УКРАЇНСЬКИЙ МАСЛІТ: ПОПСА ДЛЯ ЕЛІТИ?

Поділитися
«... Винайму з десяток «негрів» з-посеред студенток української філології, бажано, найголодніших. Проведу серед них тижневий інструктаж, а потім вимагатиму з кожної по роману на місяць і платитиму по п’ять.....

«... Винайму з десяток «негрів» з-посеред студенток української філології, бажано, найголодніших. Проведу серед них тижневий інструктаж, а потім вимагатиму з кожної по роману на місяць і платитиму по п’ять... добре, по шість доларів за книгу. Вигадаю гарне українське ім’я-бренд: ну, скажімо, Грицько Григоренко. Почну видавати покетбуки в м’якій обкладинці на туалетному папері, стартовим тиражем у сто тисяч примірників; потім підуть додруківки.

А головне — залучу по-справжньому фахових менеджерів із продажів і реклами, і ось саме їм платитиму не менш як тисячу доларів на місяць плюс відсотки. І коли Грицько Григоренко з’явиться в кожному глухому селі за ціною гривня за книжечку, і кожна бабуся в цьому селі знатиме, що нічого крутішого за Грицька немає й бути не може, — мої витрати окупляться, підуть величезні прибутки, і я стану першим українським магнатом масової літератури...».

Із ніби шкільного твору на тему «Якби я був...»

Маслітом — по бездоріжжю та нехлюйству

Звісно, якби все було так просто, масліт-магнатів у нас розвелося б — хоч греблю гати. В економічні й соціальні аспекти проблеми не заглиблюватимемося. Безперечно одне: якщо видавнича справа в цілому — бізнес, заснований на мистецтві, то видання масової літератури — просто бізнес, поруч із яким мистецтво й не ночувало.

Ясна річ, у країні з нормально функціонуючим книжковим ринком можливі різноманітні непрогнозовані прецеденти. Домогосподарка, однією рукою колисаючи немовля, іншою строчить у блокноті на колінах дитячу казку — а через місяців зо два наклад казочки обчислюється мільйонами, не кажучи про переклади на купу іноземних мов, голлівудські екранізації й інші елементи тріумфу по-справжньому масової літератури. Або візьмемо інші декорації, ближчі: інтелектуал-перекладач розробляє від самого початку комерційний проект у вигляді власного «альтер-его» — письменника, здатного задовольнити публіку, котра претендує на вишуканість смаків, але знов-таки масову. І домагається карколомного успіху.

Але коли йдеться про «потік масліту» в чистому вигляді, у країні з налагодженим книжковим бізнесом ніхто велосипедів не винаходить. Ринкові механізми відпрацьовано вже давно. Читацьку аудиторію регулярно вивчають, залежно від результатів коригують дизайн обкладинки й наповнення того, що під нею. Від автора — якщо такий справді існує «во плоті», а не є «негритянською» бригадою — вимагається відповідати образу й не вибиватися з конвеєрного ритму. Письменник-«масовик» — робоча конячка, а не художник слова; він це знає й без жодних претензій працює за наймом на запропонованих умовах, більш-менш вигідних.

У нас усе інакше. Власної бізнесової структури масліту в Україні немає за визначенням. Нішу успішно заповнює російська книготоргівля. Утім, за словами президента львівського Форуму видавців Олександри Коваль, у Польщі аналогічна ситуація, і нічого страшного в цьому немає: «Можливо, так і залишиться: масові жанри — російською, а українською — безсмертні твори» («ДТ», №38).

Проте значно поширеніша думка, що одні лише «безсмертні твори» ані українську літературу, ані вітчизняну видавничу справу не врятують. І суть навіть не в тому, що шкода величезних коштів, які йдуть у кишеню «ненаситного москаля». Питання куди глибше, своїм гострим кінцем воно зачіпає державну ідеологію й навіть політику. Як змусити рядового русифікованого громадянина читати українською (а там і впровадити мову титульної нації в інші сфери його, громадянина, життя)? Правильно, запропонувати йому те, що у великій кількості пропонують «москалі» — масліт.

Лицарі святого Бестселера

Ось тут і відбувається на перший погляд непомітна підміна понять. Бізнес, у якому письменнику, як ми вже з’ясували, традиційно приділяється досить скромне місце, у нас розпочинають не з розробки суто комерційних механізмів, а чомусь саме з пошуку авторів творів «масових жанрів». Таке собі «агов, ми шукаємо таланти!» І таланти не змушують на себе чекати.

Конкурсів творів масової літератури в нас не те що б забагато, але вистачає, і рідко який журналіст писав про них інакше, як в іронічному ключі. Та й члени журі подібних конкурсів — відомі письменники й літературні критики, — коментуючи результати своєї діяльності, мало не виправдовуються: розумієте, можна по-різному ставитися до такої літератури, але вона необхідна... Не можу забути блискучий спіч одного з ведучих фінального шоу «Золотий Бабай»: зміст зводився до того, що він, ведучий, щиро зрадіє, побачивши книгу когось із лауреатів... у бардачку свого водія! (Адже, не дай Боже, раптом хтось запідозрить його самого, інтелігентну людину, у читанні певної низькопробщини!).

У цій статті я свідомо не називаю імен українських письменників-«масовиків». І не тому, що їх усі знають, — якраз навпаки, багато критичних статей, присвячених масліту (!), виглядають трохи дивно саме через жонглювання прізвищами, відомими лише тим самим критикам. Отже, пропоную певний узагальнений портрет. Розбіжності з оригіналом завжди можна списати на журналістський домисел.

Якщо російський автор «масових жанрів» працює за гроші (не завжди великі) й за славу (також далеко не завжди), то його український колега, — не обділений, звісно, мріями про гроші та славу, — має й піднесеніші мотиви своєї письменницької діяльності. Розуміючи, що з-під пера виходить саме масліт, а не щось безсмертне, він почувається героєм-першопрохідником і трохи месією, створюючи цей масліт українською мовою, для свого рідного народу. Пише легко і з задоволенням, не поспішаючи й не виконуючи каторжні норми: адже над ним не стоїть з батогом видавець, котрий вимагає по п’ять томів на квартал.

Поблажливе презирство «високочолих» «масовика» мало зачіпає. У нього є своя тусовка, котра його читає й шанує. У нього є перемоги в конкурсах, після чого всі критичні випади можна списати на банальну заздрість. І, нарешті, у нього є видавець — не експлуататор-рабовласник, а, скоріш, благодійник, котрий бере на свої плечі всі непривабливі складові українського масліту.

Перша з них — тираж: одна-дві тисячі примірників. Друге — ціна книжки: 10—15 гривень, якщо не більше. Третє — географія книгорозповсюдження: Київ (кілька книгарень і два-три лотки на Петрівці), Львів і, можливо, трішки-трішки інших обласних центрів Західної України.

І це, по-вашому, масліт?!

А що ж іще? Саме він— тільки, на жаль, не в кількісному, а лише в якісному вимірі.

Убивство на вулиці Хрещатик

Головний редактор газети «Книжник-ревю» Костянтин Родик у статті «Неможливість Б.Акуніна» («ДТ», № 37) назвав економічний чинник —відсутність сітьової системи літературно-книжкової промоції — лише на четвертому місці в низці тих же таки «неможливостей». Перші три засновані на речах значно тонших, пов’язаних із громадською свідомістю й національною ментальністю.

Припустимо, український Акунін як такий у нас на сьогодні неможливий. Та либонь і в Росії він — скоріш виняток, ніж правило. А якщо говорити про масову літературу в цілому, то намацати саме ті струни, на які відгукнеться загадкова українська душа, гадаю, цілком можливо. Було б бажання.

У одному з романів Ельзи Тріоле серйозний письменник, котрий підробляє детективами, посилає рукописи до Америки, де їх перекладають англійською, — для того, аби потім видати у Франції... в зворотному перекладі. Така вимога ринку: читач хоче, щоб криваві події, якими він лоскоче собі нерви, відбувалися десь далеко, за океаном, аж ніяк не на благополучній батьківщині.

Років десять тому й на обширах СНД панував масліт імпортного виробництва, і багато російських авторів-«масовиків» публікувалися під іноземними псевдонімами, стилізуючи свої книжки під переклади.

Потім погода на ринку різко змінилася. У детектив прийшли знайомі сучасні російські реалії. Героями бойової фантастики стали свої хлопці-зорельотники російського походження. Навіть фентезі, «прописана» в інших світах, змінила західноєвропейський антураж на слов’янський. Правда, дамський роман залишився в основному перекладним: очевидно, річ у тому, що аудиторія цього напряму масової літератури найконсервативніша й найаполітичніша. Проте класичну «мильну оперу» для домогосподарок потіснив жіночий іронічний детектив вітчизняного виробництва, де дія може відбуватися в будь-якій точці земної кулі, але героїня — обов’язково росіянка.

Як тут не зробити висновок про наростання патріотичних настроїв у російському народі? Хоча не виключено, що залежність якраз зворотна. На що, мабуть, і сподіваються апологети відродження української національної свідомісті через масліт.

Саме вони не втомлюються проголошувати: наш, український, читач вимагає рідних реалій у масовій літературі! Сам читач нічого не вимагає, спокійно споживаючи російський продукт і, можливо, навіть відчуваючи певне задоволення від того, що весь детективний безкрай гніздиться там, у Росії.

Але, з іншого боку, прилипала ж країна до телевізорів на «День народження Буржуя»! Причому особливу глядацьку любов здобув психіатр Костя, обнімаючись із автохтонною свинею на тлі відповідного пейзажу. Та й головний герой — простий український «селфмейд-мен» — виявився влученням у десятку, точно втіливши саме сучасний український варіант стандартної мрії про кар’єру, родину та статок, включно зі шляхами її досягнення та припустимими методами захисту.

Це до питання про ментальність і громадську свідомість — адже вийшло ж!.. Правда, у сфері зовсім іншої індустрії й аж ніяк не без допомоги російських колег і ресурсів. А на занедбаній у комерційному відношенні ниві українського масліту — «маємо те, що маємо».

Дискурс і парадигма

А маємо ми цілий прошарок письменників, котрі від самого початку позиціонувалися як автори «масового жанру». Оскільки, як уже говорилося, видаються вони мізерними накладами, розповсюджуються з рипом і коштують задорого для середнього українця, — перевірити емпірично, чи можуть згадані автори претендувати на всенародну любов, неможливо. Залишається лише теоретично розмірковувати й дискутувати на цю тему — що з задоволенням і роблять письменники, журналісти та літературні критики. Котрі і є, по суті, переважною більшістю читацької аудиторії українського масліту.

Письменники-«масовики» в Україні опинилися в досить цікавому становищі. Адже писали вони «для народу», із найкращих мотивів, але без особливої уваги до витонченості стилю й інших літературних особливостей. А з’ясувалося, що читає їх лише письменницько-журналістська «еліта», для якої цей продукт аж ніяк не призначався. І в котрої здатний викликати лише зарозуміле «фе».

За «фе», звісно, справа не стала. Проте одним «фе» вона й не обмежилася.

Усе-таки видавці, узявши на власні плечі нелегкий труд плекання українського масліту, щосили намагаються створювати промоцію своєї продукції: проводять різноманітні акції, створюють інформаційні приводи, аби заявити про неї... Правда, усе це крутиться в тих же таки білялітературних колах і ані на тиражі, ані на продажі практично не впливає. Проте ті, хто заробляє на хліб літературною критикою, уже не можуть дозволити собі ігнорувати це явище… а можливо, добродії, усе-таки літератури?

Якщо з належною завзятістю шукати в темній кімнаті чорну кішку, пошуки неодмінно увінчаються успіхом. І ось уже критики присвячують українським письменникам «масового жанру» статті, які рясніють словами «дискурс», «парадигма», «сакральність», «ментальність» і, звісно, «постмодернізм». Рецензії на їхні твори публікують серйозні періодичні видання (зокрема й «ДТ»). Поблажлива інтонація інтелектуала, котрий ніколи не став би читати подібне інакше як з обов’язку служби, у цих публікаціях ще інколи з’являється, але дедалі м’якше й дедалі рідше… А «найпросунутіші» студенти філфаку вже пишуть за творами таких авторів курсові й дипломні роботи, — схоже, не за горами й докторські дисертації…

І ось наш збірний «масовик», якось прокинувшись уранці, усвідомлює: він — Письменник! Те, що він творить, — зовсім не чтиво для натовпу, а віртуозна словесна гра, постмодерністські екзерсиси й тому подібний дискурс. Загалом, добре дуже!.. І бог із ними, із накладами та всенародною любов’ю...

Я за нього щиро радію. Та й за справжнім українським маслітом, всепоглинаючим і загальнодоступним, із Грицьком Григоренком на чолі, якось не ностальгую.

І однаково чомусь сумно. Неправильно щось у нашому датському королівстві.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі