УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА: МІЖ ДУХОМ І КЕСАРЕМ

За Архієрейським Собором Російської православної церкви стежили пильно. Чогось ми від нього чекали. Чи просто звикнули пильно стежити за тим, що відбувається в Москві, чи справді чекали чогось істотного для себе. Особливо після виступів у пресі — зокрема в «ДТ» — представників немосковської православної конфесії, котрі активно критикують потенційне рішення Московського патріархату надати автономію Українській православній церкві (йдеться про ту її гілку, що ми для ясності доповнюємо літерами МП). Тут потрібна маленька довідочка. Річ у тому, що літери МП ми справді ставимо лише для зручності, починаючи з року 1991-го, коли, за рішенням Архієрейського Собору, Українська православна церква перестала бути екзархатом і одержала всі ті права, які має автономна православна церква. Та от саме слово «автономія» так і не було сказане. І УПЦ так і залишилася зі своїм невизначеним статусом. Що, втім, не заважає їй бути і процвітати як єдиній в Україні канонічній церкві.

Від Архієрейського Собо- ру РПЦ, що пройшов у серпні нинішнього року, чекали, нарешті, остаточного й безповоротного рішення про автономію УПЦ — чекали самого цього слова з вуст вищого російського ієрарха. Що не кажи, а саме воно мало стати вирішальним, можливо, навіть у такому серйозному питанні, як створення в Україні єдиної помісної православної церкви, адже УПЦ в цьому випадку ставала єдиною в Україні автономною канонічною церквою. В одному зі своїх інтерв’ю глава УПЦ КП Філарет однозначно охарактеризував очікуване оголошення УПЦ автономною як спробу зриву об’єднання українських церков, до якого нібито вже всі готові — перешкоджає лише, як і колись, «довга рука Москви».

Знаменно в цій ситуації те, що представники різних конфесій більше грають на почуттях, ніж діють відповідно до церковного права. І в цій грі, безумовно, виграє УПЦ КП, яка всіляко пропагує себе як церкву, що стоїть на «державних позиціях» і орієнтована на «національну традицію». За неї виступають політики правого напряму, оскільки мова «про своє». За всім цим якось губиться те, що ця церква не канонічна. Вона може скільки завгодно підтримувати й орієнтуватися, але її діяльність не узгоджується з церковним правом. І в результаті вся ця гра виявляється не зовсім порядною, позаяк експлуатує необізнаність рядових парафіян у питаннях церковного права.

З другого боку, УПЦ не зробила — та й, швидше за все, не могла зробити — жодного жесту, аби переконати українську спільноту в тому, що її даремно звинувачують у маріонетковості. Її невизначений статус щодо Московського патріархату не дозволяє їй вести відверто «проукраїнську» церковну політику. Утім, не виключено, що ця конфесія не дуже потребує «гри на публіку», чудово почуваючись єдиною канонічною православною церквою на терені України.

Тож за «рукою Москви» стежили досить пильно. Рішення чекали, оскільки воно могло так чи інакше зрушити з мертвої точки питання об’єднання українського православ’я. Не секрет, що після передачі Київської митрополії під омофор Москви 1686 р. Московський патріархат вважає Україну своєю канонічною територією, адже сам акт цієї передачі надає йому підстави так вважати. З другого боку, у пресі, політичних і церковних колах дедалі частіше звучить ім’я Всесвітнього патріарха Варфоломія, який нібито — відповідно до різних джерел — чи «скасував», чи «не визнає», чи «засумнівався» у правильності того, що сталося 1686 р., і схильний вважати Україну своєю канонічною територією. Утім, інтерпретатори Константинопольського патріарха настільки розходяться у своїх інтерпретаціях, що вірити важко їм усім.

Таким чином, долю наших душ знову вирішували в Москві. І ми знову приділили цьому найпильнішу увагу. Але того, чого ми чекали, знову не сталося. «Українського питання» на порядку денному Архієрейського Собору РПЦ не було. Воно виявилося непідготовлене належним чином, його збираються розглянути в міру підготовки в робочому порядку. Довгождане для всіх — як для прихильників, позиції яких це мало зміцнити, так і противників, для котрих це могло стати нагодою та каталізатором для нових гучних акцій, — слово «автономія» залишилося за кадром. Результат перевищив усі сподівання, які тільки міг сконструювати здоровий глузд.

Дізнавшись, що питання автономії УПЦ не включено до порядку денного, не хто інший, як сам Президент України надіслав телеграму Соборові з проханням «українське питання» все-таки розглянути. Відповідь Алексія ІІ була гранично проста: не справа світських осіб втручатись у церковні справи — без будь-яких дипломатичних реверансів і пом’якшень. Прохання Президента України не просто проігноровано — глава нашої держави дістав досить різку відсіч. Ця новина швидко розлетілася й широко обговорювалась у пресі.

Але наших вищих державних осіб зрозуміти що далі, то складніше: попри все, у День Незалежності відбулося освячення Успенського собору Києво-Печерської лаври. Освятив і одержав цей храм у користування глава УПЦ Володимир (Сабодан). Не минуло й тижня після жорсткої відповіді Алексія ІІ, як держава на найвищому рівні підставила другу щоку.

Утім, подив тут викликає не сам факт жорсткої відповіді й освячення Успенського собору главою УПЦ. Зрештою, саме так було заплановано вже давно, в УПЦ не було кафедрального собору, відновлений Михайлівський Золотоверхий передано в користування УПЦ КП, і слід було хоч якось зберегти видимість рівноваги. Нарешті, УПЦ цілком канонічна, на відміну від решти. Можна зрозуміти навіть позицію представників деяких православних конфесій, котрі постійно зриваються в процесі діалогу на з’ясування «а ти хто такий?» — це так по-людськи... Найважче в цій ситуації пояснити позицію держави. Важко, приміром, зрозуміти, як могли вищі державні чиновники дозволити в міжконфесійних чварах посилатися на свої імена. Як може створення церкви — хоч помісної, хоч усе- світньої, хоч районної — відбуватися з ініціативи світської влади? Відколи держава має право ініціативи у справах церкви? Як держава може віддавати побудовані за рахунок платників податків храмові споруди якійсь конфесії на свій розсуд? Церква — так тепер називається якийсь держдепартамент? Мабуть, риторичних запитань не бракує... Патріарх Московський і Всієї Русі й так уже має повне право звинуватити в плагіаті.

Утім, Східна церква завж- ди мала схильність до цезарепапизму: князь Володимир Красне Сонечко був досить тверезим і політично грамотним хрестителем, він привів нас у ту церкву, для якої світський правитель є ще й первосвящеником, а не тільки головнокомандуючим. Тож нам не звикати до таких втручань. А церква відтоді, певне, так і не навчилася жити й діяти самостійно, оскільки нині вона більше звертається до влади, ніж до наших душ.

Можна гадати, чим спричинено таку схильність до зволікання з боку РПЦ, — відмова розглядати «українське питання» на Архієрейському Соборі — це ще не все. Є підстави для припущення, що зустріч з українського питання в Шамбезі (Швейцарія) між представниками всіх християнських конфесій України, представниками РПЦ й Константинопольського патріархату не відбулася й через відмову від участі в ній РПЦ.

Тим часом Собор РПЦ засвідчив, що православна церква, яка має глибокі традиції цезарепапизму, може бути також і окремою суспільною силою. Найсуперечливіші почуття може викликати акт канонізації (приєднання до святих) останнього російського імператора Миколи ІІ. І все- таки на тлі ухваленої Собором соціальної програми ця канонізація видається радше поступкою, ніж відвертим заграванням з державою. Це, безперечно, кон’юнктура. Але водночас це не така й висока плата за ті можливості, які відкриває перед РПЦ нова програма. Попри те, що Алексій ІІ як був, так і залишається шостою особою в протоколі Кремля, РПЦ видається цілком самостійним утворенням у Російській державі. Її програмою досить чітко визначено ставлення церкви до найрізноманітніших соціальних явищ і державних інституцій. Зокрема ця програма декларує наддержавне становище церкви, але водночас залишає для себе шляхи найрізноманітніших контактів із державою. І хоча програма заявляє «отєчєстволюбіє» високою християнською чеснотою, у разі розбіжності державних рішень із нормами, які церква визнає «душеврєдними», вона залишає за собою право закликати своїх вірних до рішучих дій, аж до громадянської непокори. Звісно, нічого нового — католики до цього додумалися вже давно. Але католикам легше: їхній центр у Римі — спробуй дістань. А помісна церква повинна відчувати за собою велику силу, аби відкрито декларувати таку можливість перед обличчям своєї держави. Уже з цього можна дійти висновку, що Російська помісна православна церква — серйозна сила в країні. Можливо, це перевага помісної церкви — бо вона єдина злютована сила, що панує в царині, недоступній для державної машини. Можливо, це перевага просто тієї церкви, яка знайшла в собі сили настільки чітко відмежуватися від влади, що може в окремих випадках оголошувати себе суддею та суворим наставником для вищих державних осіб і їхніх рішень. Можливо, це ще щось, чого в нас — громадян незалежної України — поки що немає. І не буде, мабуть, доти, доки не зрозуміємо, що порятунок душ повинен іти до нас не з рук держави і не з ініціативи її перших осіб. Хоча б тому, що не плекатиме держава своїми руками того, хто візьметься її судити, а в деяких випадках — закликати до прямого опору. Якщо ми одержимо церкву з рук держави — вона буде змушена захищати інтереси держави, а не наших із вами душ. І яка, зрештою, різниця — буде вона маріонеткою в руках якогось іноземного патріархату чи в руках наших же можновладців? Яка різниця, на чию волю вона зважатиме, якщо це не воля Божа? Ми ж нині стоїмо перед реальною загрозою перетворення, перепрошую, створення нашої помісної православної церкви як ідеологічного рупора — своєрідного «духовного департаменту», що обслуговуватиме нашу владу. Буде «зобов’язана» та й просто матеріально залежна, — чи варто нагадувати, що більшість храмових споруд зведено або реставровано за державний кошт, є пам’ятниками архітектури, належать державі й залишаються тільки в користуванні тієї чи іншої конфесії.

Є в цій історії з Московським Собором ще одна деталь, яка і змусила нас так уважно до неї поставитися. УПЦ так і не дістала фактично статусу автономної церкви. Тож є підстави підозрювати, що програми й рішення, ухвалені Архієрейським Собором РПЦ, так чи інакше вплинуть і на діяльність УПЦ. Треба зазначити, що програми ці досить дійові й жорсткі не тільки стосовно держави й суспільства, а й щодо інослав’я: тут позиція православ’я російського штибу досить сувора. Це можна зрозуміти — церква повинна обстоювати свої позиції в поліконфесійному світі. Але в умовах поліконфесійної України російські рецепти не придадуться ніяк, — у цьому плані ми аж надто різні. Усе, до чого можуть призвести подібні ексцеси в нашому туманному церковному просторі, — нові конфлікти й можливості для когось половити рибку в непроглядно скаламученій воді.

Утім, є ще одна можливість. Але для неї ми поки що залишимо місце. Почекаємо наступного Архієрейського Собору УАПЦ.