УАПЦ: ТРАНСАТЛАНТИЧНИЙ ПРОЕКТ

Питання церковної єдності в нашій країні залишається «місцем пристрасті» для по-літиків, ієрархів, вірних різних церков і навіть нехристиян і атеїстів. Чим далі загострюється це питання, тим гострішою стає небезпека втручання держави у церковні справи. Дивно, але до цього часом закликають навіть самі служителі Божі, проголошуючи з трибун промови про церкву «державну» або «національну» і навіть роблячи реверанси в бік найвищих посадових осіб, оголошуючи їх потенційними рятівниками правосла-в’я в Україні. На фоні всього цього активно розгортаються процеси в середині різних конфе-сій.Але які в них тенденції — відцентрові чи доцентрові? Чи можемо ми розраховувати на те, що наші церкви домовляться врешті-решт між собою?

УАПЦ вважає себе прямим нащадком православної церкви, яка вийшла з лона Візантійської церкви за княжих часів. УАПЦ твердо переконана, що період з 1686 до 1924 р. був періодом неканонічного підпорядкування спочатку Патріарха, а потім священного Синоду Російської православної церкви. Відповідно до цього рішення Синоду, Патріарха, соборів російської церкви цього часу не мають для Української Церкви канонічної ваги. Відповідно основою для побудови сучасної української церкви є томос Вселенського Патріарха Григорія про надання автокефалії Польській православній церкві 1924 р. як спадкоємниці Київської митрополії. Це був час, коли до складу Польщі входили українські землі. Саме ця частина українських земель стала основою для становлення української помісної церкви ХХ ст. На волинських землях 1942 р., а потім і на землях Центральної та Східної України відбулося відновлення церкви з благословення Митрополита Польської православної церкви Діонісія як Української автокефальної православної церкви. Після того, як повернення більшовиків в Україну в 1943-44 р. знову унеможливило вільний розвиток церковного життя, було прийнято ідею дозволити Україні церкву східного обряду, створену 4-5 вересня 1943 р. під протекторатом сталінської адміністрації і Російської православної церкви. Після цього єпископат УАПЦ перемістився за межі України і там — спочатку в Західній Європі, а потім і далі — за океаном — продовжував свій розвиток.

УАПЦ в діаспорі не поширює свою юрисдикцію на США і Канаду — там незалежно від України виникали свої помісні українські православні церкви ще з 1918 і відтоді вони розвивалися самостійно. Але 1960 р. було прийнято угоду про співдію цих двох церков, яка не мала забов’язуючого значення для кожної з них. І тільки 1995 р. УПЦ в США, Канаді і УАПЦ в діаспорі об’єдналися під омофором Вселенського Патріарха, зазначивши, що перебування під омофором Вселенського Патріарха буде здійснюватись доки не відбудеться об’єднання всіх українських церков в єдину помісну церкву.

З позицією предстоятелів різних українських церков «ДТ» продовжує знайомити своїх читачів. Цього разу наш співрозмовник — керуючий справами Київської патріархії Української Автокефальної Православної Церкви Архієпископ Харківський і Полтавський Ігор Ісіченко.

— Владико, в церковному житті України УАПЦ останнім часом викликає все більше надій з одного боку і все більше сумнівів з іншого. Зокрема неоднозначно сприймається рішення УАПЦ в Україні об’єднатися з американською гілкою українського православ’я — УАПЦ в діаспорі. Які перспективи це відкриє для УАПЦ і для України взагалі?

— 1989 р., коли вже захиталася споруда імперії, українські парафії в Україні почали повертатися під юрисдикцію Української Автокефальної Православної Церкви. Вони визнали своїм предстоятелем главу УАПЦ Мстислава, а потім на Соборі 1990 р. митрополит Мстислав був піднесений у сан Патріарха УАПЦ в світі. Після смерті Патріарха Мстислава внаслідок утворення УПЦ КП, УАПЦ виявилася ізольованою від всіх інших частин української православної церкви в світі. Вона продовжувала перебувати під омофором Патріарха Мстислава до його смерті, але після цього 1993 р. УАПЦ опинилася фактично в повній ізоляції і була змушена обрати наступника Патріарха Мстислава незалежно від своєї частини в діаспорі. Церква в діаспорі була дезінформована внаслідок незрозумілих для неї дій адміністрації України і церковних процесів, які тут відбувалися внаслідок масового відступництва єпископатів, що перейшли до УПЦ КП без благословення Патріарха. З цього моменту Українська Церква в Україні і в діаспорі розвивалася окремо. Але вже з 1995 р., коли церква в діаспорі перейшла під омофор Вселенського Патріарха, здійснюються спроби залучити до цього процесу церкву і в Україні. Наприкінці 1998 — початку 1999 р. ми з Патріархом Димитрієм перебували в США, проводили переговори з Митрополичою радою, митрополитом Костянтином. Було досягнуто домовленості про координовані дії з метою здобуття для Української Церк-ви визнання Вселенської Патріархії і подальшої її інтеграції в єдину церкву. Наприкінці жовтня минулого року архієрейський собор нашої церкви прийняв рішення втриматися від архиєрейських хіротоній (рукопокладання) до возз’єднання з УАПЦ в діаспорі. І знову звернулися до всесвятішого Вселенського Патріарха Варфоломія з проханням більш активно втручатися у церковні справи в Україні. В своєму заповіті Патріарх Димитрій закликав нас визнати своїм главою митрополита УПЦ в США і УАПЦ в діаспорі Костянтина. У квітні було завершено підготовку документів спільно з консисторією УАПЦ в діаспорі, і делегація на чолі з митрополитом Костянтином передала ці документи до канцелярії Вселенського Патріарха в Константинополі. Це уточнення канонічного статусу української церкви нині з метою визнання її передусім Вселенським Патріархом, а потім і вселенським православ’ям. І помісний собор УАПЦ 14—15 вересня відбудеться під керівництвом блаженнішого митрополита Костянтина, який, нагадаю, перебуває під омофором Вселенського Патріарха і входить до конференції канонічних православних єпископів США.

— Чи не стане після цього Українська Православна Церква просто зарубіжною єпархією церкви американської?

— Розумієте, засадничим принципом для нас є те, що Українська Православна Церква не має бути у канонічній залежності від Росії.

— Але таким чином вона потрапляє в канонічну залежність від Америки. Яка різниця?

— Тут йдеться не стільки про Америку, скільки про Українську Православну Церкву, єдину в усьому світі. Адже ро-сійська церква це теж не тільки Росія — це та ж сама Америка, врешті-решт. Тут йдеться про те, що ми, будуючи модель єдиної церкви, повинні будувати її на константинопольській традиції. Не відокремлену шляхом від’єднання від Московського патріархату, а природним чином виділену з Константинопольської митрополії в Х-Х1 ст. Ми з величезною повагою ставимося до інших церков, присутніх в Україні, але ми пропонуємо і їм прийняти цю модель. Так, доки в Україні будуть жити православні росіяни, частина з них схоче — і матимуть на це право — бути належними саме до РПЦ. Тому ми повинні передбачати, що поруч з Українською Церквою, яка матиме статус автокефальної, будуть існувати і церкви, які знаходяться у канонічному підпорядкуванні Московського патріархату. Нічого страшного в цьому нема для Української держави.

— І все-таки, хотілося б почути, чим саме можлива канонічна залежність від Америки виграє у порівнянні з канонічною залежністю від Москви.

— Америка багатоконфесійна і загалом неправославна країна. Йдеться не про можливу залежність від Америки чи Росії. Йдеться про те, щоб довкола київського патріаршого престолу ми об’єднували і православних України, і православних українців у Західній Європі, Америці, Австралії і аж до Нової Зеландії — по всьому світу. Інша річ, що, на превеликий жаль, за радянських часів глава Україн-ської Автокефальної Церкви перебував за кордоном і досі там перебуває. Ми визнаємо таким главою митрополита Костянтина. І ми думаємо, що на сьогодні це та постать, яка зможе нейтралізувати амбіції деяких наших архиєреїв, які самі хотіли б очолити церкву в Україні, викликаючи відразу і заперечення інших церков. Для нас необхідна зараз постать, яка б не була включена в міжцерковні чвари в Україні. Була б по можливості дистанційована від наших політичних і економічних кланів і володіла культурою служіння церкві у сучасному західному суспільстві — оскільки ми орієнтуємося саме на ці цінності. Саме це і є цінним аргументом за постать людини з діаспори. УАПЦ в діаспорі не має в Америці жодної парафії. Вона має парафії у Франції, Німеччині, Великій Британії, Бельгії, Австралії, Аргентині і т.д. І зараз проблема в тому, щоб наша церква відновлювала свої позиції не як новостворена, а як церква київської традиції. І оскільки УПЦ КП з певними застереженнями, але приймає ту саму версію історії Української Православної Церкви, ми не бачимо ніяких підстав для того, щоб до цього доцентрового процесу не долучалися клірики, вірні УПЦ КП. В УПЦ МП теж є немало вірних і кліриків, хрещених ще в УАПЦ, і для української більшості представників цієї церкви, я вважаю, ця модель була б прийнятною.

Але ясна річ, що цей процес має проходити під юрисдикцією, однаково легітимною для всіх частин української церкви.

Америка, безумовно, не та країна, яка має для православної людини авторитет. І тому ми спочатку з занепокоєнням сприйняли визнання наших братів за океаном омофору Вселенського Патріарха. Але потім вирішили, що це шанс. І коли приймався статут УАПЦ 1997 р., вже в ньому було записано визнання авторитету Вселенського Патріарха як першого серед рівних глав церков у світі. Відмінність же Константинополя від Москви в тому, що Константинополь це таке собі віртуальне місто, місто минулого, яке зараз не існує. На відміну від нього Москва — один з найпотужніших політичних центрів, а Московський Патріарх — це шоста особа в протоколі Кремля. Вселенський Патріарх же є представником малесенької дискримінованої общини в Туреччині — 3—5 тис. вірних. Ніякого зв’язку з політичними амбіціями ця церква не має. Москва неодноразово намагалася перебрати на себе роль Константинополя як центру світового провослав’я. Я думаю, для деяких російських політиків ці ідеї видаються привабливими і досі. Але тепер у Вселенської Патріархії в Константинополі з’явився потужний захисник — конгрес США прийняв закон на захист Вселенської Патріархії, на захист прав православної меншини у Туреччині. І думаю, що це вже також є ознака нового розташування сил у світовому православ’ї.

— Виходячи з того, що ви зараз висловили, поведінка Вселенського Патріарха Варфоломія стосовно УАПЦ в Україні видається дещо неприємною. Після того, як він прийняв під свій омофор УПЦ США і УАПЦ в діаспорі, він зробив заяву про те, що на цьому питання автокефалії Україн-ської Православної Церкви в Україні для себе вважає закритим. Він отримав певний політичний дивіденд у вигляді підтримки Конгресу США — безумовно, такої підтримки наша держава надати йому не може. І ось наслідок — для того, щоб відновити канонічність і зв’язок з Константинополем, Україні, яка є, на відміну від Америки православною державою, треба просити американського митрополита прийняти нас як частку своєї церкви. Зрозуміло, що Вселенський Патріарх певною мірою був змушений зіграти в політичну гру. Але ставкою для нього виявилася доля Української Православної Церкви.

— Для нас усіх — усіх православних у світі — дуже важливо зберігати граничну коректність стосовно Вселенського Патріарха. Це історичний глава нашої церкви. Православ’я до нас прийшло звідти. «Новий Рим» завжди був столицею християнства на Сході. Саме це місце важливе і зараз для збереження єдності світового православ’я. До того ж це реальна противага московським амбіціям, які негативно оцінюються світовим православ’ям. Інформація про те, що нібито питання української автокефалії для Константинополя закрите, спекулятивна. Для кожної далекоглядної людини вже в 1995 р. було зрозуміло, що перехід Естонської православної церкви та УАПЦ в діаспорі під омофор Вселенського Патріарха — ви-рішальний момент у стосунках і нашої спільноти з Вселенським Патріархом. Він вже почав відігравати велику роль в українському церковному житті, яка йому і належить за всіма православними канонами. За умов церковних конфліктів в Україні нам необхідна стороння сила, якою не може бути Московська патріархія, оскільки більша частина українського кліру не має до неї належної поваги. Хоча, при подальшому вирішенні церковних питань, її голос має враховуватись обов’язково — це церква, яка об’єднує мільйони українців — за різними даними вона має до 8000 парафій в Україні. Але Московський Патріарх є п’ятим у диптиху вселенського православ’я. А Константинопольський патріарх — першим. І не використати це для нас було б просто непростимо.

— Мені зрозуміла позиція УАПЦ щодо Вселенського Патріарха і ті надії, які ви на нього покладаєте. Але я б хотіла прояснити також позицію Патріарха Варфоломія щодо УАПЦ, наскільки він готовий виправдати ваші надії.

— Я би сказав, що це позиція обережна. На мій погляд — надміру обережна. Зараз здійснюються активні стосунки з Патріархом Варфоломієм на різних рівнях. І вже те, що переговори, які мали б проходити за участю представників Вселенської патріархії, переносяться, свідчить про бажання виробити виважений підхід. Вселенський Патріарх не хоче іти на конфлікт з РПЦ, і не хоче ображати гідності українських православних, які опинились під юрисдикцією УПЦ КП. Але в той же час дуже обнадійливим є те, що після зустрічі у Швейцарії керуючий справами Вселенської патріархії його високопреосвященство Мілітон заявив, що Вселенський Патріарх не може усунутися від допомоги православним України. Вирішальне слово сказано. І для нас вирішальним був приїзд Архиєпископа Всеволода — представника Константинопольського Патріархату — 28 лютого для участі у похованні Патріарха Димітрія і читання над ним розрішальної молитви. Це дуже символічний момент — представник Вселенського Патріархату читав молитву прощення над труною патріарха, який, суворо кажучи, не мав би приймати патріарший сан без участі представників Вселенського Патріархату. Це дуже важливий момент: в тій ситуації, в якій ми опинилися зараз нам всім треба навчитись не звинувачувати один одного в неканонічності, анафемуванні, а прощати і просити прощення. Це стосується і ситуації з Вселенським Патріархом. В середовищі ура-патріотів побутує такий факт, що Константинопольський Патріарх нас продав в ХVII ст. за соболі Москві, і тому зараз немає довіри Константинополю. Але спочатку треба було б глянути, чи немає колоди у власному оці — чи ми самі не продавалися ще до того, як нас продавали інші.

— Кожна з православних конфесій України вважає себе гідною і готовою стати центром, базою для об’єднання українського православ’я. Чи маєте ви модель єдиної православної церкви і чи ви вважаєте за можливе облишити історичні екскурси заради доведення, хто тут більш православний і хто — більш національний заради того, щоб знайти спільну мову і врешті- решт створити в Україні єдину церкву?

— В нас є модель, прийнята на Патріаршій раді 4 квітня 1998 р. І я не знаю іншої церкви, яка б мала подібну модель. Її можна критикувати, вона може здаватися надмірно розтягнутою у часі, але в Церкві така модель прийнята. Її головна ідея полягає в тому, що у Єдину Помісну Православну церкву нам всім треба виростати. І тут нам без історичних екскурсів не обійтися. В тому плані, що ми не можемо будувати українську церкву, якщо не знаємо канонічної традиції українського православ’я. У нас немає збірників, в яких було б видано матеріали Київських соборів часів середньовіччя, XVI-XVII ст. Без цих джерел ми не зможемо осмислити корпус свого помісного церковного права. Ми досить легковажно використовуємо в промовах саме поняття «українського православ’я», але навіть не маємо серйозних публікацій, присвячених проблемі ідентичності українського православ’я, пошуків його суті. Фактично ми не знаємо що це таке, чи взагалі коректне це поняття. А я вважаю, що це не зовсім коректне поняття. Немає «українського православ’я» — є українська православна традиція.

Наступне питання — як нам подолати суперечності. Це об’єднання, безумовно, не може бути механічним — через вирішення цього питання в політичних колах. Ми перш за все повинні виходити з Дев’ятого члена Символу Віри: «У Єдину Святу Соборну Апостольську Церкву» — це формула, яка дає відповідь на все. Ми, православні, належимо до різних парафій, різних єпархій, різних помісних церков. Але кожен з нас в силу єдиної віри і прийняття єдиних таїнств належить до Єдиної Святої Соборної Апостольської Церкви. Нам просто треба бути православними. І все.

— Ви не боїтесь, що питання Єдиної Помісної Православної Церкви за умов втручання держави і різних політичних сил, до яких останнім часом все частіше звертаються самі ж ієрархи, може виродитися в ідею «національної» церкви, і врешті-решт — «державної» церкви?

— Це і мене найбільше лякає, так само як вас. Якось один з політиків сказав таку фразу: «Буде Україна — буде і Бог». На цій ідеології не можна будувати єдину церкву. А ці ідеї не вмирають від початку 90-х років. Але тут у нас є одна непереможна зброя: ми всі маємо рахуватися зі Святим Письмом. І коли там записано, що «нема ні елліна, ні юдея», то як не перекручуй ті слова, вони є. І ідея національної церкви, так само як державної церкви — це ідея язичницька, а не християнська. Одержавлення церкви означає втрату церквою своєї справжньої місії. Ця місія полягає не у виробленні якоїсь ідеології, в якій може бути зацікавлена держава, вона полягає в духовному оздоровленні сучасного суспільства. Церква сьогодні повинна займатися подоланням моральних проблем. Не викриттям суспільства, з точки зору стороннього спостерігача, а шляхом інтеграції суспільства довкола християнських цінностей і проваждення їх в сучасне життя. І — унікальна роль церкви в посткомуністичному світі — церква забов’язана повертати людині почуття гідності: ми повинні нагадувати про те, що «раб Божий» є вищою формою свободи від рабства людини.