ВАРШАВСЬКЕ ДЕЖА ВЮ

Виявляється, «ввійти в одну й ту ж річку двічі» можливо. Років тридцять тому на театральних просторах колишнього Союзу тріумфально «звучала» «Варшавська мелодія». П’єса ця зробила її автора, Леоніда Зоріна, драматургом просто-таки знаменитим, а акторкам, які зіграли героїню, польку Гелену, дозволила вписати у свої репертуарні долі найкращі творчі сторінки. У Києві в Театрі російської драми ім.Лесі Українки ця п’єса в постановці народного артиста України Е.Митницького відкрила в новій якості чудову акторку, народну артистку України Аду Роговцеву. Потім вона зіграла силу-силенну різноманітних і значних ролей, але саме вистава «Варшавська мелодія» із її участю ввійшла до числа культових. Час ішов, але ореол вистави-легенди не тьмянів. А потім сталося чудо. Ада Роговцева з тих жінок і акторок, про яких кажуть: не буває віку, буває біографія. І вона сміло «увійшла» в ту ж річку, безоглядно пішла у свою молодість. Так з’явилася вистава «Варшавська мелодія-2». Цю унікальну можливість акторці подарував режисер Ігор Афанасьєв, який написав театральну фантазію за п’єсою Л.Зоріна і сам її поставив. Прем’єра вистави відбулася в Америці, оскільки про І.Афанасьєва нині кажуть — «наш колишній співвітчизник». Але у нього міцні творчі зв’язки з Батьківщиною, тому саме Київ став місцем другої прем’єри «Варшавської мелодії-2», після чого вистава проїде гастрольним туром по містах України.

У модних нині історіях, на кшталт «Зимової вишні-2», -3, зазвичай розповідається про продовження життя героїв. «Варшавська мелодія-2» — випадок особливий. Перед автором цієї фантазії не стояло завдання розповісти нам про подальше життя Гелени. Йому не так важливо нинішнє і майбутнє, він хоче подарувати їй минуле, подарувати ілюзії ще одного переживання тих найщасливіших і найтрагічніших хвилин життя. У виставі дві Гелени — старша і молодша. Гелену-молодшу грає дочка Роговцевої — акторка Театру Романа Віктюка Катя Роговцева-Степанкова. Використовуючи цю дивовижну ситуацію їхньої зовнішньої та психологічної подібності, режисер розгортає паралельну дію. Випадкове знайомство з колишнім офіцером-афганцем Женею нагадує Гелені, котра приїхала до Москви через багато років, свою давню історію, і вона починає розповідати її. У цій розповіді Гелена—Ада Роговцева ніби дивиться фільм про себе у виконанні Гелени—Каті Роговцевої. Щасливий фільм! У його дію можна втрутитися, можна зіграти щось і самій, можна підхопити і продовжити відому фразу, і виконати ту незабутню пісню, яку співала Геля Віктору в засніженій повоєнній Москві. Не можна лише змінити фінал, і так само відчайдушно пульсуватиме в її мозку лемент безвиході: «...придумай щось!» Не вдалося тоді перемогти обставини, вдалося лише зберегти кохання у своєму серці. У виставі час немов у піщаному годиннику перетікає один в інший і, як піщини в загальному потоку, міняються місцями події дня сьогоднішнього і минулого. Атмосфера часу передана скупими і точними елементами (сценографія М.Глейзера), на заднику різнобарвною світловою гірляндою позначено умовний силует Кремля і Спаської вежі, зірка якої перетвориться на верхівку новорічної ялинки в той єдиний спільний Новий рік Гелі і Віктора. Прикмети часу проступають і в характерних персонажах, зіграних без єдиного слова одним актором — Ігорем Славинським. Він підмітив точні домінанти образів міліціонера, екскурсовода, диригента, офіціанта, кожен із них — це виразний штрих часу.

Якщо емоційне навантаження головних героїнь ніби поділилася між двома акторками, перед Євгеном Паперним, котрий грає у виставі дві ролі, Віктора і Жені, стояло завдання миттєвого перевтілення. Гелени «дивилися» одна на одну немов у дзеркало власної душі, герою ж доводилося «поринати» у задзеркалля і відразу включатися в інший час, в епоху, у настрій. Робив це Є.Паперний віртуозно і майстерно. Перебуваючи по обидва боки сцени, він зумів переконливо й органічно існувати у двох вимірах, створити ілюзію присутності різних, несхожих акторів, не повторитися ні в трактуванні образів, ні в акторських пристосуваннях, ні в емоційному забарвленні поведінки та стосунків.

Ностальгія по справжньому, так би я охарактеризувала вплив цієї вистави. Не було в ній карколомних колізій, заплутаних інтриг, бурхливих подій. Філігранний психологічний театр, у якому заворожує акторська гра, чарівність, щирість, органічність, винахідливість режисерської думки та внутрішня, душевна переконливість, яка підкоряє глядацькі серця. Ада Роговцева відважно повела нас уперед, у минуле, у ту давню «Варшавську мелодію». Вірю, що вона, перетворившись на «Варшавську мелодію-2», для нинішніх глядачів стане новою театральною легендою.