Вдячність. Уривками

Мені сняться уривки дійсності. Зрештою, так і повинно бути, адже що таке сни, як не уривки дійсності? Мені сняться кінематографічно крупні плани: миготіння всіляких паперів, бюлетенів і протоколів з якимись мокрими печатками, мені сниться підрахунок голосів. Я жодного разу не брав у ньому участі — чому він мені сниться? Точнісінько так само ще три місяці тому мені снилися всілякі діаграми і то були рейтинги кандидатів, хоч сам я жодного разу ніяких рейтингів не складав.

А наприкінці вересня я мав одну розмову в Берліні, і той німець, якийсь чи то дипломат, чи то політик, ніяк не хотів сприймати всерйоз моїх надій на зміну влади. Упродовж останніх року-півтора я вже набув достатнього досвіду в переконуванні іноземців, за всякої публічної і приватної нагоди всюди повторюючи як заклинання «Зверніть нарешті увагу на Україну — восени 2004-го там має відбутися щось надзвичайне». Але той німець виявився твердим горішком. Тому він лише хитав головою: «Гаразд, якщо ваше суспільство настільки виросло і в ньому настільки зміцніли протестні потенції, то чому цього не видно досі?». На що я відповів, що українці загалом дуже неконфліктні і вони до останнього залишають шанс мирові. Тобто чекають дня виборів, щоб тихо й непомітно змінити владу бюлетенями. Однак якщо в цьому їм посміють завадити, а швидше за все таки посміють, то вони обов’язково виступлять — і голосно, і помітно. Я це казав і в той же час думав сам про себе: «Ну що це з мене за барон Мюнхгаузен такий!».

Тому нині я дуже дякую за те, що не виявився цим бароном, заїжджим гастролюючим брехуном, запудрювачем мізків. У мені назбиралося стільки вдячності, що я навіть не зможу згадати всіх і всього, і я просто повторюю це слово: дякую.

Я дякую своїй долі, яка вже вдруге за моє життя (вперше було в 1991-му) приносить мені радість ламання імперії. Мало кому так таланило, причому двічі за життя.

Я дякую молодим, які виявилися не тільки надією, але й дією — такою, що артистично і весело долає брутальну тупість продажних пацанів і дядь разом із підкинутою ними вибухівкою і відчайдушно лягає під колеса «автобусів вихідного дня», тим самим рятуючи безпорадних дорослих від гріха фальшування.

Дякую спостерігачам на Сході, офіційним і неофіційним, і тим із них, кому погрожували і кого не допускали і кого виштовхували з дільниць. Спостерігачам на Заході теж дякую. Дякую всім новочасним паломникам — на Схід і на Захід, що маршрутами свого пересування зшивали докупи це пошматоване тіло, це, за Тарнавським, «розжоване серце».

Дякую моїм читачам, які впізнавали мене на Майдані і в околицях упродовж тих днів і ночей – усі вони були молоді й красиві і виявилося їх більше, ніж я міг собі уявити у найсміливіших перебільшеннях.

Дякую друзям з Німеччини, Польщі, Британії, Угорщини, Чехії, Штатів, Швейцарії, звідки ще? — кожен з них писав, як стискає за нас кулаки — і в дослівному значенні, і в переносному — і ця енергетика стиснених кулаків нас, безумовно, підтримувала, бо насправді все на світі вирішується чистотою й інтенсивністю докладених зусиль, а переживання — це також зусилля.

Дякую Еріці Ахерман (Цюріх, Швейцарія) за те, що написала «Ми не тільки вами захоплені, ми вам заздримо». Дякую Артурові Буршті (Вроцлав, Польща) за те, що написав «Тепер ми повинні у вас учитися».

Дякую Аркадієві Д., російському поетові з Пітера, який написав: «Може, ви й нас колись порятуєте».

Дякую полякам, особливо дякую полякам, які заповзялися відстоювати «вашу і нашу свободу» з таким натхненням, наче їм ішлося про створення ніколи досі не баченої Території Абсолютної Свободи «од можа до можа», від моря до моря, від Дону до Атлантики.

Дякую музикантам, які захистили Майдан щільним і чесним звуком, непроникним для зневіри, цинізму, газів і навіть танків.

Дякую всім, хто зробив зусилля — і лікував застуджених, або варив чай, або розпалював вогонь, або приносив гроші, або бив у барабан.

Дякую міліції і всім іншим спеціальним підрозділам за блискуче виконання наказу «Не стріляй!», що дорівнює беззастережному дотриманню п’ятої заповіді.

Дякую Андрієві, Сашкові, Наталці, Ірені, Миколі, Василеві, ще одному Сашкові, Іванові, Юркові, Іздрикові й Тарасові — і не тільки за поставлені під відкритим листом підписи, бо разом нас дванадцять і нас не подолати.

Дякую Ростикові за незліченні автопробіги до Києва й назад, за все, що під час них і після, і потім, і всі ці роки між нами говорилося й обговорювалося, бо ніщо з проговореного не минало безслідно, тобто ми насичували навколишню українську атмосферу невдоволенням, відчаєм, розпачем, але передусім сподіваннями, очікуваннями і сміхом.

Дякую Олесі та Ярикові з їхнім пікапом, на якому написано «Бенюк і Хостікоєв» — нас набивалося в нього завжди по десятеро (а одного разу, здається, навіть одинадцятеро!), і ми скочувалися до Майдану з Батиєвої гори, ніби останній резерв десанту, кинутий на підмогу своїм у вирішальному протистоянні з їхніми.

Дякую Раулеві Ріверо, кубинському дисидентові, що вижив у жахній в’язниці «Каналета» і вийшов на волю, відпущений під тиском наших листів. Дякую Раулеві Ріверо, на визволення якого я загадав і нашу перемогу, тож коли він опинився на волі, я сказав «yes!».

Дякую всім, хто не продався і не забоявся, всім, кого підпалювали, товкли, обшукували, вивозили в ліс, цькували, залякували, на кого наїжджали й доносили, всім, кому розбивали відеокамери, голови, обличчя — а вони і далі робили свою помаранчеву справу.

Дякую дням і ночам, прожитим у Києві наприкінці листопада.

Дякую Ґії, Сашкові та Іншим. Дякую всім, хто там був.

Дякую дійсності, що насправді є уривками снів. Дякую за життя, що починається спочатку.