ВІЧНО СВІЖИЙ БУКЕТИК ФІАЛОК

Може, у когось ще при нагадуванні про букетик фіалок у пам’яті виникає образ квіткарки Елізи Дулітл? Пам’ятаєте, «Моя прекрасна леді»... Київським театралам тепер добре, у них з’явилася своя Еліза і «прописалася» ця мила дівчина в Національному театрі ім. І.Франка зі штампом у сценічному паспорті: прем’єра «Пігмаліон» Б.Шоу. Для успіху в глядачів новий спектакль має підстави — вдала сценічна версія режисера-постановника Сергія Данченка, новий український переклад комедії М.Павлова, вражаюча сценографія А.Александровича-Дочевского, вірші А.Навроцького, чудові акторські роботи і як обрамлення цієї сукупної картини чудесні мелодії Фредеріка Лоу.

Давньогрецькому скульптору Пігмаліону було простіше — оживити мармурову статую Галатеї, у англійського ж професора фонетики Генрі Хігінса завдання набагато складніше — переробляти потрібно живу людину, із своїми поняттями, звичками, переконаннями, із своєю душею. Але Хігінс із переконаністю й упевненістю в успіху (щасливий той, для кого хобі і робота — одне й те ж) береться за справу і як будь-яка захоплена людина не особливо роздумує про наслідки експерименту над вуличною квіткаркою.

Почувши вперше зіпсовану безграмотну мову Елізи, глядач регоче, відразу згадуючи суржиковий сленг Вєрки Сердючки, що став еталоном безкультур’я. Як мудрий режисер, який не просто інсценує п’єсу, а прагне виявити в ній співзвучності «часу й місцю», С.Данченко непомітно й ненав’язливо для глядача вибудовує необхідні асоціації, починаючи з акценту на фразі Хігінса «Наш час — час вискочок», продовжуючи Їх відчуттям настороженості від можливого результату насильства над людиною шляхом виправлення її безграмотної мови і нарешті роздумом над тим, що мову-то змінити можна, ось тільки як мізки поміняти! І над усіма цими проблемами «крещендо» звучить найголовніша, хоч як дивно говорити про неї в зв’язку з веселою комедією, — проблема відповідальності перед тим, кого змусили змінитися, зробили кращим, на свій погляд, відповідальності вчителя за ті наслідки, що будуть супроводжувати його учня в новому, винайденому для нього житті. Але всі ці думки потім, а на спектаклі є сенс насолоджуватися запропонованою комедією.

Своєрідна увертюра — перша сцена спектаклю — знайомство з головними героями історії. Стрімка музика, шум і світлові ефекти, повна ілюзія зливи, що змусила опинитися поруч бідну квіткарку Елізу (Н.Сумська) і вишуканих англійських джентльменів Хігінса (А.Хостікоєв) і Пікерінга (В.Нечипоренко). Нічого не значуща суперечка виливається в парі, котре змінило життя не тільки Елізи. З цієї першої сцени режисер дає розповіді легкий і спокійно-упевнений тон, який свідчить про те, що майстру є що сказати і він знає, як це зробити переконливо. Від спектаклю залишається відчуття цілісності, гармонійної злагодженості, акторської ансамблевості. Звичайно, такі ролі — мрія будь-якого артиста, і виконавці таки «купаються» у драматургічному матеріалі. А.Хостікоєв відмовився від традиційного трактування образу Хігінса. Перед нами не манірний педантичний англієць, а винахідливий гультіпака із незнищенним почуттям уседозволеності. Неможливо уявити, що він зможе змінитися, але палітра почуттів, запропонована актором, багатомірна, і ось глядач уже бачить плоди внутрішньої боротьби із собою — Хігінс кружляє з Елізою у вальсі. І цей танок як освідчення в коханні. Еліза-Сумська в багатьох іпостасях, невибаглива квіткарка, особа, котра прагне досконалості, перероджена, з тонким відчуттям дівчина, гідна кохання й поваги. Акторка переконливо проживає кожний стан своєї героїні, вона винахідлива в сценічних прийомах, пластична, добре співає. Одна з кращих сцен спектаклю — музично-пластичне (балетмейстер Б.Каменькович) вирішення перевиховання Елізи. Нудотно-обов’язкові мовні й гімнастичні вправи, якими Хігінс замучив Елізу, перетворюються на веселі, яскраво театральні картинки, міні-спектаклі. Такими ж міні-виставами, що запам’ятовуються, виглядають сцени за участю Б.Бенюка, який виконує роль батька Елізи, Елфріда Дулітла. Ця роль — ще одна безумовна перемога актора. Гострохарактерний образ Дулітла Бенюк «пише» нетрадиційними соковитими комічними фарбами, застосовуючи тонкі точні знахідки. Два Дулітли — спочатку гіркий пияк і потім процвітаючий буржуа — образ у розвитку, у несподіваній трансформації, і це дозволяє робити порівняння, проводити паралелі. Пікерінг у виконанні В.Нечипоренка — представник старих аристократичних традицій. Неодмінна трубка, спокій, незворушність і вишукані манери. Він антипод Хігінса, та все ж — чи не так усе однозначно? З того ж вищого аристократичного світу і місіс Хігінс (П.Лазова) — втілення англійської породи, стильна, вольова жінка. Акторка дає відчути, як багато ховається під маскою світської манірності її героїні. Цікавим акторським вирішенням підсліпуватості фізичної й «сліпоти» у людських стосунках урізноманітнив образ Фредді А.Гнатюк.

Захоплююча авантюра, до якої вдався Хігінс, вирішивши зробити з квіткарки леді, має хороший фінал. Ворожість поступилася місцем коханню, і Хігінсу не вдалося втекти від відповідальності перед Елізою, витвором рук своїх. Нехай дещо банальним ходом зустрічі Хігінса з маленькою дівчинкою, котра продає фіалки, робиться акцент на думці про вічність цього сюжету. Головне, як здалося, спектакль про обов’язковий пошук творцем і моделлю один одного і про кохання, котре, звісно ж, може вирішити все. Напевно, після цього спектаклю число людей, які при імені Елізи Дулітл уявлятимуть фіалки, збільшиться. Згадуйте запах фіалок, він ніжний, ледь відчутний, як пахощі кохання, як повітря театру.