори, котрі з великим задоволенням допоможуть видати нетлінку. Але ця нетлінка не зробить його професіональним автором, навіть якщо він видасть п’ять книжок. Тому говорити так просто про професіоналізм письменника я б не став. У нас немає цензу, відповідно до якого ми могли б безпомилково визначити, що таке професіональний письменник. Зі свого боку можу вас запевнити: якщо вже ми видаємо книжку за рахунок видавництва, то лише тих письменників, котрих вважаємо професіоналами.

Зі своїми авторами ми намагаємося не укладати довгострокових контрактів. Просто тому, що добре до них ставимося. Візьміть, наприклад, Оксану Забужко. Який я можу з нею укласти контракт? Я і без того знаю, закінчивши свій роман, вона принесе його нам. Ми вже багато років співробітничаємо, я знаю про її порядність, а вона про мою. Я знаю, що її не перекуплять. А коли раптом у цій країні з’явиться видавництво, яке подвоїть чи потроїть її гонорари й тиражі, то однаково я не маю права її закабаляти.

Так, у Росії є чимало авторів, котрі пишуть по три, чотири, п’ять романів на рік. Пробачте, з накладом у 100—200 тисяч примірників можна найняти «літературних негрів», які допоможуть це зробити. Я, по-перше, не маю такої можливості, по-друге, не хочу. Якби я хотів тільки заробляти, то давно випускав би горілку. Просто мені небайдуже майбутнє моєї країни, а отже, якість її літератури. І для того, щоб її домогтися, я не скажу «напиши мені п’ять романів на рік», навіть коли мені це буде вигідно. Оскільки таким чином занапащу автора, видавництво і літературу. А мені б не хотілося.

Звичайно, в українського автора є можливість жити письменницькою працею. Але це стосується не десятків, а одиниць письменників. І питання не в низькій якості письменства. А в низькому рівні розвитку інфраструктури, потрібної, щоб забезпечити письменника. Адже коли в державі з 46 мільйонами жителів середній наклад книжки становить дві-три тисячі примірників, це свідчить не про те, що письменник поганий чи видавець поганий. Це свідчить про те, що немає достатньої кількості книгарень, достатньої кількості ЗМІ, які працюють із гуманітарним продуктом. Отож не треба все списувати на те, що погані книжки. Можна лише пошкодувати, що в нас немає достатньої кількості авторів, котрі можуть жити на гонорари. Їх було би більше, якби існувала інфраструктура.