Український Ермітаж, або Творчий Арсенал: із глибини

«Коли промовляють гармати, музи мовчать», але ми, українці, — нація парадоксальна: апельсини в нас революційні, і музей має називатися войовничо. Час такий настав. Потрібно культурі за себе постояти. Військових переодягнемо в цивільне, а музейників — у камуфляж. «Я хочу, щоб до багнета пригвинтили перо», як написала колись у творі про Маяковського моя сусідка по парті. Та час і справді небувалий. Не пригадую, щоб у нашій країні перші рішення президента стосувалися музею і щоб культуру до стратегічних пріоритетів записували. Навіть у новинах про неї завжди — наприкінці разом зі спортом. А от сказав Президент, і замигтіло слово «музей» у передовицях. Кореспонденти потяглися. Раніше таке бувало, тільки якщо крадіжка в музеї станеться або виявиться підробка. Гарна річ — така зміна влади, коли загальний інтерес до бандитизму поступається місцем любові до чистого мистецтва.

А то йдеш рідним містом — із рекламних щитів то курка смажена на півстіни соком стікає, то біг-мак жовтого сирного язика показує. Столиця споживання. А в столиці Австрії, приміром, у цей же час — усе місто заклеєне зухвало чуттєвими плакатами виставки «Рубенс у Відні», а в крихітному Бассано дель Граппа в Італії, куди ми торік нашу біломармурову статую Богині Миру возили, в кожній крамниці, на центральній площі, на всіх станціях метро, на вокзалі — величезні постери КАНОВА та нескінченно прекрасний мармуровий лик на них — шедевр пластики XIX століття. І так само в сусідній Венеції, у Местрі й далі по всій країні — до самого Рима. Добре в нас тоді вийшло в Італії. А от в Україні мало кому про це відомо. Останній науковий каталог «Музею західного та східного мистецтва» (тепер Музей мистецтв імені Б.І. і В.М. Ханенків) 1961 року вийшов, останній альбом — 1983-го. Ось він, «залишковий принцип фінансування» у дії.

Повернімося до українського Ермітажу. Коли слова Президента розглядати як декларацію про те, що наша країна повинна мати якнайбільше музеїв «гарних і різних», я двома руками «за». Деталі, сподіваюся, обговорюватимемо всім миром. Я поки нічого не знаю ні про програму, ні про структуру музею, про який говорять як про «український Ермітаж». Чому не Лувр, не Прадо? Палко підтримувати або відчайдушно критикувати «те, не знаю що», було б некоректно. Можна лише висловити попередні міркування. Про що говорять дивні люди, майже зникле плем’я — музейники? Не ті, які зверху, звідки видніше, а ті, хто реально день у день займається збереженням, хто ламає голову, де взяти гроші на музейний дах, який протікає вічно за всіх режимів, хто не знає, чим би ще замотати гарячі батареї у «скарбницях світової культури» за відсутності кліматсистем тощо?

Український Ермітаж, Лувр, Метрополітен або, нехай вже, — Арсенал. Припустімо, що порожня будівля вже є. Однак і Лувр, і Ермітаж — це не просто будівлі, це насамперед великі колекції, які пройшли строгий добір, століття збирацької діяльності, це — сотні професіональних кураторів, реставраторів, кілометри запасників, обладнаних спеціальними кліматичними системами, розкішні спеціалізовані бібліотеки та багато чого ще, що вимагає часу і грошей. Радянській і пострадянській владі завжди було ніколи, а грошей шкода. Щоправда, і до честі Кучми варто зазначити, в один музей гроші все-таки вклали і до пуття його довели. Це Музей історичних коштовностей у Лаврі. Вибір музею-зразка не випадковий. Люди певного рівня культури впевнені: там, де золото-коштовності, — це й є національний скарб. Живопис Веласкеса чи візантійські ікони VI століття — не такі конкретні. Хоча, якщо перевести цінність колекції Музею Ханенків або Музею російського мистецтва у прозаїчні долари — невідомо, які скарби виявляться дорожчими.

Коли гіпотетичний Арсенал декларується як Музей шедеврів, то, як на мене, зробити швидко і красиво Загальний Музей Усього — ідея не тільки утопічна, а й почасти застаріла ще в XIX столітті. Імперії завжди тяжіли до культурного моноцентризму. Демократичні держави прагнуть кожне місто зробити культурним центром, а в кожному місті — безліч яскравих локальних експоцентрів, де зібрані тематичні колекції і працюють із ними вузькі спеціалісти, а отже, професіонали. Тоді люди спеціально їдуть, приміром, до Львова — дивитися Жоржа де Латура, до Одеси — Франса Хальса тощо. Є чудові музеї у Кельні, не менш цінні в Берліні, Гарлемі, Неаполі, Ліллі — у кожному європейському місті свої святині і свої шедеври. Погано, коли схема інша: центр (придворний музей, скарбниця імператора, владаря, диктатора), а навколо — глуха ведмежа провінція, «спальний район», промислова зона. У Пітері, наприклад, недавно презентували концептуально новий проект — відкриті фонди Ермітажу в «спальному районі» — Старому Селі, а не в центрі міста, де народу й так є на що подивитися.

Для чого удавати, нібито ми можемо відразу зібрати Лувр? Лувр — найкраще, що дісталося Франції від імперії (не завжди, до речі, праведним шляхом зібране). Україна ніколи не була імперією. Навіщо підводитися навшпиньки і, тамуючи комплекс неповноцінності, скандувати: у нас скарби най-найліпші! Чи не краще без патетики: так, були колекції, але не імператорські, а менші, так, були шляхетні подвижники, котрі залишили місту краще, що змогли на свої, не государеві, гроші зібрати, — Ханенко, Терещенко, Щавинський, Гансен, Сігалов. Пам’ять про них — існуючі музеї. Та не всі ми зберегли в задушливих обіймах імперії, а потім супердержави. Тепер те, що залишилося, ще більше любитимемо й берегтимемо.

По-справжньому демократична, а не хибна, як колись, концепція культурної спадщини, національного багатства — з цього потрібно почати. А спадщина наша включає й унікальні пам’ятки власне України, і класичне мистецтво Європи, і сестри нашої Росії, і країн Сходу. Щасливе розташування між Сходом і Заходом породило унікальну культурну ситуацію. «Нам внятно все», — як писав Блок.

І тут уже стратегічне завдання Мінкульту — грамотно визначити пріоритети фінансування: мас-культура — вона і сама проб’ється, а от серйозних, тонких речей потрібно навчати довго, в розкішні рами вдягати не те, що модно, а що насправді є дорогоцінним. Музей сучасного мистецтва — це, звісно, добре, але на нього й самі галеристи скинуться — їм сучасників «розкручувати» потрібно, ринок створювати. Заважати тільки не треба. А хто Рубенса з Веласкесом у нашій країні «розкрутить»? Хто зір поверне нації, що осліпла від візуальної рекламної попси? Та немає тут ніякої суперечності. Не зрозуміти ні класичного модернізму, ні постмодерну без класики. Мистецтво — довгі сходи, і до останнього майданчика не дістатися, якщо між поверхами глибочіють провали культурної пам’яті.

Хто сьогодні знає, що нашим музеям, нашим «скарбницям», держава подає нині лише на світло-тепло та на охорону? (Про зарплату музейну — ані слова, хранителі — люди шляхетні й закохані — і задарма згодні.) А поточний у всіх значеннях ремонт? А реставрація? А температура з вологістю? А виставкові проекти (рами, вітрини, страховка, рекламні плакати у місті)? А найсвятіше — книги, каталоги, наукові видання, щоб «скарби» наші далі вивчати? Немає ліку цим проблемам. Та й зали музеїв — лише фасад.

У всьому світі музей — це насамперед сховище. Від 5 до 10 відсотків більшості світових музейних колекцій — у постійній експозиції, інше й головне — фонди. А от у якому стані там експонати — головний показник цивілізованості країни.

Новий Музей — звучить шляхетно, та спочатку давайте освоїмо, нарешті, не «за залишковим принципом», давайте покажемо на сучасному рівні (щоб в інтернет-покоління у музейних залах щелепи від нудьги не зводило), а іноді й просто врятуємо те, що в нас уже є.

Коли заявлений музей — музей приватних колекцій, то навіщо для цього новий будинок? Чому не дати нові експозиційні площі вже сформованим музеям? Між музейною вулицею Терещенківською і Пушкінською існує цілий квартал з маловиразних сарайчиків і флігелів. Якби створити тут, навпроти університету, музейний комплекс, експозиції Музею російського мистецтва та Музею Ханенків збільшилися б у кілька разів. І реставраторам місця вистачило б, і інтернет-центру, і... скільки всього ще ми могли б запропонувати, якби нас хтось запитав! Та влада зволіла цей квартал забудувати так званим елітним житлом — страшенним архітектурним несмаком. Наші крихітні музеї тільки й устигають відбиватися, відстоюючи свої охоронні зони.

Музейникам дорікають: консервативні ви, замшілі, запилюжені, ховаєте від народу скарби, немов скупий лицар, немов Кощей, який «над златом чахнет». А давайте не будемо ховати: організуємо всеукраїнську акцію «Музей без кордонів», от хоча б до Дня музеїв. Згорнемо наші «фасади» і повісимо на стіни, викладемо у вітринах, винесемо, як хворих дітей, просто на старих фондових стелажах експонати з запасників, такі як є: без рам, з відбитими носами, у саднах, подряпинах і дірах, що дісталися їм за часи їх нелегкої багатовікової історії. І всі побачать: не «гниють» вони у фондах, не пліснявіють, а зберігаються роками, законсервовані, щоб тільки далі не псувалися. А для більшого драматизму ще й по кухлю мідному під кожним експонатом поставимо: подайте, люди добрі, на реставрацію, хто скільки може.

Скажемо відверто — не найкращі все це будуть речі, не «шедеври» з загальноприйнятого погляду, найкращі — все-таки в експозиції. Та хтозна? Можливо, при реставрації і розчищенні на нас чекають несподівані відкриття? Тисячі таких предметів потребують реставрації, щоб їх не «ховати від народу», як інвалідів, а показувати й пишатися. Тут не тільки не «залишкове» фінансування необхідне, а й ще багато чого. Насамперед — вправні руки сотень реставраторів, не кожному з яких обережний хранитель скарб може довірити. І чималі гроші. І, звісно, — час. Технологічні процеси професіональної реставрації іноді тривають роками. Кожне нове відкриття, кожне нове ім’я — це, з прагматичного погляду, багаторазове збільшення вартості предмета, приріст національного багатства, так би мовити. З’ясовується, що не зовсім це витратна справа — музейна реставрація і наука.

Сьогодні, після революції, мабуть, і прибуткова. Адже цікаво всім стало, що ж це за країна в центрі Європи — така модна й така невідома? Давайте-но, міркують вони там, подивимося в Інтернеті, куди бігти, що дивитися, коли туристами приїдемо. А на сайті Artcyclopedia серед тисяч музеїв світу, там, де «Ukraine», лише один музей і значиться — Odessa Museum of Western and Eastern Art. В усьому світі рекламу місцевим музеям роблять транспортні компанії, готелі, турбюро, люблять вони музеї, плекають і спонсорують. Якщо Президент про музеї іще раз скаже, можливо, і в нас так буде?

Не знаю, як ці гіркі міркування звучать «зі сторони», може, й прозирає в них багаторічна образа: ось, мовляв, ваші свіжозібрані, відреставровані колекції у новому ідеальному сховищі опиняться за ті ж самі скромні гроші платника податків, а «наші» (не наші, звісно, — народні) століттями справжнього державного піклування не дочекаються. Богдан Іванович Ханенко, засновник нашого музею, теж починав як приватний колекціонер, але мислив як справжній державний діяч. Коли він заповітом своїм подарував колекцію (і особняк! і бібліотеку!) місту, то додав до цього дорогоцінного подарунка і величезний власний прибутковий будинок (Терещенківська,
№ 13) — на утримання музею. Знав Богдан Іванович із досвіду: утримання музею — дороге для мерії задоволення. Не передбачав лише, що за кілька місяців по його смерті гримне «безглуздий і нещадний» жовтень 17-го року, і всі дореволюційні нотаріальні акти виявляться недійсними. Якби не це — не знав би наш музей горя і нині: адже будинок прибутковий, на віки споруджувався, — ось він і донині стоїть — елітне житло в центрі Києва.

Одначе ж, і справді шляхетно звучить — Новий Музей. Лувр, кажете? Ермітаж? Подивилися б ви, які там реставраційні центри, які рентген-апарати, електронні мікроскопи, комп’ютерні програми, скільки сотень фахівців, які виставки, каталоги, бібліотеки! Так, створення «наднової» зірки не в три мільярди виллється і не в три роки, якщо все правильно робити (а навіщо інакше?).

Зібрати б для початку громадський форум, інтелігенцію, тих, хто справді ходить у музеї, а не лише тих, хто був колись, у школі ще, чи кому «зверху видно все». Запитайте в музейників, зрештою: чи терміново вам новий музей потрібен? А чи «поточні» проблеми спочатку вирішимо? Адже коли обговорюються фінансові питання — кличуть фінансистів, економічні — з економістами консультуються, про музей логічно запитати в музейників. Головний архітектор міста Рима на зустрічі з київською інтелігенцією колись сказав: «Ні, не реставруємо ми Колізей до основи, не зводимо заново храми Форуму, не таке вже Рим багате місто...» Чи будувати Михайлівський Золотоверхий Новороб, Успенський Муляж або гіпотетичну Десятинну Новобудову — традиційно вирішувалося «нагорі». І гроші знаходилися.

Давайте один раз, для різноманітності, спробуємо «знизу», з глибини, так би мовити, de profundis.