…УСЮДИ В НАС — ДОРОГА Чи легко вважатися молодим — в українському кіно

Вітчизняне кіно (і не лише воно) живе не бюджетами, а кадрами. Насамперед. Вони й вирішують усе. Час від часу говоримо про якусь «нову хвилю» в нашому кіно. Прогнозуємо, що ця хвиля незабаром може змити застійний мул у поточному кінопроцесі. Але як безпосередньо складаються творчі долі тих поки що відносно молодих кінематографістів, які недавно заявили про себе на міжнародних фестивалях або просто виділилися із загалу своїми дебютними роботами?

По-різному складаються їхні кар’єри. Одні — знімають. Інші — вичікують. Треті — в тіні. «Вибач... Але поки що немає інформприводів».

Мовчання — знак згоди

Олег ВЕРГЕЛІС

Ігор Стрембицький: зірка режисера спалахнула яскраво, сліпуче, коли його короткометражну документальну стрічку «Подорожні» 2005 року на Міжнародному Каннському фестивалі удостоїли «Золотої пальмової гілки». Так вийшло, що вперше за всю історію найпрестижнішого кінофоруму золото Канн дісталося саме українському кінематографісту. Після «Подорожніх» Стрембицький із прем’єрами не поспішає.

Навколо «Подорожніх» та їх творця стільки преси, легенд і піару, що навряд чи вдасться видати на-гора щось свіже, оригінальне. На фестиваль Стрембицький разом із дружиною Наталею Конончук пробивалися з великими труднощами. Мало хто вірив у таку перемогу: Мінкульт виявив повну байдужість до прагнення режисера поїхати в Канни; і якби не допомога Роднянського, не висіти б нашій славі на «пальмовій гілці».

З самого початку деякі кіноскептики сприйняли перемогу «Подорожніх» насторожено. Казали: Канни — чудово, перемога — добре, але поживемо-побачимо, адже яскраво спалахнути — ще не означає яскраво горіти.

Ефект «першого спалаху» справді буває випадковим, оманливим. Навіть небезпечним. І прикладів цього чимало. Не відразу намацав тему наступної картини, приміром, Андрій Звягінцев — після фурору, що супроводжував його «Повернення», відзначене двома важливими призами у Венеції. Це ж тільки спритні «кінодизайнери» зі своїм кліпово-блокбастерним «мисленням» можуть працювати на конвеєрі: «продукт» за «продуктом», нісенітниця — за ахінеєю. А якщо в людини щось у душі ворушиться; а якщо очікуваний градус її картини — не тільки мрії про прокатні показники; а якщо режисер здатний усвідомити дійову силу власного мовчання (на тлі повсюдної кінобалаканини)... Тоді можна й почекати. Іноді краще мовчати, ніж знімати.

Мовчить і Стрембицький. І від пропозиції «ДТ» розповісти про нинішнє життя-буття та творчі пошуки чемно ухиляється. Не тому, що сказати нічого, а тому, що в цьому наразі немає потреби. Лише натякає, що не хоче уподібнюватись якомусь ветеранові-кінобуркотуну, якого хлібом не годуй, а дай поплакатися на теми: а) поганих політиків; б) жахливих чиновників; г) кошмарного законодавства. Ну а так у нього поки що все гаразд. Сам не без роботи (на ТБ працює). Дружина — в «Кіно-колі». «Надо только выучиться ждать, надо быть спокойным и упрямым».

А тут ще на очі трапилася цитата з його інтерв’ю дворічної давності: «Я не бачу жодних перспектив. Сподіваюся просто знімати потроху щось на відео. Кіно, звісно, вже не зніматиму. Грошей ніхто в нас на кіно не дає. Ну, така реальність. Сидіти й говорити — який я геніальний, дайте мені грошей? Це просто смішно, й не варто цього робити. А що далі — я не замислююся».