ВІД ГІМАЛАЇВ — УКРАЇНІ

Науковий шлях Юрія Реріха започаткувався в атмосфері батьківського дому, сповненого напруженої праці думки і зігрітого любов’ю. Багатюща бібліотека, вишукана колекція нідерландського живопису XVII ст., одна з найбільших у Росії приватних археологічних колекцій (самого лише кам’яного віку налічувалося близько ста тисяч одиниць), спільні подорожі, відвідини музеїв і театрів — згодом усе це позначить вченого особливим аристократизмом та глибиною мислення. А ще всіх чотирьох об’єднували сміливі прагнення і красиві мрії. Мрії, що стали реальністю. Одна з них і визначила долю Юрія Реріха. Шукаючи витоків і першооснов слов’янства, Реріхи дедалі частіше звертали свій погляд на Схід. Перед ними відкривалася захоплююча і грандіозна картина історичної динаміки. Невпинні етнічні міграції, династичні угоди й військові походи, дороги прочан та купців живим пульсуючим ланцюжком поколінь зв’язували два найбільших цивілізаційних осередки — Навколосередземноморський і Центральноазійський — у єдине ціле. Навіть обмінювалися культурними дарами. Україна опинилася на перехресті цих шляхів, де Схід і Захід подавали одне одному руки в метаісторичному діалозі. Для Реріхів же Україна стала помітною і незабутньою віхою на їхньому великому «індійському шляху».

Знаменним для Миколи Реріха стало відвідання 1911 року виставки індійських старожитностей у Музеї Чернусского в Парижі, де експонувалися знімки фресок буддійських печерних храмів Аджанти, зроблені В.Голубєвим. Дружба і обопільне зацікавлення Сходом пов’язували цих двох людей ще з часів навчання в Петербурзькій гімназії Карла Мая. І ось тепер, на виставці у Парижі, для Реріха вперше прозвучало слово «експедиція». Ідея пошуку ланок зв‘язку між індійською та слов‘янською культурами набула чітких обрисів. Проте обох дослідників єднала не лише любов до Індії, а й Україна.

Для нас важливим є те, що саме завдяки В.Голубєву на українській землі з‘явилось одне з найбільших мозаїчних творінь Реріха — композиція «Покрова Пресвятої Богородиці» над західним порталом церкви у Пархомівці, спорудженої як усипальниця відомого українського мецената Віктора Голубєва, батька сходознавця В.Голубєва.

Глибоко символічним є також те, що саме в Києві, у збірці Музею мистецтв Богдана і Варвари Ханенків, опинилися дві речі тибетського походження, що в житті Реріхів озвалися голосом Долі. Йдеться про парні музичні інструменти — труби канлінг (вони експонуються на виставці, про яку йде мова), подаровані 1913 року П.Козловим М.Реріху, про що свідчить відповідний дарчий напис. На думку українського тибетолога О.Огнєвої, подарунок Петра Козлова, який перед тим здійснив експедицію по Монголії, де мав аудієнцію з Далай-ламою ХІІІ, пов’язаний із будівництвом буддійського храму у Петербурзі. Художнє оздоблення цього храму виконувалося під керівництвом Миколи Реріха. Інструмент (канлінг), що його звук відтворює іржання чудесного коня, закликає вчителя, який приносить нове вчення, — вважає О.Огнєва. Таким чином, подаровані Козловим речі мали знаковий характер. Додамо, що для родини Реріхів цей дарунок справді став пророчим, оскільки реальна зустріч із Вчителями на маршруті Трансгімалайської експедиції відкрила для них нову сторінку життя і творчості.

Одним із результатів співпраці Реріхів із малознаною в Європі Гімалайською групою філософів стали тексти Живої Етики, укладені на принципах мозаїчного діалогу. Такі принципи досить близькі й українській філософській традиції. Поруч із філософсько-світоглядною системою, ці тексти несуть у собі виразний етично-практичний заряд, який багато в чому стосується і гуманізації практики наукових досліджень.

Для узагальнення і систематизації зібраних під час експедиції колекцій та польових матеріалів у 1929 році Реріхи створили Інститут гімалайських досліджень «Урусваті», який діяв до початку Другої світової війни. Його незмінним директором залишався Юрій Миколайович Реріх.

Порушені у його працях проблеми взаємодії Середземноморського та Центральноазійського центрів світових цивілізацій особливо актуальні для України, культура якої формувалась у нерозривній взаємодії з цими обома центрами. Книга Юрія Реріха «Звіриний стиль у кочовиків північного Тибету», видана 1930 року у Празі, досі посідає особливе місце у величезному масиві літератури з проблем мистецтва кочових народів, оскільки жодному з дослідників не вдалося повторити маршрут Трансгімалайської експедиції Реріхів. Ю.М.Реріх вважав, що «на долю науки, яка займається відтворенням минулого, випало вказати людям нові шляхи, що полегшують взаєморозуміння між двома великими вогнищами світової цивілізації».