ВІД ПОДВИГУ ДО ГРОТЕСКУ

Поділитися
Заключний тиждень фестивалю «Київ травневий» ознаменувався двома значними театральними подіями....
Сцена зі спектаклю Ж. Ануйя «Жайворонок» (Театр на Фонтанці)
Незрівняна Анні Жирардо

Заключний тиждень фестивалю «Київ травневий» ознаменувався двома значними театральними подіями. По-перше, кияни побачили спектакль Анні Жирардо «Мадам Маргеріт» і скористалися наданою їм щонайрідкіснішою нагодою поспілкуватися з акторкою на творчій зустрічі, а подією №2 я б назвала спектаклі Молодіжного театру на Фонтанці (Санкт-Петербург), які викликали в публіки шквал оплесків і беззастережне захоплення. До речі, Молодіжний театр на Фонтанці, як і Імперський балет, чекали ще під час торішнього фестивалю, але довгоочікувані надії сповна справдилися лише нинішнього року.

Відтак з’ясувалося, що Театр на Фонтанці — унікальний колектив, і «мисливиця на голови» — Москва — недаремно переманила до себе його художнього керівника Семена Співака. Як відомо, Співаку нещодавно запропонували посаду головного режисера Театру імені Станіславського, і він, на щастя чи нещастя, погодився. Проте унікальний театр створений, планку піднято, і кияни нарешті прилучилися до предмета пітерського та загальноросійського захоплення. А ще більше тішить той факт, що вслід за цим довгоочікуваним знайомством не настане томлива пауза: восени театр привезе до Києва «Дні Турбіних» — постановку, для якої суворі пітерські театрознавці не пожаліли екзальтованих похвал.

А поки що 23 і 24 травня публіці пред’явили дві перлини — «Косатку» за однойменним твором Л.Толстого і «Жайворонка» за п’єсою Ж.Ануя. Як режисер і того, й другого спектаклю виступав, звичайно, Семен Співак. Та якщо «Косатка» виявилася дійством легким і радісним, майже водевільним, то з допомогою «Жайворонка» пітерській трупі вдалося піднятися на чарівні трагічні вершини.

Здавалося б, після сумної пам’яті Жанни д’Арк — Міли Йовович — образ Орлеанської діви, один із найпіднесеніших у світовій історії, встиг неабияк потьмяніти. Звичайно, в очах тих, хто сприйняв без скептицизму спрощену бессонівську версію найскладнішого історичного орнаменту. Культовий фільм зазіхнув на цінності, які були йому вочевидь не під силу, спробував зняти діву-воячку з відвойованого нею в часу п’єдесталу. Семен Співак у «Жайворонку» не те щоб реабілітував Жанну в очах загалу (як можна реабілітувати святу?!), а вкотре віддав рятівниці Франції давно заслужені нею почесті. «Що може бути прекрасніше за людину, яка виконала свій обов’язок?!» — начебто запитує в нас режисер, і ми готові розділити його захоплення, тим паче що обов’язок свій у світовій історії виконав мало хто. І до небагатьох належить Орлеанська діва.

У «Жайворонку» Жанна (Регіна Щукіна) котила сценою колесо історії: білу або вогненно-червону кулю. Перша символізувала перемогу, друга — мученицьку смерть на вогнищі. До другої героїню штовхав кат (Євген Клубов), і спочатку вона тримала ката за руку, як дитина — дорослого, а потім знаходила в собі сили не лише щоб вибрати смерть, а й щоб мужньо її прийняти. Художник Еміль Капелюш оформив сцену як ліс металевих брусів, які весь час розгойдували герої і до одного з яких була прикріплена лялька, яка зображала Жанну, — такий собі Лицар печального образу, але на французький манер.

Звичайно, примусити рухатися бруси було значно простіше, ніж колесо-жорно, але саме впоравшись з останнім, Жанна та дофін Карл (Сергій Барковський) почали танцювати. І танець цей, войовничий-незграбний і по-дитячому безпосередній, такий собі буйний танець «дітей Божих», які виконали свій обов’язок», особливо сподобався публіці. У фіналі його танцювали всі задіяні в спектаклі актори, причому — до повної знемоги і поки глядачі не втомилися нарешті викликати їх на біс. Таких тривалих овацій давно вже не було в Театрі оперети, на сцені якого виступав пітерський колектив. Публіка шаленіла і потім примусила станцювати й режисера, який, як з’ясувалося, танцює гірше, ніж Жанна з дофіном, але все-таки цілком пристойно. Одне слово, тригодинний філософський спектакль не тільки не вичавив публіку, як лимон, а навіть влив у неї заряд бадьорості. Погодьтеся, таке трапляється рідко. Отже, чекаємо «Днів Турбіних»...

У спектаклі «Мадам Маргеріт» за п’єсою Роберто Атаїда Анні Жирардо грала вчительку біології. На шкільній дошці було каліграфічно виведено традиційну вчительську сентенцію: «Хай живе дитинство! = Хай живе слухняність!», і слухатися мали, звичайно, глядачі. І навіть вставати на початку спектаклю під хвацький окрик мадам Маргеріт. Підводилися з легким здивуванням, але цілком смиренно. Адже слухняність асоціюється не лише з дитинством, а й і з захопленням перед спільним кумиром.

На творчій зустрічі показали уривки з коронних фільмів мадам Жирардо, а сама акторка сиділа при цьому в першому ряду. Однак публіку хвилювали не так показані цитати, як реакція на них першоджерела. Звичайно, всім цікаво було, про що думала мадам Жирардо в ці хвилини, але з психологічним експериментом організатори творчого вечора трохи переборщили. Адже публіка прийшла не по уривки з фільмів і не для того, щоб послухати виступ, безумовно цікавий, Вадима Скуратівського: всі хотіли бачити й чути акторку, яка на піввечора перетворилася на глядачку, і тому вважали, що преамбула затяглася. Тим паче що хотілося поставити прекрасній мадам Анні стільки запитань! І лише деякі з них були поставлені.

Щоправда, ми довідалися про кілька цінних біографічних деталей. По-перше, кота мадам Жирардо звуть Хічкок, у нього жовті очі й біле черевце. По-друге, акторка вважає однією з вищих цінностей людську пам’ять і начебто вимовляє слова «згадувати» і «спогад» із великої літери. Нарешті, її улюблене слово — «чарівний». Адже, як відомо, слова, по допомогу яких людина вдається найчастіше, характеризують її не гірше, ніж друзі та прочитані книжки. А особлива симпатія до слова «чарівний» свідчить про багато що. Про те, наприклад, що мадам Анні не просто вірить у дива, а вважає дивом усе, до чого торкнулася чарівна паличка мистецтва.

Втім, на останньому фестивальному тижні в Києві побував ще один відомий французький актор і режисер, який відкрив французькій публіці п’єси Мрожека та Віткевича і, до речі, першим поставив на Авінйонському фестивалі Вєнєчку Єрофєєва. Йдеться про Гі Камбрелена — засновника Театру гротеску.

На «Київ травневий» Театр гротеску привіз кілька спектаклів — у тому числі «Я люблю народ і обожнюю картоплю» за п’єсою Поля Жіаффері. Гі Камбрелен навіть розкрив деякі свої режисерські секрети під час лекції про природу гротеску, яка відбулася у Французькому культурному центрі.

Виявилося, що режисер вважає сміх, викликаний гротескними ситуаціями, глибшим і піднесенішим, ніж так званий побутовий комізм. Відтак спектакль «Я люблю народ і обожнюю картоплю» став демонстрацією естетичної програми Камбрелена. Всім стало зрозуміло, що саме розуміє він під гротеском, яким богам поклоняється і чому дозволяє собі під руку з Віткевичем віддалитися від «побутовця» Мольєра. Так колись Мережковський віддалився в «ліс символів» від побутописця Буніна з його «хваленою» «Деревней».

То що ж обіцяє публіці ліс камбреленівського гротеску? По-перше, невідповідність карликових учинків героїв їхнім деклараціям «велетнів». Персонажі спектаклю за п’єсою Поля Жіаффері — маленькі залякані люди, які час від часу промовляють великі слова. І гротескною здається насамперед та квапливість, із якою ліліпути поспішають сховатися за промови, що пасують велетням. Вони — «соромливі у вчинках найзвичайніших» і найбільше бояться самих себе. І ще — відповідності слова справі.

Нью-йоркський Steps-театр — ще один учасник фестивалю — був заснований 1997 року випускником ДІТМ (ГІТІСу) Славою Степновим. Відтоді трупа Степнова бадьоро крокує шляхом «естетичного ризику». На «Київ травневий» Steps-театр привіз постановку «Це не те, що вам здається» за мотивами творів Хуліо Кортасара. В основі спектаклю — «Історії про хронопів і фамів» та одноактні п’єси «Прощай, Робінзоне» і «До Пехуато — нічого». Степнов спробував розгадати кортасарівські притчі й наростити на них театральну плоть.

У результаті спектакль розпався на епізоди, кожен із яких можна було оцінювати окремо, не намагаючись скласти композицію. І найяскравішим, на мій погляд, був епізод, присвячений природі плачу, коли зв’язану по руках і ногах, із заклеєним пластиром ротом героїню, яка ридала та мимрила, вчили правильно й раціонально плакати. Адже плач має тривати не більш трьох хвилин, інакше він втрачає переконливість і здається несправжнім. Саме цю абсурдну сентенцію по черзі озвучували задіяні в спектаклі актори — одні вдало, інші — не дуже. І саме невідповідність живого людського почуття й абсурдних «раціоналістичних» декларацій здавалася ідеологічним стрижнем постановки. Хоча, якщо виходити з назви спектаклю, могло бути й навпаки.

26 травня «Київ травневий» закрився спектаклем Анні Жирардо. Як випливає з фестивального буклета, наступного року до нас приїдуть: «Театр Європи» Льва Додіна (Санкт-Петербург), театр Вікторії Чаплін — доньки великого Чарлі, зірка шведського джазу Вікторія Толстая — не однофамільниця, а внучка класика, Драматичний балет Йосі Юнгмана (Тель-Авів) та багато інших театральних колективів. А поки що, в очікуванні обіцяних делікатесів, нам залишається лише «переварити» побачене. І оцінити кожен привезений до Києва спектакль. Не роблячи винятку для «Мадам Маргеріт». Я свої оцінки, як бачите, вже виставила. А ви?

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі