Вдалині від батьківщини

Новий телесезон каналу «1+1» цього року, мабуть, уперше стартував без публічних напучувань і батьківського патронату свого часу генерального керманича — пана Роднянського. Олександр Юхимович не те щоб удалині від батьківщини... Він начебто й не так далеко від неї, рідної. Проте і власних планів громаддя (на СТС), і наші місцеві телевійни (як навколо «Інтера», так і у зв’язку з рекламними маневрами навколо «1+1») — усе це, певне, спонукало найіменитішого українського телеменеджера часів незалежності ніби дистанціюватися «від...». І в актуальних координатах укрТБ виявитися не азартним гравцем, а радше — зацікавленим спостерігачем.

В інтерв’ю «ДТ» «спостерігач» Роднянський ексклюзивно аналізує ситуацію нового сезону на телеканалі; коментує рекламне протистояння на телеринку; розмірковує про особливості українського національного «кінополювання» і розповідає про співтворчість із паном Бондарчуком над новим амбітним кінопроектом — «Населеним островом» (за мотивами Стругацьких).

«Я вже давно не займаюся менеджментом на «плюсах»

— Олександре Юхимовичу, ви ж досить рідко з’являєтеся в Києві останнім часом?

— Можу пояснити це лише робочим графіком. У мене тепер значно складніший і насиченіший період у житті, ніж раніше. І тому не завжди встигаєш... Але я ніколи й не вирізнявся тим, що прагнув якогось комфортного, легкого, вільного життя. Завжди були дуже спресовані робочі будні. Але саме сьогодні усе це й перетворилося просто на безвихідь, коли все розписано просто по хвилинах, навіть по секундах. Коли визначаєш свої пріоритети, то летиш уже туди, де важливіша для тебе ділянка — на даний момент...

— Отже, Україна для вас не така вже й важлива ділянка, якщо не мчите сюди і якщо в робочих планах цей пункт поки не значиться?

— Ну чому ж? Якраз в Україні я буваю регулярно. Двічі-тричі на місяць останнім часом. Окрім Києва, літаю до Криму на зйомки фільму Федора Бондарчука «Населений острів» за романом Стругацьких. Вони тривають уже близько семи місяців. І це величезна, немислима робота — як за масштабом, так і за складністю постановочних завдань. До 22 жовтня в Криму передбачається знімальний період. І тільки наприкінці наступного року плануємо прем’єру. Занадто вже фільм складний, технологічний, сучасний... Створення матеріального, але «неіснуючого» світу — це головне в цій картині, це найважче завдання...

— Ну, комп’ютер, либонь, усе витягне... Який, до речі, відсоток «комп’ютеризації» у цьому фільмі Бондарчука, котрий ви продюсуєте? Судячи бодай із ролика, вами ж показаного, Голлівуд може або почухати потилицю, або замовити мило з мотузкою...

— Повірте, комп’ютер — це не головне. Важливо створити переконливий світ людей, які живуть на іншій планеті у XXIII столітті, які користуються зовсім іншими, приміром, засобами зв’язку... Там усе — «інше»! Аж до годинників, взуття (у якого немає шнурків), зброї... Це, без перебільшення, неймовірний характер постановочних завдань. Самих костюмів — чотири тисячі. Візьміть дрібницю — парасольки, важко перелічити — кілька десятків, причому всі абсолютно різні. Найважливіше — повноцінний «новий» світ, а це вимагає не симуляції, приблизності в розрахунку на «може, глядач не помітить», а художньої і матеріальної правди.

— А консультанти іноземні?

— І свої, і іноземні. Планета Саракш має стати реальністю. Мусимо відтворити її «історію»... Для цього потрібні спеціалісти в усіх мислимих технологічних галузях — від спецефектів до каскадерів, від анімації до гриму...

— Скажіть, тільки чесно, якщо це можливо: у вас ще залишився хоч якийсь інтерес до «1+1», крім економічного? І, звісно, окрім шахових ходів пана Коломойського у зв’язку з його трьома відсотками американської Central European Media Enterprises.

— У мене якраз дуже великий інтерес до «плюсів». Це людський інтерес! Емоційний зв’язок. Це історія мого життя, а не менеджерів СМЕ і тим більше Коломойського. І це сильніше від будь-якої «економіки». Мені не подобається, коли з «1+1» щось не гаразд. Намагаюся вибудувати абсолютно цивілізовані стосунки, в яких було б чітко зрозуміло, що я керую тепер іншою компанією — «СТС Медіа», а ця компанія є прямим конкурентом мого партнера по «плюсах» — компанії СМЕ... Я маю на увазі конкуренцію на ринку капіталів. Дві публічні американські компанії, чиї акції торгуються на одній біржі в Нью-Йорку — NASDAQ. І підкреслюю — не опонентом, не ворогом, а саме цивілізованим конкурентом. І тому я постійно стримую себе стосовно «1+1». Хоча...

— Ви хочете сказати, що вам до душі не всі обставини у зв’язку з каналом, у зв’язку з його нинішньою програмною політикою, зокрема з «перекуповуванням» інтерівського секонд-хенду...

— Знаєте, я вже давно не займаюся менеджментом на «1+1».

— Це помітно.

— Ну що робити? Було б дивно, якби я цим займався, адже не можна паралельно розриватися між двома великими компаніями. Це дуже різні компанії. СТС — сильний, агресивний, «Домашній» — наш другий канал, легковпізнаваний, який динамічно розвивається. «1+1» — канал із цілою історією, котра багато в чому збігається з історією країни і багатьох близьких мені людей. Можливо, нині «1+1» став дещо еклектичніший, рихліший — утім, як і більшість інших українських телеканалів. Мабуть, на різних етапах політичні бізнес-ігри, на жаль, захопили і деяких працівників «1+1», і людей, які впливають на наш канал... Можливо... У результаті так і вийшло — я справді дистанціювався від щоденної роботи. При тому, що іноді намагаюся допомогти, якщо від мене це залежить. Певною мірою можу працювати навіть «швидкою допомогою»...

— Це як розуміти?

— Потрібні гарні серіали? Будь ласка... Якщо вони в мене є, я їх пропоную! Приміром, зараз добре йдуть «Кадети». Раніше — «Няня», «Бідна Настя», «Не родися вродливою» тощо. Хоча скажу відверто: «СТС Медіа» не дуже-то легко здійснити продаж серіалу на «1+1». Ми — публічна компанія. І не маємо права без достатніх комерційних і юридичних підстав навіть просто продати свою продукцію «1+1», компанії з моїм особистим інтересом. Необхідний тендер і все інше... Тобто прозорий цивілізований шлях. Але це не головне — щоб канал утримував і розвивав свій бренд і відповідав тій планці, на якій він колись був, передусім потрібні потужні енергетичні зусилля...

— Будь-який опонент вам заперечить: передусім потрібні вливання, вливання і ще раз вливання.

— Послухайте, сьогодні гроші є в усіх! А енергетика — далеко не в усіх. А для сучасного ТБ це — апріорно! Так само, як і креативний потенціал, стратегічне бачення.

«НТН — не єдиний наш потенційний партнер…»

— Олександре Юхимовичу, як би ви оцінили нинішню бурхливу ситуацію неоголошеної рекламної війни між «Інтером» і «1+1»?

— Це не війна «Інтера» та «1+1». Ми співіснували як конкуренти і колеги понад 10 років, стимулюючи одне одного і розвиваючи спільно рекламний ринок.

Сьогодні щось змінилося. Ринкові справедливі правила конкуренції виявилися забуті. Проти «1+1» діють жорстко і неколегіально. Чому? З волі нових акціонерів? У силу політичних міркувань? У сп’янінні бізнес-атаки? Не знаю.

Але, граючи проти «1+1», наш конкурент воює сам із собою. Ринок і всі його учасники програють.

Сподіваюся, здоровий глузд восторжествує.

— Тут от багато розмов про ваше палке бажання бути якомога ближче до українського каналу НТН, за яким стояв (чи зараз стоїть) Едуард Прутнік з Держтелерадіо.

— Річ у тім, що «СТС Медіа», з огляду на стратегію свого розвитку, дуже зацікавлений у просуванні на телеринки насамперед пострадянських країн. До Азербайджану, Узбекистану, Казахстану та інших привабливих країн, у яких бурхливо розвивається телебачення.

— Стоп-стоп!.. Чому спочатку Узбекистан і Казахстан? А чому не Україна передусім, де каналів буде незабаром більше, аніж виборців...

— Казахстан — в економічному і телевізійному аспектах — ще більш привабливий ринок, ніж український. І ця країна загалом справляє надзвичайно сильне враження. До того ж у Казахстані не переоцінені телевізійні активи, як в Україні, де ніхто не може визначити реальну ціну телеканалу й пояснити її економічними методиками оцінювання. У Казахстані ж телевізійні канали мають величезний потенціал зростання, бурхливо розвивається економіка. І я радий, що «СТС Медіа», першій з іноземних компаній, вдалося придбати частку в чудовому каналі в Казахстані і вийти на ринок Узбекистану. Азер­байджан — країна, котра динамічно розвивається, із великим майбутнім у сфері медіа. Узбекистан — це 27 мільйонів людей. Обов’язково «вистрілить»…

Звісно ж, Україна посідає своє цілком особливе місце. І «СТС Медіа» дивиться на український ринок як на один із основних пріоритетів свого розвитку. Але я не готовий сьогодні коментувати можливу угоду з НТН. Ми ведемо діалог із дуже великою кількістю компаній. І НТН — не єдиний потенційний партнер… Але я абсолютно певен: якщо «СТС Медіа» з’явиться в Україні, то ми зуміємо вибудувати канал за брендовими атрибутами каналу СТС. Так, це буде інший канал, абсолютно український, але за своїми базовими цінностями, за ключовими способами розмовляти з аудиторією, за інтонацією, за програмною ідеологією — усе залишиться в рамках нашої дуже успішної стратегії.

— Якщо все станеться так, як ви хочете, канал називатиметься «СТС в Україні»?

— Він може називатися як зав­годно. Але важливий один момент — це не «1+1», а отже, не канал-лідер, отже, не канал великих подій і повноцінного інформаційного мовлення. Це буде канал, орієнтований на молоду сучасну модну аудиторію. А що стосується «1+1», то, безумовно, він завжди буде сильним каналом, який претендує на лідерство в країні. Але для цього потрібно, щоб ряд людей, які впливають на канал, остаточно зрозуміли: «1+1» — це не звичайний східноєвропейський бізнес, і не можна все робити так само, як у Чехії, Словенії, десь іще, тобто на неконкурентних ринках, у країнах із чіткою національною ідентифікацією. А тут — реальність України, майже 50-мільйонної величезної держави, котра перебуває в турбулентному стані — психологічному, інтелектуальному, державному, політичному, із надзвичайно конкурентним телепростором, який включає понад два десятки тільки ефірних каналів. І яка сусідить, що дуже важливо, із Росією, котра — не просто політичний чинник впливу, а невід’ємна частина культурного простору, у котрому ще зовсім недавно існувала Україна...

— Вигадливо говорите. Переконаний, тут аж ніяк не всі поділяють ці ваші думки. Ну а що ж тоді, на вашу думку, треба зробити — практично, реально, — щоб той-таки «1+1», котрий останнім часом зменшив оберти, відбувся (чи бодай залишився) як канал у ситуації, яку маємо і від якої не сховаєшся?

— Спочатку потрібно для себе визначити, що цей канал:

а) український (що завжди важливо — дивиться на життя й всі його обставини з позиції українців);

б) респектабельний (тобто сімейний);

в) лідерський (тобто експериментує в усіх жанрах і напрямах, і не обов’язково популярних);

г) інноваційний (тобто ми не зупиняємося на досягнутому, а постійно навчаємося, адже світ змінюється дуже швидко);

д) надзвичайно персоніфікований — а отже, потрібні зірки, медіатори, люди, які повинні бути особистостями…

…Не може бути просто хлопчиків чи дівчаток, не може бути випадкових людей, мають бути люди, думка яких у кожному сегменті інтересу буде для суспільства важливою! Так, нехай із ними сперечаються, але їхня думка буде важливою.

— Формула багато в чому ідеалістична. Це що, можливо на сьогоднішніх «плюсах»?

— Де завгодно це можливо, якщо є потреба в оновленні. І лише змінюючись і пропонуючи несподівані рішення, можна протистояти конкурентам — «Інтеру», дуже сильному холдингу Пінчука. Тобто головним гравцям. А як можна з ними конкурувати? Лише яскравими і сильними брендами проектів, серйозними лідерами думок — ведучими, чітко сформульованими принципами боротьби за свою аудиторію.

— Є сьогодні в «плюсів» і проблема своєї цільової аудиторії...

— На мій погляд, головна проблема полягає в тому, щоб нарешті визначитися: яка ж це аудиторія — цільова? А яка ж, власне? Сьогодні вже давним-давно зникли канали з аудиторією «взагалі». З «плюсами» і раніше було зрозуміло — важливим є великий обсяг дуже молодої й активної аудиторії, там було ядро від 14 до 45 (ми це називаємо «44 мінус»). Тобто, як на мене, діти та підлітки — вже не є глядачами каналу «1+1». Відповідно аудиторія каналу — доросліша. Але точно не старша від 50 років. І з цим потрібно погодитися. Так, нехай буде меншою частка аудиторії загальної, але нехай буде вищою частка цільової. І ось тут треба гранично сфокусуватися. Мені здається, це абсолютно зрозуміло. І виробляти, добирати і купувати відповідне програмування. Цим оперує сьогодні будь-який менеджер, будь-який керівник телеканалу. Але проблема не в тому, щоб навчитися вимовляти це слово із розумним виглядом — це й першокурсник може, а в тому, щоб придумувати і робити проекти — журналістські, ігрові, драматичні, розважальні... Так робити, щоб вони подобалися саме цільовій аудиторії. Такий-от маленький, але дуже важливий нюанс. Саме він визначає здатність або нездатність менеджменту розвивати телевізійний канал. Або ж групу каналів. Якщо йдеться про загальну стратегію. Це складні завдання, з якими справляються лише високоосвічені, талановиті, енергійні люди.

«В Україні — імітація художнього процесу в умовах його відсутності»

— Є дуже вподобане вами слово «ребрендинг». Як часто ви особисто прагнете спочатку щось створити, потім, грубо кажучи, стерти з обличчя землі і — «по новій»?

— Багато разів це робив, багато разів щось змінював. Сьогодні на СТС — у черговий раз... Це болісна і цілком творча операція. І саме в рамках базових систем цінностей, про які я говорив у зв’язку із каналом, СТС орієнтований на створення романтичної версії життя. Але цього сезону СТС стає провокативнішим і ближчим до реального, того, яке нас оточує, життя.

— А проте важко ж тримати удар контрпрограмування, коли у відповідь на позитив на СТС — іще більш розважальна розважуха «Первого» Ернста або жовтої криміналістики каналу НТВ?

— Ви знаєте, мене завжди найменше хвилювало контрпрограмування. У цьому сенсі мене не цікавить тема конфіденційності сіток. Я цілком спокійно говорю, коли й яка в нас буде передача і який серіал. І я не боюся, що хтось дізнається про це і поставить свою програму на п’ять хвилин раніше, ніж у нас. Якщо добре — тоді добре. Ніхто не перешкоджає. Якщо гірше — то вже нічого не допоможе.

— Минулого телесезону на вашому СТС було помітне зниження рейтингових показників — про це говорили, писали. Були якісь об’єктивні причини?

— Звісно. І ця причина — природа телебачення. Не можна рухатися постійно вгору. Як було у нас протягом п’яти років. За такого збільшення каналів і дедалі більшого розмаїття телевізійної пропозиції. Природно, конкуренція ускладнюється! Мені здається, що будь-який канал — хай це буде СТС чи «Первый», чи «1+1» — не має права залишатися навіть два роки поспіль одним і тим же — навіть в умовах мегауспіху. Канал мусить змінюватися. Це частина постійного діалогу з аудиторією. І ми сьогодні знову змінюємося. І на СТС, і на «1+1». До цього процесу не можна ставитися як до традиційного «прочитання»: книжка може виявитися нецікавою...

— Гарний гачок для чергового запитання: а ви самі щось читаєте з останніх українських літературних досягнень? Звісно, не як пересічний читач, а як продюсер із прицілом на...

— Це не така вже проста тема. І не тільки у зв’язку з українською літературою, культурою в цілому...

— А в чому складність? У тому, що справжнє в культурі (літературі) підім’яла під себе в усіх сенсах справжня халтура? І заправляють культпроцесом переважно закони споживання, маскультівські правила?

— Це не так. Як на мене, навіть навпаки. В Україні править радше дивне уявлення про артхаус — на мій погляд, провінційне. У тій же Росії давно є зона експерименту, є зона авторського кінематографа, але є й зона популярної літератури та кіно. Зона мейнстриму.

Не може артхаус (авторський, експериментальний, радикальний сегмент культури) розвиватися успішно, якщо немає серйозної платформи, під якою розуміють наявність дуже цікавих максимально широкій аудиторії проектів. Тобто в Україні мусить бути сильний мейнстрим.

А в Україні цього немає! Мало по-справжньому свого, тобто продукованого в Україні і для українців, популярного телебачення. Немає свого популярного кіно, своєї популярної в мільйонів читачів літератури. І все це сприяє тому, що відбувається симуляція. Чи, швидше, імітація репутацій та успіху. Виникають і промотуються прізвища людей, твори котрих мало хто знає, майже ніхто не читає. А ті, хто прозвучав, чомусь зупиняються. Якщо не помиляюся, пан Андрухович не видавав своїх великих творів уже років десять, здається. От дивна річ: мало хто з літераторів, які активно піаряться, щось пише!

— Ну, може, люди задуми плекають, щось виношують, а у вільний час із концертами та лекціями електорат просвіщають?

— Але в тій же Росії автори серйозно працюють. Скільки книжок випускає Улицька? Пелевін? Сорокін? Биков? Іванов? Я вже не кажу про Акуніна (він же Чхартішвілі). Інтелектуал Георгій Чхартішвілі експериментує в зоні мейнстриму. Це надзвичайно захопливо й талановито. В Україні колись подібне було? Тому й називаю все це імітацією художнього процесу в умовах його відсутності. Як немає і кінематографічного — реального — творчого процесу. Економіко-фінансовий присутній. Політичні послуги надаються. Із цим усе зрозуміло... А з творчістю — поки що запитання.

— Може, хочете сказати, що немає спадкоємності: одних «поховали» (за ідеологічні переконання в тому числі), а інших незаслужено підняли... А запитай-но сьогодні студента творчого вузу, хто такі Кавалерідзе, Данченко чи Нонна Копержинська, то тільки очима кліпатимуть.

— Дуже сумно. Ми свого часу відчували себе «дітьми» гігантів. У сьогоднішній Росії, уявіть, я відчуваю моменти спадкоємності. Вона зберігається. Ретро перетікає в сучасність. І це не рудименти. А так і є. А от ви запитайте у студентів, що вони дивилися цікавого вже в Україні — із сучасного кіно. І з класики, до речі. Що?

— Я не запитую, бо знаю відповідь.

— Немає серйозних жорстких викликів у нас удома. І немає системи не те що експертизи — гамбурзького рахунку авторським художнім висловлюванням. Немає затребуваної багатомільйонною аудиторією індустрії мейнстриму. Якщо сьогодні студент у 20 років починає працювати на ТБ, робить кілька репортажів, сідає за відсутністю конкуренції в ефір і називає себе телезіркою... Ви мені пробачте, але я таких «зірок» узагалі не знаю: хто вони і звідки? Адже зірка — це визнання і довіра мільйонів.

Але проходить легко — нікого не тіпає. Усі залучені в цю гру — «суспільство взаємного замилування». Зникло найголовніше — система жорстких фахових критеріїв. Приміром, я працював на одній з найкращих кіностудій Радянського Союзу — «Київнаукфільмі». І було важливо, коли в Пітері, Москві чи Тбілісі мій учитель, Фелікс Соболєв, помітив той або інший фільм. Помітив і похвалив. І навпаки: Герман або Аранович у Пітері, Абуладзе чи Іоселіані в Тбілісі відзначили київський фільм. Це було важливо. Це речі, що визначаються не національністю, не межами, не політичними обставинами, не громадянством... А смаком, талантом, художнім рівнем. Уся інтелектуальна і художня еліта в усьому світі об’єднана «горизонтально». І якщо ти не станеш частиною цієї горизонталі «поза кордонами», то не вбудуєшся в жорстку об’єктивно існуючу систему творчої індустрії.

«В Україні я займався б обслуговуванням того чи іншого політичного класу,
і мене б іще з ранку до вечора поливали багном»

— На ваш суб’єктивний погляд, в Україні є персоналії, котрі є бодай фрагментом цієї горизонталі?

— Є. Але їх сьогодні в Україні стає дедалі менше. Одні йдуть від нас, інші їдуть. Треті просто перестають працювати. А десь їх стає більше — і вони заповнюють вакантний простір. В Україні є, приміром, Андрій Курков, який серйозно й активно працює. Він — людина, яка має чіткий розклад: сів із ранку — і почав працювати. І реальний успіх — не піарівський — конкретний: книжки, видання в десятках країн, читацький резонанс. Ну а як живе великий Солженіцин? У 89 років сідає о шостій ранку і починає працювати!

А як можна говорити про «успішний» український кінематограф і називати останні фільми чудовими (і називають же!), якщо чудово розумієш: поруч роблять картини, на котрі справді ходять мільйони глядачів! Я не кажу про Голлівуд навіть. Але чи може хоч хтось із наших — ну дуже часто згадуваних у пресі кінематографістів — уявити собі, як той же Федір Бондарчук, який більш ніж відомий і благополучний, може поїхати майже на рік до Криму (не повертаючись до Москви), підводитися о 5.30 ранку і виїжджати на зйомки з групою в 200 осіб... На 14-годинний робочий день. І так понад 10 місяців. А після цього ще рік монтажу. У цьому теж секрет успіху. Так відбувається в усьому світі. Якщо хочеш домогтися успіху — тяжко працюй у чіткній системі координат. Не віртуальній, а реальній. Ми робимо кіно «Населений острів» не тому, що хочеться прославитися. Хочеться змусити мільйони глядачів співпереживати, обурюватися або захоплюватися тим, що зробили саме ми. І ми розуміємо, що таких груп, як наша, сотні, якщо не тисячі. І ми конкуруємо. Вирішує не твій друг-критик, а глядачі. Головне — це внутрішнє бажання і щоденна рутинна робота. Готовність присвятити своє життя цій самій роботі. Насправді робити телебачення в Україні легко...

— «Легко» говорити, та важко вірити.

— Ні-ні, я серйозно. Подивилися, що зробили цього року в Росії — тільки у мене на СТС, приміром, цього року шість нових серіалів, 20 прем’єрних програм, а ще додайте НТВ, ВГТРК, «Первый канал», ТНТ — це і є «діяльність» більшості телевізійних менеджерів України, котрі, вирішують: «А давайте візьмемо той чи інший проект».

Я шаную продюсера Віктора Приходька. Тому що він перший спробував змінити всерйоз кіностудію імені Довженка, спробував зрушити цей непідйомний камінь. Але на нього, як відомо, налетіла компанія так званих «творців... І пішла зі студії людина. І що? Студія імені Довженка залишилася такою, як і була. А Віктор побудував свою велику кінофабрику — це вже близько 10 тис. кв. м павільйонів, а то й більше — і там сьогодні знімається багато різножанрового кіно та серіалів. Він сам пішов на ризик. І на його серіальному виробництві сьогодні відбувається процес навчання молодих людей. Щоб піаніст добре грав, він має щодня практикуватися. Тримати пальці на клавіатурі по кілька годин, інакше пальці втратять гнучкість, — і тоді обов’язково навчиться!

— У вас особисто не виникало інтересу вкладати кошти в розвиток українського прокатного кіно?

— Але я ж не в країну вкладаю, я фільм роблю. Для мене фільм — велика кількість особистого часу, енергії, емоцій. Я вкладаю не гроші, а себе. Отже, у що я себе вкладатиму? У патріотичні акції? Вважаю, що я сам по собі, як і інші 46 мільйонів громадян України, — це вже патріотична акція. Інша річ, якщо я вкладаю себе, то це має мене захоплювати і викликати шалене бажання реалізувати якусь ідею. От зараз роблю кіно з Бондарчуком. Так я ж у нього вірю. І в наш спільний проект.

Якщо зустріну в Україні людину, котра мене закохає в себе, то все може бути... Мусить бути режисер, який візьме на себе свою частину відповідальності і стане партнером, стане співавтором, який разом зі мною реалізує конкретний проект. І я б охоче зробив кіно про сучасну Україну.

Головна історія, якщо я думаю про український фільм — конфлікт поколінь, психологічне зіткнення різних співіснуючих у країні світів. Історичні фільми мені не цікаві, історичні подробиці також. Не шукаю відповіді на запитання про ідентифікацію українців і роль країни в історії XV чи XVII століть і навіть більш пізніх часів. Подібний шлях, на мій погляд, абсолютне лукавство, і не має прямого стосунку до нас, людей, які зібралися в різний час із різних куточків колишнього «совка» у країні під наз­вою Україна. Бо сьогоднішнє українське суспільство — багатонаціональне, багаторівневе, мультирегіональне. Конфліктне і суперечливе. Живе, оскільки розвивається. Ось це й потребує художнього кінодослідження й опису. Але мені увесь час намагаються пояснити, ніби моя культура і моя література — це щось, ніяк не пов’язане з моїм емоційним і психологічним досвідом! Такий собі націонал-патріотичний кут зору, «козацька» версія історії. Можливо, для багатьох це важливо, але не для всіх. Не об’єднує. Тому, якщо мова йде про кіно, то треба знайти простір, де ви як глядач упізнаєте і своє життя, і свою систему координат, і свою систему стосунків. Ми всі разом за 15 років уже прожили кілька важливих історичних періодів, які фактично ніяк не відображені на плівці — у художньому кіно. Ніби не було нічого! І що далі?

— І що ж?

— Кожен робить свій вибір. Я для себе твердо вирішив, що займаюся своєю справою. Роблю кіно і телебачення. Інакше я витратив би ці п’ять років не на те...

— А на що?

— Ці п’ять років я був поглинений «СТС Медіа». А це — телеканали СТС і «Домашній», п’ять найпопулярніших серіалів СНД від «Няні» і «Не родися...» до «Каде­тів», кілька фільмів — від «9 роти» і «Сонця» до «Спеки» і «Пітер FM», перший у пострадянській історії успішний вихід на Нью-Йоркську біржу... Отож саме ці п’ять років я б, залишившись на чолі «1+1», займався в Україні обслуговуванням того чи іншого політичного класу чи групи. Був би змушений. І мене б іще з ранку до вечора поливали багном. І, напевно, заслужено. А ми б із вами вдавали із себе надзвичайно поважних і бундючних людей — величних таких і серйозних...

Головні рейтингові «бомби» сезону

Канал «1+1» — «поза Роднянським» (але з його особистою участю) — робить серйозні рейтингові ставки на третій сезон серіалу «Кадети». Сам пан Роднянський зізнавався «ДТ», що крапку в цій історії, певне, ставити зарано, тому вирішили обмежитися «крапками»: «Ми думаємо, що з ними буде далі... У фільмі знайдено блискучих молодих артистів, навколо них зібрано величезну аудиторію. І за долею героїв можна спостерігати і після їхнього навчання...».

Водночас Роднянський запустив серіал «Тридцятирічні» — це та сама «історія поколінь» про молодих людей зі своїми комплексами, пристрастями, обставинами. Про людей, які є дуже активною суспільною «верствою». Для шкільної аудиторії — серіал «Школа № 1». Для сімейної — ситком «Татусеві дочки» (у головній ролі Андрій Леонов, син Євгена Леонова). Очікуються сіквели «Прекрасної няньки», «Не родися…», «Бідної Насті». А відповіддю «Фабриці зірок» став формат «СТС запалює зірку»: пошук народних талантів. Несподіваний формат цього сезону СТС — «Дзвінок»: провокаційна програма за принципом гучного фільму «Гра» (з участю Майкла Дугласа), коли реальний герой існує в ігрових алгоритмах.

«У цій війні не буде переможців»

Гучна історія про те, як «Інтер» і «1+1» не можуть поділити рекламний ринок, уже знайшла відображення у ЗМІ. Борис Фуксман, акціонер телеканалу «1+1», відповідаючи на запитання «ДТ», які жертви можуть бути в цій сутичці і чи виявляться в ній переможці, зауважив:

— Не думаю, що з цієї сутички хтось може вийти переможцем. Можу сказати, що в цілому програє індустрія. Адже ведення цієї війни, та ще й у такий нецивілізований спосіб, змушує опонентів до лінійних дій. Як цю ситуацію можна вирішити? Мабуть, полюбовно. Ніколи не слід забувати, що після будь-якої війни настає мир. Тому чим раніше його буде укладено, тим менше втрат буде з кожного боку. Гадаю, що наші опоненти мусять добре подумати над тим, яку політику продажу реклами вони надалі проводитимуть. І повернути ситуацію в цивілізовані рамки.

Вважаю, такого роду дії не роблять великої честі холдингу «Інтер». Існує певний, скажімо так, кодекс бізнес-стосунків, якого будь-яка компанія, що поважає себе, має дотримуватися. Ескалація такої «гонки озброєнь» призведе, як я вже сказав, лише до дестабілізації ситуації в медіаіндустрії як такій. І, як на мене, колеги з «Інтер-реклами» мусять негайно вдатися до низки дій, аби прояснити ситуацію — зробити її максимально прозорою, щоб розвіяти всі наявні в нас сумніви в цивілізованості та легітимності їхніх методів ведення бізнесу. Якщо наші припущення безпідставні, то хотілося б отримати цьому підтвердження.

Скажімо, обирати власну стратегію ціноутворення — це те, що дозволено будь-якій компанії. Але використовувати цінову політику в поєднанні з монополією — таким діям запобігають в усьому світі. Якщо я пропоную свої послуги, котрі можна продати чи то за долар, чи то за 50 центів, — це моя особиста справа. Але якщо я використовую це як інструментарій для монополізації, аби іншим нічого не дісталося — це вже порушення законодавства. А сьогодні група компаній «Інтер», разом із компаніями «Інтер-реклама» і «Стиль-С», котрі входять до неї, консолідує у своїх руках 65—70% усього ринку, використовує цінову політику для того, щоб іншим гравцям на рику дісталося якнайменше. Це порушення всіх положень антимонопольного законодавства в Україні і є тим кроком, який може призвести до непоправних наслідків в індустрії, відкинути розвиток українського ринку реклами, котрий і без того «ходить у дитячих штанцях», на багато років назад.