ВЕСНА. ЮВІЛЕЙ. ТИША КІНОСТУДІЇ ІМЕНІ ОЛЕКСАНДРА ДОВЖЕНКА — 75

Поділитися
На жаль, ювілею не буде. Причина прозаїчна донезмоги — кіностудія в стані майже цілковитого занепаду...
Кадр із фільму «Пропала грамота»

На жаль, ювілею не буде. Причина прозаїчна донезмоги — кіностудія в стані майже цілковитого занепаду. Вже кілька місяців діє режим одноденного робочого тижня — із відповідною зарплатою, ясна річ. Жодної картини в запуску, коли що й знімається, то на російські гроші. Яке тут свято? Порожніми коридорами ходять хіба чутки, одна жахливіша за іншу. Нібито студійну територію буде урізано ще більше — вже споруджують тут будинки, від яких ні Богу свічка, ні довженківцям кочерга. Загребущі руки сьогоднішніх нуворишів підбираються до знаменитого саду, колись посадженого самим Довженком. Саме тому останнього збираються фундаментально дискредитувати, і хтось уже виконує спецзамовлення — пише ницу дисертацію, де ворота класика закидають дьогтем. Конспектик чогось схожого я читав в одному з грудневих чисел американської газети Washington Post, у листі якогось професора, де йдеться про те, що руки Довженка, вірного посібника Сталіна, теж у крові, і він повинен відповісти за смерть мільйонів українців. Ось так... А ще підпалять музей, щоб стерти пам’ять про студію...

Вислухавши все це, я повільно піднімаюся нагору, до кімнати, яка була робочим кабінетом Довженка. Сідаю за його стіл, ризикуючи заслужити закид у зловживанні службовим становищем (після смерті багаторічного директора музею Тетяни Дерев’янко я виконую її обов’язки; саме так, інакше не скажеш). Вдивляюся в обличчя на фотографіях. Декого з цих людей я дуже люблю: самого Олександра Петровича, Федора Іщенка, який виконував у «Щорсі» роль Чижа, Євгена Самойлова... Декого відверто недолюблюю — передусім дружину Довженка Юлію Солнцеву. Але всі вони для мене живі, вони тут і нікуди звідси не пішли. Хіба можна їх знищити? Адже це моя пам’ять, це частина моєї душі — без них я просто помру.

Музей міститься в так званому щорсівському корпусі, спорудженому спеціально для роботи над фільмом, замовленим самим Сталіним. Недавно в Москві почали відкривати архів вождя, й у ньому, зокрема, знайшли записи Бориса Шумяцького, тодішнього кінокерівника. Сталін частенько дивився не тільки готові картини, а й начорно змонтований матеріал. Так було й зі «Щорсом». Із конспектів Шумяцького (він записував зауваження «найкращого друга» всіх кінематографістів) стає зрозуміло, що не Довженко двічі бракував виконавця головної ролі й зупиняв зйомки, як вважалося донедавна. Нічого не скажеш, Сталін був справжнім продюсером — не лише висловлював і формулював задум фільму, а й втручався у сам процес роботи над ним.

Спускаюся вниз і залишаю музей. Простую територією студії, супроводжуваний десятком здичавілих собак. Людей не видно. Підходжу до будинку, в якому колись жило багато нинішніх знаменитостей. Він мав одну велику зручність — на першому поверсі містилася їдальня й завжди можна було перекусити її запахами. Принаймні так стверджує режисер Володимир Наумов (спільно з А.Аловим зняв у Києві «Тривожну молодість» і «Павла Корчагіна»), якого я бачив зо два тижні тому в Москві. Жили тут легендарний Борис Барнет (у нас він зробив «Подвиг розвідника» та «Щедре літо») і не менш класичний Марко Донськой (його київські фільми «Райдуга» та «Дорогою ціною» неабияк вплинули на світовий кінематограф) із дружиною та кроликом Хаїмом... Цей будинок можна було б перетворити на музей українського кіно, благо він стоїть на межі, і ввійти в нього можна з вулиці. Проте після пожежі кілька років тому будинок комусь продали (кому? — добре було б знати), і він тепер під замком. Я був усередині, художник Віталій Лазарєв одного разу влаштував мені докладну екскурсію. А недавно він загинув, збитий машиною.

Чи не загинула сама студія? Намагаюся знайти хоч один знімальний майданчик, але ні: на всіх павільйонах висять величезні комірні замки. Ще раз згадую мемуари Наумова. Колись біля великого павільйону висів мідний дзвін. Під ним сиділа сухенька бабуся на прізвисько Тиша — вона била в той дзвін, попереджаючи про початок зйомки. Потім вона померла, дзвін осиротів. І все-таки він зазвучав знову. Березневого дня 53-го, під час жалобного мітингу по дорогому товаришу Сталіну, Сергій Параджанов раптом почав несамовито дзвонити. Теж ювілей — минуло рівно п’ятдесят. Того дзвону давно вже немає, біля зачинених воріт стоїть величезний віз. Який нікуди не їде. Тиша.

Мороз поза шкірою, дике відчуття, ніби я марю, ніби це якийсь лихий, безглуздий сон. Адже я пам’ятаю зовсім інакші часи. Була, була студія. Саме студія, а не тільки фабрика, виробничі корпуси. Оскільки тут існував осередок творчого спілкування, у якому варилися ідеї та задуми, народжувалися яскраві особистості. І справжні, чудові фільми, що принесли славу нашому кіно (за кордоном його досі нерідко ототожнюють із російським, але це минеться). Назвемо лише кілька: «Земля» Довженка, «Прометей» Івана Кавалерідзе, «Богдан Хмельницький» Ігоря Савченка, «За двома зайцями» Віктора Іванова, «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, «Вечір на Івана Купала» Юрія Ільєнка, «Камінний хрест» Леоніда Осики, «Нудьги заради» Артура Войтецького, «Совість» Володимира Денисенка, «Комісари» Миколи Мащенка, «У бій ідуть одні «старики» Леоніда Бикова, «Пропала грамота» Бориса Івченка, «Польоти уві сні і наяву» Романа Балаяна, «Чорна курка...» Віктора Греся, «Граки» Костянтина Єршова, «Фучжоу» Михайла Ільєнка... А ще картини Віктора й Бориса Івченків, Олексія Мишурина, Юрія Лисенка, Олександра Муратова, Михайла Бєлікова, Олександра Ітигілова, Бориса Савченка, Григорія Кохана, Миколи Ільїнського, Івана Миколайчука, В’ячеслава Криштофовича, Володимира Попкова... Ні, всіх не назвати.

Були і є, правда, інакші думки. Відомому партійному бонзі приписують слова, буцімто ніякого кіна в нас ніколи не було, тож давайте розвивати те, що в нас добре виходить. Футбол, коротше кажучи. Бокс там, штангу...

Нині спадкоємці того бонзи при владі, тож їхня абсолютна байдужість до кіно не дивує. Вони розвивають футбол. Розвивають «культуру» добре поставленого кулачного бою. У сфері ідеології, політики, яку сприймають як боксерський поєдинок. Колись інший добродій, сучасний французький філософ, зазначив, що це в ХІХ столітті ідея як рушійна сила асоціювалася з фізичною силою, а тепер, мовляв, таке бачення зникло, тепер побутує поняття ціннісної орієнтації, що охоплює, зокрема, феномен людських прагнень і поривань.

Наївний. У нас ці прагнення розуміють як ідею натовкти комусь пику, витіснити з ігрового майданчика, вичавити капітали чи майно. Власне, кіно й було у фаворі доти, доки асоціювалося з тією ж таки силою. Втративши її, кінематограф прирік себе на байдужість, що межує зі зневагою. Влада ставиться до кіно як до слабака. Подейкують, один із наших «лідерів нації» визначає своє ставлення до осіб чоловічої статі за силою рукостискання. Отож, у кіно нині це стискання мляве, інтелігентське. Посилати йому «темник» із конкретним завданням — цілком безглуздо. Або взагалі не виконає, або просто обдурить (по приклад далеко йти не треба — «Молитва за гетьмана Мазепу»; режисер обіцяв одне, зробив інше, «помолившись» за самого себе).

Гаразд, пригадаймо, як усе це починалося. 1922 року було створено ВУФКУ, себто Всеукраїнське фотокіноуправління. Саме воно, за часів хай і відносної, але все-таки культурної автономії, вибудувало наш кінематограф. В Одесі, Ялті. З Москви тоді лише злегка скеровували, у царині ідеології. А господарювали на свій страх і ризик. До речі, почали 1923-го з того, що закупили в Берліні пакет іноземних фільмів із правом прокату на весь СРСР. А потім перепродали права Російській Федерації, окупивши цим комерційну операцію (росіяни врахували історичний досвід, і помста їхня страшна — тепер вони мають нас за лохів, закуповуючи пакети фільмів із правами на територію всього колишнього СРСР).

І так пішло-поїхало. Відбудували кінофабрики, закупили нове обладнання, техніку, зробили так, щоб у кіно пішли творчі люди. Українське кіно формувалося, росло на поліетнічній і полікультурній основі, всотуючи в себе найкраще, найдостойніше.

26-го вирішили будувати нову кінофабрику — у Києві. 2 березня 1927-го заклали першу цеглину в фундамент, а вже 4 березня 1928-го, тобто рівно 75 років тому, на екрани Києва вийшов первісток фабрики — дитячий пригодницький фільм «Ванька й Месник» (підпасок і його собака вершать низку героїчних учинків) Акселя Лундіна (із варягів, до речі; народився й виріс у Швеції).

Першим директором Київської кінофабрики ВУФКУ був легендарний Павло Нечеса. Ще 22-го його, недавнього революційного моряка, рекрутували в сінематограф, і відтоді він встиг покерувати, і вельми успішно, у Ялті й Одесі. Залишилися його спогади, по-своєму чудові. Найсерйозніші проблеми були з технікою. Приміром, негативну й позитивну кіноплівку проявляли кустарним способом, намотуючи на дерев’яну раму. Вирішили купити проявну машину за «бугром». Привезли десять великих ящиків деталей, із якими не знали що робити. Поки не вишукалися умільці, котрі змонтували, за знайденою схемою, машину. Коли приїхали іноземні фахівці, вони, якщо вірити переказам, зойкнули: усе збільшилося, зокрема й потужність — вона подвоїлася. У ті роки це було пошестю — всі захоплювалися технікою, особливо оператори, які вічно вдосконалювали знімальну апаратуру.

Потім опанували звук — вперше у «Симфонії Донбасу» майбутнього класика світового кіно Дзиги Вертова, а в 30-ті й колір — у «Сорочинському ярмарку» Миколи Екка і «Травневій ночі» Миколи Садковича, які зняв Микола Кульчицький. Перший фільм Довженка в Києві, «Земля», приніс йому справжній успіх — досі картина вважається найвищою класикою світового кіно. Політичне керівництво країни, правда, її не прийняло — це був перший, але далеко не останній сигнал біди. У середині 30-х Довженку (судячи з деяких фактів, з активною участю його дружини Юлії Солнцевої) вдалося налагодити романічні стосунки з владою, що завершилися «розлученням» наприкінці війни, коли сценарій «Україна у вогні» було кваліфіковано як націоналізм, укупі з іншими «ізмами». Уже по смерті Сталіна Довженка не пускали на кіностудію. У щоденнику режисера залишилися рядки про «товстошкірого мерзотника, директора Київської кіностудії, якому б не директором студії, а начальником тюрми, чи, мо’, концтабору якраз би личило урядувати». І далі: «До Києва, очевидно, мені вже не вернутись». Це запис від 7 листопада 1956 року. Через 18 днів Довженко помер, ще через чотири місяці його ім’ям назвали кіностудію. O tempora, o mores!.. Невже правда, що хтось збирається тепер пристебнути його до сонму кривавих зарізяк і повергнути долу разом із занедбаною студією? Чи це страхи людей, готових повірити будь-якій чутці, що пояснює нинішні жахіття?

Повертаюся в музей. На першому поверсі мене зустрічають мовчазні образи покійних. Мені вбачається в них докір. Так, я теж винен у тому, що відбулося, що відбувається. Тож подумки звертаюся до кожного. Вибачте мені, Тетяно Тимофіївно Дерев’янко, я поки що не зумів зрушити з мертвої точки музейну справу. Вибачте, Леоніде Федоровичу Биков, — за студію, з якої виціджується життя. Вибачте, Вікторе Михайловичу Іванов, ви маєте рацію, справи наші зовсім не смішні. Не дивіться на мене так, Іване Васильовичу Миколайчук, хоч ви зрозумійте моє становище, не судіть так суворо...

І тут лунає гуркіт знизу. Я здригаюся: там, у підвалі, будують туалет. Річ загалом-то хороша й потрібна. І це, здається, єдине сьогодні кінематографічне будівництво на студії. Хоча до ювілею не встигли зробити й цього.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі