ВЕСНА І ВІЙНА, ТРАВА І ТЮЛЬПАНИ

Гарна країна Голландія... Господи, чому не можна по-іншому почати статтю про країну, з якої оце щойно приїхав? Чому завжди банальності — перша буржуазна революція і кальвінізм, марихуана в «Coffee-shops» і повний розгул сексуальної свободи в кварталах червоних ліхтарів, канали, млини і вузенькі вулички, мультикультуралізм і «брати з Суринаму», травми імперського досвіду і його спокутування, ґей-паради і травесті-шоу, а ще, звісно, тюльпани, море тюльпанів... Мої враження від цієї країни зовсім не збіглися з очікуваннями. Ні, я справді побачив і наслідки тотального лібералізму, і свободу на продаж (чарівним зіллям бавляться здебільшого приїжджі, місцеві ж ведуть цілком здоровий спосіб життя), і мультикультуралізм у дії, і хрестоматійні тюльпани, хоч іще й не сезон. Та все-таки щось муляло, не вкладаючись у розумову матрицю, у якій міцно засіли образи з полотен фламандських живописців і всього вищезгаданого. Одне слово, побачив, але не відчув. Аби все це відчути і, головне, повірити, треба, мабуть, добре надихатися місцевим повітрям та іншими речами, тобто добряче там пожити. Туризм — це не шлях позбавлення стереотипів, а їхнє поглиблення: поверховий, кількахвилинний погляд, а потім знову — чемодан, аеропорт і... Київ.

Голландія, як мовилося у відомому радянському фільмі, — країна контрастів, країна добрих, відкритих і толерантних людей з неабияким естетичним чуттям. Чи не тому голландська культура подарувала світові так багато краси і так мало, приміром, великих письменників. Еразм Роттердамський — чи не єдиний велет світової ваги. Але як давно це було! Ну, Мультатулі в позаминулому столітті... Ну, Гаррі Муліш сьогодні... До речі, там зовсім ніхто цим не переймається, не б’є себе в груди, мовляв, щось або хтось цій літературі заважало розвиватися, і не шукає винних. Так історично склалося — і все. Голландці — мудрі люди, які усвідомлюють межі своїх можливостей, розуміють, що краще мати свій маленький, але неповторний шлях, ніж наздоганяти великих. Чи не тому їхня неамбітність компенсується максимальною відкритістю до чужого, відкритістю, яка іноді межує з девіацією. Але дай Боже кожному народові таку ненормальність.

Промовистий приклад — рівень місцевого книговидавництва. Голландія має чи не найоперативніший у світі книжковий ринок. Деколи доходить до парадоксів: книжка ще не встигла вийти в ориґіналі, а голландський читач уже читає її своєю мовою. Так уже не раз було з хорватською письменницею Дубравкою Уґрешич, якій набагато легше перекладатися і друкуватися в Голландії, ніж прийти до «рідного» читача.

А ще в Роттердамі щоліта проводиться поетичний фестиваль, на який запрошують поетів з інших країн. А ще при фестивалі вирішили зробити великий поетичний інтернет-портал Poetry International Web, який презентує сучасну поезію різних країн мовою ориґіналу і... в англійських перекладах. Чому саме голландці першими дійшли до розуміння необхідності здійснити подібний проект? Чому це не спало на думку американцям чи британцям? Звісно, всі знають, що великі культури, часто глибоко вгрузлі в бундючну самодостатність, не потребують знати поезію якихось українців чи зімбабвійців. І для того, аби дійти до англомовного читача, українській і їй подібним культурам слід витратити просто титанічні зусилля.

Голландці дають карт-бланш, бо розуміють, що гра «великих» в одні ворота, тобто у ворота всього іншого світу — безперспективна і згубна, що культури, упосліджені і непочуті вчора і сьогодні, завтра можуть просто остаточно законсервуватися або загинути під уламками тотальної глобалізації та кокаколізації. Чомусь саме голландці це усвідомлюють, а французи, іспанці, італійці та (ніде правди діти) німці — ні. Всі здебільшого працюють на популяризацію і поширення «свого» і дуже рідко намагаються зрозуміти «іншого». Чи не тому саме зовні спокійні, розважливі америколюби-голландці вийшли на вулиці та якось зовсім самозабутньо і затято протестували проти війни в Іраку? Чи не тому, що теж почали відчувати себе малими й непочутими у глобалізованому світі?

У книзі «Культура обману» Дубравка Уґрешич цитує слова одного маленького хорватського хлопчика: «Я люблю свою країну, тому що вона така маленька, що мені її шкода». Завтрашній день може бути останнім для нас, маленьких.