УКРАЇНА ВІДКРИЄ ДНІ КУЛЬТУРИ В БЕРЛІНІ: ОКРАСА ПРОГРАМИ — АРХІВИ БАХА

Широкі заходи у рамках фестивалю «Київ Музик Фест», пов’язані з виконанням невідомих творів Баха та його сім’ї, привернули увагу громадськості до вже відомого, але останнім часом позбавленого принадливості «сенсації» факту: архіви зберігаються в нашій столиці у Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва (ЦДАМЛМ). Щоправда, під загальною шапкою «оригіналів з архіву» виконуються іноді твори, які давно вже відомі з інших джерел, а якраз в архівах їх і немає. Але це так, між іншим…

Пристрасті спалахнули, коли стали поширюватися чутки, що архів планують повернути Німеччині. Донедавна про його існування майже ніхто з наших діячів культури не знав і навіть уявити не міг, що оригінали творів самого Баха перебувають у нашій столиці, а то враз обурилися — як так, мовляв, віддати?

Тим часом чутки були найрізноманітніші: буцімто деякі таємничі сили збираються продати архів до Сполучених Штатів. До редакцій часописів стали надходити листи розгніваних громадян, які вимагали гарантувати безпеку цього скарбу офіційною заявою. У числі інших до редакції «ДТ» надіслав схвильованого листа відомий симпатик України доктор Ярослав-Василь Новицький, який мешкає у Відні. Доктор Новицький писав:

«Мені стало відомо, що певні кола в Україні (імен поки що не називаю) мають намір продати архів Й. С. Баха до Сполучених Штатів. Самі чутки про це видавалися б невірогідними, якби не той факт, що ще в 1971 році з самого архіву, реєстрова кількість томів якого становила 5173 одиниці зберігання на час передачі його з бібліотеки Київської консерваторії до Музею-архіву літератури і мистецтв, були втрачені 13 томів».

Перші пояснення дала Ірена Стецюра, яка особисто знайома з паном Новицьким: «Мені здається, що пан Новицький не мав достовірної інформації, але листа написав своєчасно. До Києва приїздив професор Вульф із Гарварда і хотів забрати архів, щоб зробити в Америці копії. Він якісь там смішні гроші пропонував, якусь допомогу. Але допомога надається, а не вимінюється на щось. Йому сказали: «Приїздіть і тут робіть копії, а навіщо їх везти кудись і там робити?» Можливо, саме це й викликало чутки про продаж архіву та емоційну реакцію доктора Ярослава Новицького».

На прохання «ДТ» висловити офіційну позицію німецької сторони з приводу архівів Баха з посольства надійшов лист із роз’ясненням, що «Німеччина повернула після Другої світової війни українські культурні цінності колишньому СРСР і цим виконала свої міжнародно-правові зобов’язання».

Далі в посольстві зробили дуже істотне доповнення: «Багато українських культурних цінностей залишилося після повернення з Німеччини в Росії, і тепер незалежна Україна вимагає їх повернення від Росії. Згідно з принципом обопільності в міжнародному праві, Україна зобов’язана повернути німецькі культурні цінності. Повертаючи німецькі культурні цінності до Німеччини, згідно з чинним міжнародним правом, Україна могла б закласти певну базу для розвитку механізму, що сприяв би отриманню культурних цінностей від Росії».

Для німецької сторони велике значення має повернення саме цієї колекції, оскільки «у 2000 році відзначаються 250 роковини від дня смерті Йоганна Себастьяна Баха. Відтак повернення архіву Україною викликало б певний резонанс переважно серед німецької громадськості. Власник архіву Баха — Берлінська співоча академія».

Бажання з’ясувати, яким чином архіви потрапили в Україну, привело кореспондента «ДТ» до Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України. Директор ЦДАМЛМ, заслужений працівник культури України Юрій Кулініч, підпис якого стоїть під буклетом «Матеріали діячів західноєвропейського мистецтва і літератури ХVI—ХIХ ст.» виклав таку версію: «Факт появи колекції в Україні належить до періоду Великої Вітчизняної війни. Ми вдячні радянським солдатам, які 1945 року знайшли унікальні музичні пам’ятки на звалищі в одному з польських міст і в такий грізний час зуміли зберегти їх для прийдешніх поколінь». Чогось істотнішого Юрій Якович додати не зміг, посилаючись на те, що на посаді директора взагалі-то віднедавна…

Якщо прочитати кілька досліджень наших істориків про німецькі культурні пам’ятки, які з’явилися на території України після Другої світової війни, то неодмінно впадуть у вічі деякі спільні деталі: по-перше, унікальні пам’ятки радянські солдати обов’язково «знаходили на звалищі», по-друге, звалище з цінностями містилося «в одному з польських міст». Чому?

Розпочнемо з того, де архіви могли перебувати, перш ніж їх знайшли радянські солдати. Обережний натяк на «одне з польських міст», вірогідно, означає, що наприкінці Другої світової війни німецькі команди, які шукали місця для збереження культурних святинь, вибрали якісь схрони в одному з міст, які, за мирними угодами, згодом відійшли до Польщі.

Новий поворот у мандрах архівів почався тоді, коли про них дізналася одна зі спеціальних команд тодішньої радянської служби безпеки, які полювали на культурні і наукові цінності на територіях, звільнених радянськими військами від фашистів. Радянська влада не була схильна висвічувати своїх справжніх героїв, і тому, мабуть, у хід пішла стандартна історія про звалище та радянських солдатів — рятівників скарбів. Але в жодному разі це не було стихійним, некерованим явищем — не слід недооцінювати високої професійності команд пошуку, створених органами СБ.

З великою часткою вірогідності можна сказати, що знайдені командою СБ архіви, які ми сьогодні називаємо «архівами Баха», були відіслані у якийсь російський розподільник, можливо, до Москви. Не виключено, що цей розподільник справді був схожий на гігантське звалище культурних цінностей. Тут спеціалісти «в цивільному» сортували надходження. Принцип був простий — найцінніші коштовності розподіляли між столичними російськими музеями.

Через брак площі в столичних сховищах все не дуже цінне надсилали до провінційних музеїв, наприклад, до Києва… Але надіслати архів Баха з Москви до Києва? Це просто неймовірно. Мабуть, у розподільнику на той час не було фахівців із музики.

За свідченнями Юрія Кулініча, «до 1973 року архів Баха був зосереджений в бібліотеці Київської державної консерваторії ім.П.Чайковського. Того ж року згадані документи передано на постійне державне зберігання в Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України. Фонд 441 — це зібрання партитур, клавірів та окремих партій хорової, камерної, інструментальної музики, представленої в колекції унікальними нотними автографами та раритетними виданнями творів композиторів різних європейських країн. Серед них — Бетховен, Вівальді, Гайдн, Гендель, Моцарт, а також Гассе, Телеман, Агрікола, Кірнбергер, Граун, Стаміц, Кореллі, Тартіні, Перголезі, Палестрина, Люллі, Рамо та ін. Значну частину колекції становлять різні за жанрами музичні твори членів родини геніального німецького композитора Йоганна Себастьяна Баха: концерти, симфонії, камерні ансамблі, сольні сонати, а також зразки вокально-хорової музики переважно духовного змісту — пасіони, меси, кантати, ораторії та ін. Привертає увагу хоровий твір визначного українського композитора М.Березовського «Отче наш», який був надрукований у Лейпцигу (видавництво «Брайткопф і Гертель»).

Новий поворот долі архіву намітився після того, як нинішнього року у Лейпцигу відбулася зустріч Президента України з канцлером Шрьодером. З приводу зрушень у цій справі журналісти безліч разів зверталися до чільних представників Міністерства культури. Проте однозначної відповіді ніхто не давав. На концерті Міжнародного музичного фестивалю «Київ Музик Фест» кореспондент «ДТ» поцікавився подальшою долею архіву у віце-прем’єра уряду Миколи Жулінського. Ретельно підбираючи слова, Микола Григорович сказав: «Перебуваючи у Лейпцигу, наш Президент з канцлером Шрьодером відвідав церкву, в якій багато років Йоганн Себастьян Бах грав і де, можна вважати, була його творча лабораторія… Йшлося також про те, що в Україні, на території Центрального державного музею-архіву літератури і мистецтва, зберігається унікальна колекція, яка передусім позначена ім’ям Йоганна Себа- стьяна Баха та його синів. Так сталося, що багато років широка громадськість України не знала про її існування. Музика не повинна бути захована. Ми сподіваємося, що на Днях України в Німеччині, які відкриються 1 листопада у Берліні, прозвучать твори Йоганна Себастьяна Баха із цієї колекції… Ми зробимо все для того, щоб ця музика була доступна всім нам, всьому людству, бо це унікальна духовна скарбниця».

Музика Баха з колекції вже широко звучала на концертах Міжнародного музичного фестивалю «Київ Музик Фест». Я звернувся до генерального директора фестивалю народного артиста України Івана Карабиця з проханням пояснити, які, на його думку, подальші перспективи цієї заплутаної історії з архівами Баха. «Навколо, — сказав Іван Федорович, — нашарувалося багато істинного і неістинного, але, хоч як би склалося майбутнє, але сьогодні ми повинні відверто говорити про цю колекцію, легально виконувати музику з неї, щоб було зрозуміло — ми справді європейська країна».

Своїми міркуваннями з приводу долі колекції поділилися також інші діячі української культури.

Юрій Семенов (член спілки композиторів, Одеса): — Слід розуміти, що для німців архіви Баха — національна святиня, як для нас автографи Шевченка. Ми теж хотіли б їх усі мати в Україні. Отже, певна річ, архіви Баха потрібно повертати, — це цивілізована поведінка, і, якщо ми очікуємо таких самих кроків у відповідь, треба і собі поводитися відповідним чином.

Але щодо речей, які не є унікальними, скажімо, друки, що існують в копіях у Берліні та інших містах Німеччини, то, мені здається, Німеччина могла б їх залишити Україні як подарунок, з тим, щоб українські виконавці могли їх використовувати...

Ірена Стецюра: — Архів тут лежить п’ятдесят років, і ніхто з того не скористався…

Ю.Семенов: — Це ганьба, але тут немає вини українських музикантів, бо вони нічого не знали про ці скарби. Я вважаю, що маю право це сказати не червоніючи, бо я нічого не приховував.

«ДТ»: — А що буде з музеєм, якщо звідти заберуть архів Баха?

Ю.Семенов. — Музей не залишиться без роботи, навіть віддавши архів Баха, — там є свій величезний архів, тисячі фондів і в кожному — тисячі одиниць зберігання. Звісно, свого Баха там немає, але чудової української музики багато. Музей, якщо відверто, ця колекція взагалі обтяжує, бо він повинен найняти спеціального фахівця для роботи з колекцією Баха. А для цього потрібна одиниця у штаті і таке інше. Це зайвий клопіт…

І.Стецюра: — Так, наші власні архіви, хоч як це прикро, ще надзвичайно мало досліджені. Хай архів Баха досліджують у Лейпцигу, де для цього існують наукові сили, кошти. Пам’ятаю, коли у США я збиралася писати докторську дисертацію, несподівано для себе з’ясувала, що в архіві кожен квадратний міліметр уже переписаний і досліджений тисячу разів. Про що там писати і що там ще досліджувати? У нас ситуація зовсім інша. Треба дбайливо поставитись до тих недосліджених багатств, які зберігаються у наших власних архівах!