УПА в коміксах, як бікфордів шнур... Дещо про «кровожерливих упирів», «москальських душогубів» та полон стереотипів

Комікси «Україна у боротьбі», які нещодавно вийшли друком у Тернополі, — одне з небагатьох видань про Українську повстанську армію, що спричинило надзвичайний резонанс — саме у розпал навколовиборчого протистояння. Звичайно ж, політики звернули увагу на видання. Сюжети про комікси подали провідні телеканали. Навіть за кордоном — зокрема серед російських та польських ЗМІ — цей інформаційний привід не залишився непоміченим. І це зрозуміло. Оскільки в самій темі — досить тонка межа між історичним і політичним, етичним і естетичним... А отже — є нагода знову перегорнути сторінки видання.

Серія малюнків про УПА, яка наробила так багато галасу, виявляється, з’явилася не сьогодні і не зараз, а ще в середині минулого століття. Автор — маловідомий український митець Леонід Перфецький. Попри серйозну малярську школу, здобуту спершу у Львові (майстерня Олекси Новаківського), а пізніше в Кракові (Академія мистецтв) та Парижі (Школа Андре Льота), творчість та ім’я цього художника українцям майже невідомі. Вперше, під назвою «Україна в боротьбі з наїзниками», малюнки Леоніда Перфецького були опубліковані 1953 року в газеті «Америка» (США). На початку 1970-х років вони друкувалися в кількох номерах журналу «Крилаті», що видається Спілкою Української Молоді (СУМ). В Україні ця робота Леоніда Перфецького вийшла лише за чверть століття по тому — в 2007-му і отримала назву «Україна у боротьбі». «Комікси про УПА» (а багато хто серію малюнків про українських повстанців називає саме так) видало управління у справах сім’ї, молоді та спорту Тернопільської облдержадміністрації, відгукнувшись на пропозицію місцевого осередку СУМ. На відміну від попередніх видань, у цьому всі малюнки Леоніда Перфецького про УПА зібрано докупи — у книжці на 32 сторінках.

Визначення «комікси» щодо книжки та теми Української повстанської армії може декого насторожити. Тож зауважу, що в даному разі це визначення не цілком відповідає своєму початковому змісту. З часом комікси, які раніше визначались як щось комічне чи смішне, набули дещо іншого смислу — нині це будь-які серії малюнків із текстом до них.

Комікси «Україна у боротьбі» розраховані переважно на юнацьку аудиторію і мають на меті познайомити з історією руху опору на західноукраїнських землях під час та після Другої світової війни. У 129 малюнках та коротких підписах до них змальовано події, що відбувалися на Західній Україні з вересня 1939 року до кінця 60-х років минулого століття. Хоча головними героями книжки є повстанці, в ній розповідається й просто про життя західноукраїнців того часу.

У книзі описано прихід радянської влади: як її вітали місцеві комуністи, як невдовзі вони стали чи не першими її жертвами... Показано, як більшовики примусово зганяли селян до колгоспів; як противники колективізації гинули чи примусово опинялися в Сибіру.

Згадано в коміксах і про відновлення Української держави у 1941 році, і переслідування нацистами українських націоналістів після цього.

Йдеться і про насильницьке вивезення молоді до Німеччини гітлерівцями й намагання членів УПА визволяти земляків, яких відправляли на захід.

Із поданого в загальних рисах стає зрозуміло, за яких обставин і як виникла та діяла Українська повстанська армія (природна потреба місцевого населення оборонятися жорстоким окупаційним режимам); наскільки тісним був зв’язок між місцевим населенням та бійцями УПА, яких воно підтримувало (без цієї допомоги УПА аж ніяк не протрималась би так довго у боротьбі з силами, що значно її переважали).

На малюнках зображено, як радянська сторона за допомогою провокацій намагалась підірвати довіру українців до УПА — як загони НКВС, перевдягнувшись у повстанців, нападали на місцеве населення.

Чимало епізодів пов’язані з церквою, священиками — про те, як останні підтримували українських повстанців; про псевдособор УГКЦ у Львові, що мав на меті зруйнувати греко-католицьку церкву; про протест митрополита Шептицького щодо переслідування євреїв. В книжці є чимало й інших епізодів з історії краю, очевидцем та учасником яких був автор «України у боротьбі». Не можна чітко сказати, яким точно періодом завершуються події в книжці (немає прив’язки до якихось дат чи подій) — в останніх малюнках лише висловлюється надія на те, що «українське військо здобуде волю і незалежність України».

Треба зазначити, що 1953 року, коли вперше з’явилася друком «Україна в боротьбі з наїзниками», — українські повстанці ще воювали. За даними СБУ, останній зафіксований бій між повстанцями та військами НКВС стався 1960 року.

Взагалі, попри трагічність подій того часу й невеликий шанс українських повстанців на перемогу, треба відзначити оптимістичний настрій цього твору. Мабуть, такий оптимізм можна пояснити справжньою вірою у правоту своєї справи та сподіваннями не лише на силу зброї, а й на підтримку в правому ділі небесних сил — чимало згадок про священиків, церкву, українських ієрархів та Бога, без сумніву свідчать, що автор глибоко віруюча людина.

Щоб максимально наблизити текст «України у боротьбі» до норм сучасної літературної мови, було виконане незначне літературне редагування. Це жодною мірою не вплинуло на зміст. Хоча упорядники книжки свідомі того, що окремі коментарі й малюнки можуть мати неоднозначне трактування, про що повідомили у післяслові. Не виключено, що сучасного читача може здивувати не зовсім «мультиплікаційний» стиль малюнків, як то звиклося в коміксах, а навпаки — доволі реалістичний. І це не схоже на те, як у цьому жанрі працюють сучасні автори. Однак і час був інший, і тематика — далеко не розважальна.

Книжка вийшла двотисячним накладом і, за словами Святослава Липовецького, головного спеціаліста управління і натхненника коміксів, на її видання з місцевого бюджету витрачено 3700 грн. За такі незначні кошти вдалося зробити видання високої поліграфічної якості. Розповсюджується книжка «Україна у боротьбі» по бібліотеках та серед представників молодіжних організацій краю.

До недоліків видання можна віднести відсутність необхідної довідкової інформації. Доречним був би словник із тлумаченням окремих понять (криївка, «катюша», більшовики, есесівці, гестапо, НКВД тощо), не завадив би й цілий розділ з історичною інформацією, з якого можна було б дізнатися більше про події, обставини та людей тієї доби. Варто було б пояснити зв’язок УПА та Організації українських націоналістів (ОУН), чия емблема присутня на сторінках «України у боротьбі», те саме стосується й червоно-чорного прапора. Що ж до імен, то в книжці їх згадується близько десятка. Якщо такі персонажі, як Гітлер чи Сталін добре відомі, то коротка довідка про інших осіб, згаданих у книжці, — Андрей Шептицький, Йосип Сліпий, Олена Теліга, Микола Лемик, Сидір Ковпак, Микола Ватутін, Віктор Люце — була б справді корисною.

Не менш цікавою, аніж самі комікси, виявилась реакція ЗМІ на них.

Впродовж двох тижнів після репрезентації видання «Україна у боротьбі» інформація про нього поширилась навдивовижу широко — з’явилися сотні відгуків у мережі, повідомлення радіостанцій, телеканалів...

Загалом така увага мала б тільки тішити, якби не відверта тенденційність, що притаманна багатьом матеріалам про комікси. Ось, для прикладу, в одній з таких публікацій безальтернативно стверджується, що книга «описує боротьбу воїнів Української повстанської армії з радянськими військами». Водночас замовчується, що українські повстанці так само воювали з нацистами, і про це теж є багато згадок у книжці.

Чи не найбільш вживаними фразами, що використовували деякі мас-медіа для характеристики «України у боротьбі», були такі: «Воины УПА зарисовались перед детьми»; «Детям предложили комиксы об истории УПА в несколько искаженном варианте»; «На Украине изданы антисоветские комиксы»; «Украинские дети учатся по антироссийским комиксам»; «Как москальские душегубы убивают украинского крестьянина»; «Советские воины изображены кровожадными упырями» тощо. В деяких випадках словосполучення, які подаються як цитати, у книжці взагалі відсутні або перекручені. Одне з російських видань навіть саму книжку охрестило «Как москальские душегубы украинцев убивали».

Подібного роду, свідомі чи через незнання, перекручення знаходимо і в одній діловій російсько-українській газеті: «В числе прочего в книге есть комикс о том, как «московские душегубы» убивают украинского крестьянина». Не маючи сумнівів в тому, що від рук «душогубів» загинув не один український селянин, мусимо звернути увагу на те, що такого малюнка та підпису до нього в книжці взагалі не існує! В багатьох виданнях зустрічається подібна фраза, однак уже з використанням словосполучення «москальские душегубы…», яке стало чи не найбільш «цитованим» (в коміксах такого поєднання слів взагалі немає).

Доцільно наголосити, наскільки зміна кількох літер — з «московських» на «москальських» — впливає на смислове навантаження: із нейтрального воно перетворюється на явно негативне. Чи не дивно, що росіяни самі про себе таке вигадують?

Дуже вдало, на мою думку, це особливе ставлення росіян до українських націоналістів пояснив у своїй статті «Феномен бандерофобії в російській свідомості» Ігор Лосєв: «Росіяни схильні приписувати «бандерівцям» ту ворожість до себе, яку вони самі відчувають до свідомих у національному відношенні українців, і тоді теза «ми їх ненавидимо» змінюється на більш зручну й психологічно виграшну — «вони нас ненавидять».

З серії чергових перекручень є також заголовок «Партия регионов хочет оградить украинцев от комиксов про Бандеру». Хоча про провідників українського націоналістичного руху — Степана Бандеру і Романа Шухевича — в коміксах взагалі не згадується.

Деякі автори таврують автора коміксів «есесівцем», акцентуючи увагу на тому, що він служив у дивізії «Галичина». Напевно, прагнучи таким чином кинути на твір та головних його героїв тінь нацистських злочинів проти євреїв та обвинувачення в антисемітизмі. Водночас є промовисті епізоди, які вказують на протилежне: протест митрополита Шептицького щодо переслідування німцями євреїв, епізод, який описує знищення вояками УПА «шефа есесманів Люце».

На сторінках «Rzecz Pospolita» (при тому, що поляки, як в історії того часу, так й у книжці, аж ніяк не позитивні герої) можна також дізнатись думку фахівця-історика про правдивість викладеної в коміксах інформації.

Станіслав Кульчицький (доктор історичних наук, професор, керівник робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА) піддав сумніву лише один епізод, описаний у коміксах, — де йдеться про визволення бійцями УПА української молоді з трудових таборів. За словами науковця, такі табори існували на території Третього рейху, тож УПА могла лише відбивати транспорти з людьми або з провіантом, що прямували з України до Німеччини.

Не ставлю собі за мету підрахувати, для порівняння, кількість згадок про німецьких, радянських і польських окупантів у книжці коміксів «Україна у боротьбі». Але загальне враження таке, що усі вони згадані пропорційно до своїх справ. Непривабливо змальовані зайди не є примхою автора чи витвором його хворобливої уяви, а наслідком їхніх реальних вчинків.

Найбільше ж негативних споминів заслужили окупаційні режими нацистів і комуністів. Чи можуть бути зображені інакше ті, хто забирає останнє, катує та вбиває? Такими бачили радянські люди гітлерівців. Так само сприймали останніх і західноукраїнці. Однак відповідно вони ставились й до радянської влади, режим якої був тривалішим та кривавішим на теренах Західної України за перебування нацистів.

1939 року радянських солдатів зустрічали тепло, але вже за кілька місяців усім було зрозуміло, що справжня сутність радянської влади — це підступ, кров і смерть. Червоний терор здійснювався не лише проти озброєних націоналістів, а й звичайного населення, зрештою навіть проти самих же західноукраїнських комуністів, які, мабуть, одними з перших зрозуміли, що ідеали комунізму і радянська дійсність — це речі далеко не тотожні, а часто й зовсім протилежні. Тому, очевидно, що ніким іншим, окрім як окупантом, не міг бути радянський солдат для західноукраїнця у той час. Німці досі спокутують гріхи своїх співвітчизників середини ХХ століття. Активісти радянського комуністичного режиму не лише не зазнали жодної кари, а й навіть їхні злочини суспільством не засуджені, так само, як і вся система, що здійснювала той терор.

На жаль, про переписування історії найбільше тепер кричать ті, хто десятиліттями її вміло фальсифікував, і врешті, схоже на те, повірив у свою брехню. Або ж вперто роблять вигляд, що вірять? Очевидні речі й далі спонукають українців сперечатися та ворогувати, бо більшості населення явно бракує правдивих знань про власну історію. Зокрема, про порівняно недавні події Другої світової війни. І що дуже прикро — схоже, що в людей відсутнє навіть бажання розібратися та зрозуміти. В цьому сенсі дуже показовою є заява голови Державного комітету архівів України (комуністки за переконаннями та інженера-механіка за освітою) Ольги Гінзбург про необхідність обмежити доступ до архівів, яку вона вмотивувала непотрібністю молодому поколінню знати те, що діялося у минулому столітті. За повідомленням Української служби Бі-Бі-Сі, Ольга Гінзбург висловилася за закриття доступу до документів, що стосуються комуністичних репресій, та відмовилась передавати архівні справи до київського Музею радянської окупації. «Такого музею не повинно бути у нас в країні взагалі, тому архіви не давали матеріалів для цього музею. Якщо вони будуть звертатися, то я поставлюсь до цього абсолютно негативно. Кому це треба? Моєму поколінню це не треба. Якому поколінню треба розповідати про комуністичну окупацію?»

Такий спосіб ведення діалогу спрямований не на розв’язання конфлікту, а радше на його поглиблення. Здоровий глузд підказує, що саме відкриття усієї правди про минуле допоможе подолати багато непорозумінь і всередині країни, і між українцями й сусідніми народами. Тільки так можна вирватися з полону міфів та стереотипів. У цьому сенсі комікси про УПА, так само, як і публікації в пресі, радіопередачі та телефільми на історичну тематику, які з’явилися останніми роками, мають стати, можливо, нестандартним і навіть провокативним, проте стимулом для глибшого вивчення історії України… Тим самим наблизивши час, коли для українців перестануть бути дискусійними питання, вичерпні відповіді на які може отримати кожен, хто вміє читати.