Від Станіславського до Казана

Поки в нашому кіно панує повний застій, на полицях книгарень з’являється дедалі більше літератури про кіно. І, що приємно, далеко не завжди ця література є компенсацією вимушеної художньої бездіяльності кінематографістів. Складається враження, ніби найактивнішим рушієм кінопрогресу є критики й кінознавці. Не останню роль у цьому процесі відіграє вінницьке видавництво «Глобус-прес», котре вже давно випускає популярну літературу про кіно. Нещодавно вінничани видали монографію санкт-петербурзького кінознавця Олексія Дунаєвського «Еліа Казан. Кіно за Станіславським».

Автор має рацію, коли нагадує про недооціненість та «недосприйнятість» великого Казана на вітчизняних теренах. На відміну від Веллса, Г’юстона та інших зубрів американського кіно, Еліа Казан не викликає в нашій свідомості миттєвих асоціацій з його кінотворами. Тим часом на Заході Казана визнають центральною фігурою американського кіно і театру ХХ століття. Еліа Казан уславився в театральних колах США ще перед Другою світовою війною як учасник театральної студії Лі Страсберга «Груп-тіетр». Та справжнє визнання прийшло до цього емігранта з Анатолії у повоєнні роки. «Перекваліфікувавшися» на кінорежисера, він створює стрічки «Море трави» (1946), «Бумеранг» (1947), «Джентльменська угода» (1947), «Паніка на вулицях» (1950), «Трамвай «Бажання» (1951), «Віва, Сапата!» (1952), «В порту» (1954), «На схід від раю» (1955) та інші. Завдяки феноменальним педагогічним здібностям Еліа Казан відкрив світові цілу плеяду талановитих акторів, серед яких Марлон Брандо (роль Стенлі Ковальські в «Трамваї «Бажання» зробила його знаменитим), Джеймс Дін, а також етнічний українець Джек Пеленс (справжнє прізвище — Палагнюк). Фільми Казана славилися передовсім унікальною акторською грою, а самого режисера визнавали одним із провідників ідей Станіславського в Америці. Його художню систему (котру американські послідовники називали просто і чітко — «Метод») Казан розвивав не тільки за часів роботи в театрі, але й на голлівудських студіях. Саме взаємодії «системи Станіславського» з американською сценічною та екранною культурою присвячено дослідження Дунаєвського.

Не секрет, що вся акторська культура США в ХХ столітті розвивалася під впливом ідей Станіславського. Втім, успіх американської школи визначався тим, що спадок російського театру сприймався там не як моноліт, а як гнучка й легко пристосовувана до нових умов система, котра потребує осмислення, розвитку й, можливо, заперечення. За версією Дунаєвського, Еліа Казану вдалося не тільки перевершити знаменитого Лі Страсберга, а й застосувати «Метод» до мистецтва кіно. В цьому вбачають неоціненний внесок Казана в мистецтво ХХ століття. Олексій Дунаєвський захистив дисертацію зі взаємозв’язків американського кіно і театру, і це дається взнаки не тільки завдяки широкому охопленню матеріалу, а й через суху «дисертаційну» мову книжки. Сповнена клішованих наукових зворотів, виконаних ніби на догоду ВАКу, книга розкриває постать Еліа Казана в ракурсі російської театральної школи. Перша глава — «Російський сезон американської сцени» розповідає про моду на російський театр першої третини ХХ століття. Незважаючі на деякі проблематичні твердження (наприклад, гастролі МХАТу 1923—24 років названо «переломним моментом в історії американського театру»), версія виглядає переконливою. Глава «Початок одісеї Еліа Казана» відтворює сходження Казана від бідних емігрантських низів до нью-йоркської театральної богеми. Далі йдуть «Перші кроки на сцені» й «Театр і кіно Еліа Казана». На щастя, дослідження не схиляється до надмірного перебільшення ролі російських традицій, а подає творчих шлях Казана відсторонено — як того й вимагає наукова традиція.