Віддамо кінотеатр у хороші руки. Дорого

Останнім часом киянам не звикати відстоювати свої права — рік тому в ряди незгодних у повному складі перейшли працівники кінотеатру «Жовтень», а за ними й колективи ще чотирьох столичних кінотеатрів. У нерівній боротьбі з державними чиновниками та приватними інтересами поки що немає переможців і переможених, зате спільна біда згуртувала в єдину команду працівників столичної кінопрокатної індустрії, яка продовжує перебувати в комунальній власності міста.

Що й казати, інтерес до кіно на широкому екрані поступово повертається — глядач награвся в домашні кінозали, модні стереосистеми, і йому захотілося звичної напівтемряви кінотеатру, об’ємного звуку з усіх боків, приглушеного хихотіння сусідів по ряду в найбільш непідходящих місцях... Особлива атмосфера ще збереглася в деяких київських кінозалах, але переважно кінотеатри перетворилися на дохідні переглядові машини, які заковтують партію глядачів і через дві години випльовують її, зачаровану звуковими технічними можливостями сучасних залів.

Зважаючи на все, саме в такому світлі бачать майбутнє вітчизняних кінотеатрів у Київській міськадміністрації, інакше абсолютно незрозуміло, чому колективам кінотеатрів, які діють і процвітають, так перешкоджають на цілком законному й виправданому шляху.

Суть конфлікту кінопрацівників і можновладців проста й очевидна — працівники кінотеатрів, перебуваючи в комунальній власності, намагаються скористатися своїм правом узяти свої кінотеатри в колективну оренду з виплатою трьох відсотків від прокату державі. Вищим чиновникам така сума здається надто незначною, особливо якщо можна віддати приміщення, вигідно розміщені, у концесію, що принесе значно більше грошей від приватних осіб. Утім, приклади передачі кінотеатрів у приватні руки всім добре відомі — кінотеатр ім. Довженка перетворився на казино з непідходящою для грального дому назвою «Шамбала», а «Зоряний» і поготів втратив власне добре ім’я, перетворившись на ім’я загальне.

«Київська Русь», «Жовтень», «Ленінград», «Флоренція» та «Братислава» свого часу зажили слави як найбільш відвідувані кінотеатри міста, не в останню чергу завдяки своїм цінам: якщо квиток на сеанс у кінотеатрі «Одеса-кіно» коштує 35 гривень, то в «Жовтні» середня ціна — 15—20 гривень, а на ранкові сеанси — і взагалі за десятку можна сходити. Після передачі, а точніше — продажу цих кінотеатрів із подальшою трансформацією (в найкращому випадку) їх у модні кіносалони про такі ціни можна буде лише ностальгійно згадувати, як про вартість ковбаси в радянські часи.

У кінотеатрі «Жовтень» виходили з пострадянської фінансової кризи самотужки — співробітники навіть перетяжку крісел зробили самостійно, не шкодуючи ані часу, ані сил на улюблене дітище. Завдяки титанічним зусиллям директора кінотеатру Людмили Борисівни Горделадзе вдалося взяти кредит і відкрити для кінопоказу другий, малий зал — із сучасним дизайном та оригінальними кріслами-пуфами, в яких так зручно напівлежачи стежити за подіями на екрані. На цьому вичерпалися не лише внутрішні ресурси, а й скромні суми, що виділяє Управління культури на чолі з Олександром Биструшкіним. У цій справі він виявився з колегами-кінематографістами по один бік барикад.

У «Київській Русі» також не скаржаться на життя — зали не стоять порожні, а демократичні ціни прославили кінотеатр не тільки серед студентської братії, а й серед заможних людей віком за тридцять. У «Братиславі» працюють два зали, один із яких ще не остаточно впорядковано, але «нутрощі» кінотеатру вже вельми осучаснилися. Директор кінотеатру В’ячеслав Олексійович Лісенбард розповів, що в проекті — ідея створення культурних центрів на базі кінотеатрів, багатоцільове використання залів, сцени. Що стосується багатьма любимої «Флоренції», то її чотири зали експлуатуються на повну котушку, і якби кінотеатр був в оренді колективу, то бажані три відсотки для держави давно б перетворилися на дуже значні суми.

Утім, історія стара як світ — міськадміністрація, якій належать вищезгадані кінотеатри, воліє залишатися собакою на сіні й відмовчуватися в найвідповідальніші моменти. При цьому досить дивно прозвучала заява пана Биструшкіна про те, що мер міста Олександр Омельченко, очевидно, просто не в курсі проблеми. Особливо це дивно, коли врахувати, що «Жовтень» бореться з бюрократичною машиною ще з кінця 2003 року, а свої передвиборні зустрічі з електоратом мер проводив саме в приміщенні цього кінотеатру. Тоді ж він пообіцяв колективу розібратися з існуючими проблемами. Вибори минули, а проблеми залишилися. Більше того, вони поглиблюються тим фактом, що кінотеатри, зв’язані своїм комунальним статусом, не те що інвесторів знайти не можуть, їм кредити брати не дозволено.

Черговий етап чиновницької п’єси «Сам не гам і іншому не дам» — позови, подані колективами кінотеатрів у міські суди. За рішенням суддів, міськадміністрація зобов’язана передати кінотеатри в оренду працюючим колективам. Але слова залишаються на папері, а питання, як і раніше, висить у повітрі. Коментарів від глави Київської ДМА не дочекалися ні страйкуючі, ні журналісти, а ось заступник глави головного управління комунальної власності пані Нерубацька повідомила: приводів для паніки в колективів немає — на вулицю їх ніхто не виганяє. Утім, продаж двох центральних столичних кінотеатрів у приватні руки пані Нерубацька охарактеризувала як невдалий експеримент. На відміну від «Криворіжсталі», два київські кінозали повертати державі ніхто не збирається.

Кінодіячі пов’язані по руках і ногах — крім того, що податки з’їдають левову частку доходів, їм ще доводиться сплачувати податок на землю. 2003 року кінотеатру «Жовтень» вдалося через суд довести, що він таки є закладом культури й на цій підставі має право не сплачувати земельного податку. Мабуть, державні мужі не бачать у кінопрокаті культурного впливу на городян, зате чудово бачать комерційний аспект прокатної діяльності.

Олександр Биструшкін запропонував свій варіант розв’язання проблеми — передати діючі кінотеатри з комунальної власності в оренду колективам терміном на 10 років, із яких перші три роки — у безплатну оренду, три наступні — у тривідсоткову, а після того, як кінотеатри стануть на ноги і набудуть фінансової стабільності, довести цифру до 4—6 відсотків. А ось непрацюючі кінотеатри, в яких розміщені стихійні ринки, засідають релігійні секти та успішно торгують магазини техніки чи продуктів харчування, — виставити на аукціон.

Колективи кінотеатрів написали десятки листів чиновникам, від котрих щось залежить, і на жоден не отримали відповіді. Двері, за якими перебуває головний міський управлінець, на чарівне слово «будь ласка» вперто не відчиняються. Борці за своє майбутнє та майбутнє столичних кіноманів покладають надію на лютневі парламентські слухання «Національна кінематографія: стан, проблеми і шляхи їх розв’язання».