У ПОХІД ВІДПРАВИЛАСЯ… АЛЬДОНСА

Щоб змусити поквапитися черепаху-історію, що гріється на сонечку, потрібно бути почасти Дон Кіхотом. Цей сервантесівський герой, який символізує рух проти течії, всупереч гальмуючій силі буденності, давно вже став головоломкою, одну з розгадок якої запропонував режисер Мирослав Гринишин у постановці «Останній Дон Кіхот» (автори сценарію Марина та Сергій Дяченко). Прем’єра «Останнього Дон Кіхота» відбулася 5 вересня в Театрі російської драми, але замість обіцяного Хостікоєва — Дон Кіхота і Наталі Сумської^ — Альдонси глядачі побачили молодих акторів — Тараса Жирко і Галину Стефанову. Милого балакучого Санчо грав улюбленець публіки Богдан Бенюк, що викликав найбільший захват глядачів. Він так спритно і розкуто крутив жвавою служницею Фелісою, що цілком вірилося в те, що в цього козака явно вистачить сил розкрутити карусель історії, якщо, звичайно, Лицар Сумного Образу не справиться з цим шляхетним завданням.

«Останнього Дон Кіхота» цілком можна назвати режисерською удачею Гринишина, але з натяжкою — акторською удачею виконавців, звісно, за винятком Бенюка — Санчо.

Дует другого плану Санчо — служниця Феліса (Ірма Вітовська) виглядав набагато сильнішим від дуету першого плану — Алонсо Дон Кіхот (Тарас Жирко) — його дружина Альдонса (Галина Стефанова). Незважаючи на явну наполегливість і натхнення молодих артистів, їм часом бракувало професіоналізму, що, звичайно, було б не так помітно, якби режисерська планка не виявилася такою високою. Мирослав Гринишин поставив перед акторами завдання такого рівня, до якого багатьом з них ще потрібно дорости.

Постановка Гринишина — це філософська притча про рух, «що розкріпачує закостенілий сон стихій», про те, як важко одного чудового дня відправлятися в дорогу або хоча б привести в рух один з встановлених на сцені механізмів — щось на кшталт залізної каруселі, колеса історії або стрілок величезного годинника

Не випадково на логотипі спектаклю Дон Кіхот Ламанчський замкнутий у металевий каркас — циферблат годинника, де гніздяться голуби, а розпростерті руки героїчного ідальго нагадують стрілки. Мораль цієї байки така: якби Дон Кіхот і подібні до нього не відправлялися б інколи в похід, час зупинився б. Тому Мирослав Гринишин — великий аматор усіляких алегоричних пристроїв, як це було видно ще з «Галілео Галілея», — помістив у центрі сцени щось на кшталт залізної каруселі, яку по черзі й разом намагаються змусити рухатися Алонсо, Санчо й Альдонса. І оскільки «Останній Дон Кіхот» — це притча про рух і його наслідки, герої спектаклю раз у раз танцюють.

Хореограф Людмила Попович, як і художник-декоратор Олександр Семенюк, і дизайнер костюмів Вікторія Гресь, гідно справилася зі своїм завданням. Правда, у результаті герої постановки більше танцюють, ніж говорять, але зате як танцюють! Коли в репліках діалогів не вистачає вогню й філософської глибини, це вдало доповнюється мовою рухів, танцями-ритуалами на кшталт посвячення Алонсо в мандрівні лицарі, а Санчо — у вірні зброєносці. Композитор Роман Суржі зумів передати в постановці іспанський дух, і хоча не всі актори танцюють однаково добре, деяким все ж непогано вдалося продемонструвати іскрометність іспанських танців, приміром, служниці Фелісі — Ірмі Вітовській. Звісно, постановці такого розмаху потрібні не лише алегоричні танці.

Спектаклю явно не вистачало розгорнутих філософських діалогів і монологів. Дон Кіхот (Тарас Жирко) цілком міг би вимовити щось на кшталт «Бути чи не бути, ось у чім запитання...», а не тільки шляхетно обурюватися з приводу інтриг оточуючих. Утім, це вже претензія до авторів сценарію...

Вражаючий фінал спектаклю, коли замість Алонсо Дон Кіхота в похід вирушала його непослідовна й палка дружина Альдонса, яка спочатку за всяку ціну хотіла втримати чоловіка вдома, а потім, узнавши про самогубство сусідської дівчинки, відправилася в похід замість нього. Звісно, разом із Санчо Пансою. Словом, якщо чоловіки сумніваються у своїй місії, їхнє місце заступають такі жінки, як незрівнянна Орлеанська Діва. Альдонса, холоднувата на початку спектаклю, у фіналі розігралася й провела останню сцену жваво та природно. До другої дії розігрався й Дон Кіхот, але, звісно, окрасою спектаклю став Богдан Бенюк, який від початку й до кінця не втрачав темп. Феліса (Ірма Вітовська) намагалася не відставати від Бенюка й часто потрапляла в тон, колоритно підігруючи партнерові.

Завдяки щедрій допомозі спонсорів, передусім банку «Надра», спектакль виглядав якщо не дорогим, то принаймні не дешевим. Якби ще й актори порозумілися й дотягли до режисерської планки, спектакль цілком міг би стати подією сезону. А поки що гарний і глибокий режисерський задум потребує вдосконалення спільними зусиллями безперечно натхненного акторського колективу, який, на жаль, не завжди дотримувався генеральної лінії.

«Жінки... Вони ж непослідовні...» — говорить у фіналі Санчо Панса. Але якщо жінок непослідовність навіть прикрашає, то спектакль і акторів зовсім ні. Витримати генеральну лінію, звісно, не легко, але ж скільки потім отримуєш задоволення. Мовбито подих весни, свято душі...