В «Чечню» грають справжні чоловіки

У вітчизняному прокаті новий фільм Микити Михалкова «12». Світова прем’єра стрічки відбулася на недавньому Венеціанському міжнародному кінофестивалі. Там же фільм «12» отримав спеціальний приз із досить туманним формулюванням «за…»

Авторові цих рядків довелося побувати на Венеціанському кінофестивалі. І побачити стрічку метра в числі перших критиків. Якщо йти за очевидною логікою, то венеціанська нагорода — начебто «за сукупність досягнень» — мала б підсумувати шлях Михалкова. А з огляду на те, що американська п’єса Реджинальда Роуза, яку на широкий екран 1957 року вивів дебютант Сідней Люмет, стала для юного Микити ще й акторським стартом (він ставив її в період учнівства в Щукінському училищі), то саме «12» для режисера є знаковим і етапним фільмом.

Втім, усіх подробиць можна не знати. Достатньо подивитися й перейнятися патетичним звучанням картини, котра впрягла в один віз і коня (патріотичний мотив), і трепетливу лань (гуманістичне звучання).

«Фільм Михалкова» — і це багато що пояснює.

З певного історичного моменту пропаганда російської ідеї стала для Михалкова-режисера месіанським надзавданням. Мало того: вирішувати «завдання» Микита Сергійович воліє в площині голлівудських технологій.

Він і раніше створював рідне кіно в рамках загальнодоступних американських стандартів. «Сибірський цирульник» тому підтвердження. Та й «Стомлені сонцем» (які достукалися до «Оскара»). «12» — із тієї ж серії.

Хоча, звісно, універсальність сюжету про дванадцятьох присяжних, які мусять винести вердикт у, здавалося б, очевидній справі, ніким не заперечується. Річ лише в якості виконання. Але саме обставина якості й викликає запитання.

Головний посил картини — Чечня. Це манок, на який Михалков вирішив спіймати західний кінобомонд. І ще, певне, запланував збурити російську громадськість. «Провокація» мала б якісь підстави, якби істеричний герой Сергія Гармаша рідше ходив по колу й менш експресивно вигукував: «Чеченський вилупок убив російського офіцера!». Те, що в Люмета — у напівтонах (у нього це визначало лише лузерський статус обвинуваченого пуерторіканського хлопчика), у Микити Сергійовича — є наріжним ідеологічним каменем.

Можливий злочинець — чеченець. Але ми його теж можемо зрозуміти, пробачити, прийняти. У результаті християнський пафос розмиває чисту й аскетичну, як саме правосуддя, ідею боротьби за істину. Навіщо доводити чиюсь невинуватість, якщо існує всепрощення? За нього, за всепрощення, можливо, й нагородили Михалкова, відзначаючи «здатність із великим гуманізмом і розумінням досліджувати буття у всій його складності».

«Складність» у фільмі «12» справді має місце. Заради справедливості Михалков називає її умовним римейком «12 розгніваних чоловіків». І люметівському класицизмові — єдності місця, часу та дійства, збалансованості персонажів та стильового знаменника — Микита Сергійович протиставляє певний «сплав смислів». Причому аж ніяк не постмодерністський. Театральна камерність і мінімалізм, від початку закладені в п’єсі, доповнюють флеш-беки долі обвинувачуваного. Це складнопостановочні зйомки чеченської війни. Однак незрозуміла (та й не така принципова) вина героя... Періодично спотикаєшся об самовиправдувальні свідчення складного життя дитини... А згущені в одному задушливому приміщенні емоції, моральні позиції та принципи «за-Люметом» у Михалкова розшаровуються на окремі монологи присяжних, на якісь декларації, а ще — на істерики.

...І ось тут найприкріший при(о)кол «12-ти». Акторський ансамбль. Зірки (увесь чоловічий хіт-парад роскіно), замість органічно взаємодіяти, представляють лише «концертні номери». Причому в різній стилістичній спрямованості.

Михалковські присяжні — загалом класні. Тільки кожен у своїй окремій — «медійній» — площині. Попередній іміджевий вантаж тисне на артистів і заважає визволитися для нової історії. А це категорично протипоказано жанру community! Адже Генрі Фонда, якого в Михалкова замінив Маковецький, був лише каталізатором розвитку характерів кожного з 11 присяжних.

Зіграності та гармонії співіснування монологів немає, наприклад, у героїв Олексія Горбунова (кладовищенського директора) і Михайла Єфремова (в образі естрадного клоуна). Зате Валентин Гафт і Олексій Петренко переграли інших своїми сповідями про парадокси кохання та конфлікт «старого росіянина» з «новим буржуазним» часом.

І вже геть окремо живе у фільмі телекомік Юрій Стоянов. Його пародія на продюсера Лісневського час од часу викликає спазматичний сміх. Зізнаюся, мене із цим сміхом сусіди-критики ще на венеціанському якось не зрозуміли. Втім, як не зрозуміли і багато іншого в «12»... Обличчя перших глядачів були напружені й спантеличені. Реалій, іронії та пафосу пострадянських теренів жодними субтитрами не виміряти! Зате про Чечню і Михалкова в «іноземному просторі» таки багато хто чув — а за це теж іноді вручають призи.