У фільмі «знімалися»

Скандал на головній кіностудії країни дійшов до ручки. Точніше, до фінального титру — «The end». Постійно підвішений (мається на увазі хитке становище, в якому він перебуває останніх півроку) директор знаменитої «фабрики мрій» імені нещасного Довженка — пан Приходько — на мій персональний диктофон днями заявив: «Іду! Пишу заяву! Нехай божеволіють або знімають тут що хочуть! Та лише за однієї умови...» Умова ця чітко викладена в одній із відповідей, але в преамбулі її афішувати не буду, щоб не змазати інтерес до деяких наведених нижче тем... А ось «зміст попередніх серій» нагадаю: 1) Віктора Приходька було призначено директором кіностудії імені Довженка півтора року тому, ще за старого Кабміну; 2) новий кіноначальник оголосив на студії «пияцтву бій», і тому багато довженківців на нього визвірилися; 3) Приходько постановив, що на місці революційної «колиски» укркіно він влаштує кінофабрику, ну, а наші генії себе ніяк не мислять трудівниками біля виробничих «верстатів» і...; 4) і проти Приходька піднімає голову «фронда» на чолі з деякими режисерами; 5) жорстке «ні» миловарним задумам директора сказав нардеп Танюк (про це його інтерв’ю у «ДТ» від ...), а...; 6) а на парламентських слуханнях міністр культури Білозір заявила, що вона зняла Приходька з роботи, але зробити це непросто, бо у країні є 600 судів, де можна спробувати себе захищати, і ось...; 7) Шевченківський суд відновлює Приходька у кріслі (на той час він стає медійною суперзіркою), однак засиджуватися в ньому він не збирається...

...Він проводить для мене елегійну екскурсію підметеними та підфарбованими плацдармами студійної території. І з особливим трепетом підводить до омріяного предмета своєї гордості, за який йому постійно докорять, — це міні-ставок, де безтурботними бовдурами плавають коропи...

— Вікторе, то ви ще директор чи вже директор?

— Неоднозначне запитання. Я поки що директор.

— І судовий пристав до вас не приходив, і кабінет ваш ніхто не збирався опечатувати?

— Тут на студії майже місяць був інший директор — пан Сліпак. Сидів у директорському кабінеті — там, де раніше був Мащенко.

— А в кого печатка студії тепер? У Сліпака?

— Та немає вже ніякого Сліпака у природі! Того самого дня, коли Шевченківський суд прийняв рішення про моє відновлення на посаді, він прибіг у Міністерство культури, написав заяву, здав печатку і сховався під килим.

— То печатка тепер у Білозір зберігається?

— Та ні ж. Ми прийшли до неї того самого дня— і нам віддали її без проблем!

— «Весілля в Малинівці» якесь виходить: учора білі, сьогодні червоні... Та ви хоч маєте зараз повноважне право підпису, прийняття ключових рішень?

— Суд поновив мене у правах і обов’язках у повному обсязі.

— А є якісь ознаки того, що Мінкультури або Спілка кінематографістів знову почнуть із вами судитися, подаючи апеляції в інші суди?

— Міністерство начебто вже заявило про це у пресі. Але подали вони апеляцію чи ні — сказати не можу. До нас такі дані в жодному вигляді не доходили. Так само можу коментувати й тему, буцімто існує незрозуміло яка «кримінальна справа», заведена на мене...

— Давайте по суті. Що вам інкримінують? Чим ви не подобаєтеся? Що зробили не так?

— О... Якщо їх послухати... То я розвалив кіностудію. Розвалив українське кіно, знищив українську духовність, нічого не знімаю. Я приватизую студію. Ну і плюс дрібниці — спалив бібліотеку, розвалив цехи, вирубав садок...

— Садок, здається, ще «зеленіє». Але, можливо, ви його просто почистили?

— Не тільки. Посадили дерев штук 50. І кущів 800.

— Кому й чому ви не сподобалися?

— Є чоловік 30, ну, може, 300, які хочуть зайняти місце директора кіностудії імені Довженка. Їм ця посада здається дуже привабливою.

Першим номером стоїть режисер Савельєв. Він усім розповідає, що він уже і є директор і що саме він зняв колись Ганну Чміль, Миколу Мащенка... Він навіть ходив цехами студії, оголошуючи себе директором. Тепер, здається, знову ходить... Михайло Іллєнко, мені здається, теж дуже хоче в директори. Це найбільш явні лідери з охочих. Та є багато й дрібних. Вони стоять далі у хіт-параді... Черга справді існує: є люди, котрі хочуть посадити сюди своїх людей — слухняних, зрозумілих, із допомогою яких можна було б вирішувати свої питання...

— Ну, а вас хто сюди посадив? Мащенко, Табачник чи Сивкович?

— Микола Павлович Мащенко. Я працював у нього заступником директора протягом року. Він запросив мене до себе відразу після третього курсу інституту. І свою першу повнометражну роботу я знімав тут, на кіностудії, — диплом. Це перший, а може, і єдиний прецедент в історії нашого театрального і кіноінституту.

— Як називався ваш перший фільм?

— «Тихий жах».

— Символічна назва. Чимось нагадує Резніковича, який, черговий раз повернувшись керувати Російською драмою, свою першу виставу назвав «Школа скандалу». Так і пішло...

— А я в такі речі вірю. Назва може визначити долю. Отож після свого першого фільму я працював штатним режисером студії. А пізніше Мащенко вирішив знімати «Богдана Хмельницького». Оскільки поєднувати йому адміністрування й творчість виявилося важко, то він кілька разів пропонував мені обійняти посаду директора студії. А оскільки в нас усе паралельно розвивається — і кіностудія розвалюється, і фільми не знімаються, — я вважав за свій обов’язок відновити її трішечки... І зробити тут таке місце, куди принаймні не соромно приходити.

— Але чому ви почали відразу так наполегливо боротися з пияцтвом? Що, Шпаликов із Шукшиним були непитущими і це визначало міру їхньої обдарованості? Впевнений, антиалкогольна кампанія вам боком вилізла...

— Звичайно, люди якось поділяються за своїми інтересами. Є такі, хто без чарки не може. І я запропонував їм гуманну ідею: якщо без цього діла не можете — збирайтеся у своєму Будинку кіно і живіть там, спивайтеся... А ми тут працюємо. Де ви бачили, щоб на заводі дозволяли або заохочували пияцтво?! Як на мене, це цілком природно.

— Але ж Мащенко якось умів із ними всіма домовлятися?

— Так, Микола Павлович, напевне, мудрішим виявився. Та якщо говорити про базис конфлікту, то він якраз у тому, що хотіли посадити інших людей у директорське крісло, оскільки багатьом воно здається страшенно привабливим.

— Коли безпосередньо почав розгорятися конфлікт за це місце під сонцем?

— Із першого дня мого призначення. Коли стало зрозуміло, що я людина вільна і не входжу в жодні клани й угруповання. І нікому не підпорядковуюся.

— Проте вас приписують до «групи» Сивковича, Табачника...

— А хіба вони кінематографісти?

— Але ж кіно — бізнес!

— У нас кіно ще не скоро стане бізнесом. Нині це лише стовідсотково збиткова справа. І студію, між іншим, не можна ні приватизувати, ні акціонувати.

— А ви що, намагалися це зробити?

— Звісно, ні. Адже студія має статус національної. І є культурною установою. Її не можна приватизувати згідно з законом. Та й сенсу в цьому немає. І ніхто й не пробував це робити.

— Можливо, одна з причин конфліктів — ваша дистанційованість від так званих творчих працівників: ви самі по собі, а вони — самі по собі «квасять» у Будинку кіно?

— Можливо. Насправді — відбувається зміна поколінь. До того ж це наклалося і на історичний злам. На зміну багатьох речей у державі. Адже змінилася країна. А люди зі світу кіно живуть у своєму «прекрасному далеко» — в радянському минулому. Причому вся Спілка кінематографістів, де середній вік, як вам відомо, 62 роки. Вони мислять старими категоріями — дайте мені постановку, дайте мені квартиру, орден, посаду... А я вам зніму все що накажете. А може, й не зніму, ви ж усе одно не зрозумієте, в чому моя геніальність. Але цей час минув, і особисто я за ним не жалкую. Зате цим людям у новому часі не все подобається. Але ж я не можу зробити їх молодшими, розумнішими, талановитішими і навіть багатшими, оскільки вони належним чином не володіють своєю професією.

— За час, упродовж якого ви тут пануєте, хтось приходив до вас у кабінет із цікавими пропозиціями?

— Приносили сценарії. Та я з самого початку ніби дистанціювався від творчості. Я — менеджер кінофабрики. Тому запросили Івана Гаврилюка, народного артиста, депутата і теперішнього радника Президента з кіно очолити студійну раду...

— До якої увійшла актриса Назарова.

— Вона ввійшла не до студійної, а до спостережної ради студії. А її формував колишній Кабмін, а не я. Звідти й надійшов список із 25 осіб. І творчістю, і добором сценаріїв на студії займається Гаврилюк. Він читає, говорить із «митцями». Я ніби розділив творчість і виробництво. У мене — лише виробництво.

— Тоді, отже, треба запитувати в Гаврилюка, чому немає українського кіно?

— Тому що не принесли достойних сценаріїв. Ось і немає. З усього, що було, вирізнявся, власне, один — трохи дивний, із якого, можливо, щось і вийшло б... Буквально тиждень тому його приніс Томенко...

— Хто?

— Тарас Томенко. Він не родич. Це сталося після його поїздки зі своєю короткометражкою на Канський фестиваль, на запрошення якого, як відомо, Міністерство навіть не відреагувало... А я весь цей час тільки й займався тим, що намагався підняти кіноруїни, мав намір організувати виробництво на інших засадах. Не на радянських. Досі наш кінематограф і стосунки кіностудії з Міністерством культури грунтуються... на законодавчих актах, виданих ще за життя Сталіна. Уявіть, вони досі діють! Ось ці акти, погляньте... Ось 48-й рік. Але є й «свіжак» — 75-й рік. Усе це я пропонував поламати і скасувати систему творчих об’єднань. Мав намір звільнити всіх редакторів, які, власне, є ідеологічними цензорами. І натомість створити продюсерський центр. Навіщо винаходити трикутне або квадратне колесо, коли є кругле, яке відмінно діє? Звісно, люди пручаються. Та ми ж нікуди не подінемося від нових принципів кіновиробництва. Які можуть бути інвестиції, копродукція і спільні фільми, коли в нас Радянський Союз перед очима здивованих гостей.

— Як на мене, ви досить різкі зі своїми опонентами — усі ці визначення «Хохлівуд» або «геронтологія» стосовно кіноветеранів. Або ваші цитати про хутір і самодіяльність. Без цього не можна?

— Інколи я висловлююся трохи різко. Та це пов’язано з тим, що я не п’ю. Якщо у п’яної людини що на умі, те й на язику, коли вона вип’є, то в мене — цілодобово.

— Але ж ви не думаєте всерйоз, що, крім «Тіней…» Параджанова, в українському кіно більше нічого не було? А Биков, Кавалерідзе, Осика, Іллєнки, Іванов, Балаян, Муратова, а ранній Мащенко, а ранній Бєліков?..

— Було десятків три пристойних фільмів, які досі купують телеканали. І це нормальне співвідношення. У Голлівуді знімається 600 фільмів на рік. Із них достойних, гадаю, не набереться й 50. А видатну картину не щороку знайдеш.

— А ви шукали позабюджетні гроші, щоб залучити на студію, наприклад, маститого Бортка, аби поставив блокбастер за Гоголем? Знаю, що задовго до Депардьє він мріяв запуститися з «Тарасом Бульбою» саме тут...

— А ви спробуйте це зробити. Вам відразу інкримінують зраду національних інтересів. Як же, він і в Москві, і в Пітері працював. Незважаючи на те, що народився в Україні й навчався в Києві. Свого часу Мащенко хотів запросити на студію Володимира Мотиля — і вже почався скандал. Як це так, кажуть, єврея з Москви запрошують знімати! Запрошувати людей не проблема — в усьому світі це практикується. Але ви ніколи не залучите сюди інвесторів. Адже інвестиція — це вкладання грошей із метою одержання прибутку. А тут ви його не одержите. Вкласти гроші в державну власність і одержати прибуток?.. Смішно. Ну гаразд — я вклав якісь свої гроші, відремонтував приміщення, зробив ставок із осетрами. Та я зробив це для себе. Мені хочеться ходити повз гарний ставок, а не повз гадючник із п’яницями. Щоправда, це не інвестиція — це меценатство. Ви можете відремонтувати за свої гроші Нацбанк України. Але навіщо? Що ви з цього матимете? Інвестувати можна у фільм, але навіть теоретично кіно не може принести зараз прибутку. І в Росії також.

— І «Нічний дозор» неприбутковий?

— Так. Це обман. Дуже легко порахувати. 16 млн. зборів. Третину віддаємо прокатнику, третину на податки, залишається третина. Нехай 6 млн. А в нього рекламна кампанія перевищує цю суму! Фільм навіть свого виробництва не покрив. Те ж саме і з «Турецьким гамбітом». Але держава Росія фінансує ідеологічну машину під назвою «Кінематограф». Адже тепер знімають фільми про те, що і КДБ виграло війну, і СМЕРШ, і в Афганістані вони виграли війну, і в Чечні виграли всі війни. Вони фінансують ідеологію. У кожному їхньому фільмі всі росіяни — розумні, чисті, гарні. Це в замаскованій формі, але надзавдання прочитується: росіяни — богоносна нація.

— То, може, й нам достатньо двох «правильних» картин про свою «богообраність»? Ми ж із Трипілля...

— Для цього потрібні не тільки гроші. Потрібна людина, котра це зніме. І сценарій, за яким це можна зняти. Річ у таланті. Приїжджав сюди польський режисер Єжи Гофман. Зовсім навіть не поляк за національністю, а єврей. Він зняв раніше кілька видатних фільмів. А «Вогнем і мечем» знімав практично без держпідтримки.

— А ось ваш фільм про помаранчеву революцію — теж, напевно, якась «гра», що ставить перед собою кон’юнктурну мету...

— Ні. Ми зняли фільм на хвилі ентузіазму. Коли його презентували через три місяці, я сказав: першу частину назву «Ейфорія». Але вже до кінця монтажу зрозумів, що ставлюся до багатьох подій у фільмі інакше. І сказав, що з цими ж самими людьми ми зробимо через рік іншу серію й подивимося, що змінилося за рік. Гадаю, виглядатиме це принципово інакше. Тож це не кон’юнктура. Нещодавно до нас приходили французи з каналу «АРТЕ». Річ у тому, що під час візиту Юлії Тимошенко до Франції там про неї зніматимуть фільм. Із нашої картини вони хочуть використати деякі фрагменти...

— Кажуть, ви є радником Тимошенко? Що нарадили?

— Я президент її фан-клубу. Ми познайомилися з нею, коли вона лежала в лікарні, щоб її не відвезли до в’язниці. І тоді розмовляли пошепки у клініці, щоб прослухівка не розібрала... Ми багато зробили для неї роликів. Майже безплатно. Просто я симпатизую цій людині, цій жінці. Тепер їй допомагати начебто не треба — у неї все гаразд. Але якщо, не дай Боже, їй колись буде зле, офіційно заявляю — готовий знову підтримати її. І знову безплатно!

— А чому все-таки виникли якісь маневри зробити з кіностудії полігон для російських серіалів, витіснивши національний кінематограф?

— Як можна витіснити те, чого немає? Національне кіно не створювалося, бо на нього від початку жовтня минулого року не надходили гроші. Всі проекти держзамовлення зупинено. Деякі з них завершено за студійні кошти. Зупинено дебюти. Зупинено «Богдана Хмельницького», фільм про Тараса Шевченка «Братство»...

— Скільки вам недодали?

— Мали перерахувати 11 млн., а дали шість. Та ми закінчили «Украдене щастя» і «Посмішку долі». В Андрія Дончика фільм вийшов успішний. Він запустився при мені і при мені завершив картину. Так, ми не цураємося серіалів. У цьому робота кіностудії — надавати послуги. Але в нас нині інколи виникає невиправдана русофобія... Звісно, мені російське кіно теж не завжди подобається. Вони іноді задають погану енергетику, заряджену гидотою впереміш із комплексом неповноцінності... Та це наша робота — надавати послуги. Але чому чіпляються лише до російських серіалів? А як же китайці, американці? Чи всім не можна? Що ж, сидіти й нічого не робити — чекати грошей від міністерства? А доти сидіти голодувати? Ми лише на утримання кіностудії повинні витрачати 10 млн. гривень на рік. Це тільки щоб вона не розвалилася і не заарештували її рахунки. З держзамовлення нам перепадає лише два мільйони, решту маємо заробити. Ми й заробляємо — надаємо послуги, знімаємо. А нам кажуть: ні, сидіть голодні й чекайте, а ми самі знаємо, що вам робити, а чого — ні. При цьому ці «критики» не розуміють, що таке національне кіно, не сформулювали, що таке національна ідея.

— То візьміть свою посильну участь. Придумайте проект, підкажіть ідею... Ви ж теж начальник, а не спостерігач.

— Я не художній керівник кіностудії. По-хорошому — це функція Міністерства культури. Я не можу замовляти картини і не можу їх знімати. Тільки за свої гроші. Однак таких поки що теж немає — кіностудія не може їх заробити.

— Проте на з’їзді кінематографістів вас усе-таки добре прокотили, виключивши зі спілки...

— Насправді пишаюся цим. Адже, крім мене, з цієї спілки виключили тільки Параджанова.

— Мабуть, вашу сестру звати Скромність?

— Так, у мене непогана компанія... Але, знову ж таки, — ми розділилися на різні покоління і живемо з ними в різних країнах. Вони — в СРСР, а я в незалежній Україні. А можливо, навіть у європейському співтоваристві. Мені б хотілося так думати. У них своє життя — у мене своє.

— І крісло директора, отже, є вашою єдиною точкою дотику? А правда, що ви плануєте відкрити свою приватну кіностудію — у піку довженківській?

— Ми вже працюємо над цим. Нова студія ніяк не буде пов’язана зі студією Довженка. Це буде окрема територія. Приватна. Від держави там не буде навіть цвяха.

— То ви зібралися написати заяву про звільнення з держслужби?

— Її буде написано. Але за однієї умови. Я хочу написати в міністерство листа, щоб вони підготували аудит кіностудії — з перевірками, все як годиться. Адже тільки за минулий рік було близько 40 перевірок. Більше того, деякі перевіряльники приходили з завданням знайти не менш як на мільйон збитків або крадіжок. Але, на жаль, не знайшли, і я не зміг їм у цьому допомогти. А тепер я хочу, щоб вони знову прислали таку перевірку — з податкової, профспілок. А потім напишуть висновок, у якому, впевнений, окрім кількох можливих шорсткостей, нічого глобального не виявлять. Адже загалом за мій період директорства нічого не було ні вкрадено, ні зруйновано, нічого на шкоду кіностудії не зроблено. І ось коли Мінкультури це визнає, я того ж дня напишу заяву. І піду. І, можливо, зніму своє кіно.

— У якому жанрі?

— У комедійному.