У дзеркалі покоління

У галереї «СОВІАРТ», що на Андріївському узвозі, нова експозиція — малюнки київської художниці Ірини Вишеславської-Макарової, яка тепер живе у Франції.

Олексій Титаренко і Віктор Хаматов як організатори виставки до масиву вже створеної ними імпозантної колекції живопису, графіки, скульптури, фотопроектів кожною новою експозицією додають ще одну грань. Вони невтомно створюють Музей сучасного мистецтва України в усій широті можливостей модернізму. Куратор галереї «СОВІАРТ» — мистецтвознавець О.Титаренко ще десять років тому в експозиції «Шістдесят із шістдесятих» вивів із тіні андеграунду багатьох художників, опозиційних до соцреалізму. Це була творчість тих, над ким після короткої хрущовської «відлиги» знову нависла атмосфера «репресивної нормативності».

На межі 60—70-х років, в умовах, далеких від доброзичливості, це покоління здійснило свій професійний подвиг, зберігаючи живий пульс творчості.

Виставка малюнків, як своєрідний «щоденник», створений Іриною Вишеславською-Макаровою у 70-х роках минулого століття, заповнює одну з лакун в історії мистецтва.

Понад триста альбомних аркушів із експресивно схопленими сюжетами, а то й просто нанесені авторучкою на аркуші записної книжки, сьогодні любовно оформлені, одягнені в паспарту й рами, заповнили стіни галереї.

І з них на нас, сьогоднішніх, дивиться покоління художників, музикантів, поетів, а також олюднені предмети побуту, інтер’єри майстерні художника, пейзажі київських вулиць — весь багатоголосий світ творчої інтелігенції. На одному з малюнків молодий, а тепер дуже відомий мистецтвознавець Дмитро Горбачов розмовляє про щось із господинею гостинної студії. Її обличчя відбиває дзеркало. Допитливо вдивляється в живописні полотна Олександр Найден, тоді ще зовсім не доктор мистецтвознавства. Красуня Зоя Лерман радісно усміхається Юрію Луцкевичу, який ще не підозрює про трагедію, що зламала обидва їхні життя. Друг дитинства Ірини — молодий тоді лікар Євген Волгін захоплено слухає красномовну Галину Неледве. Маестро необарочного живопису й унікальний знавець старовини Валентин Реунов зображений юним, ледь не персонажем із композицій Ель Греко...

Багато хто на вернісажі зустрівся з власною юністю у «дзеркалі» експозиції. У цьому «щоденнику часу» Ірина Вишеславська, яка ніколи не полишає альбом і олівець, зберегла образи тих, хто в 70-ті роки зберіг гідність художника і вітчизняного мистецтва.

Ця «історія в малюнках» переконливо показує силу і глибину духовного шару давнього й вічно молодого Києва. Символічно й те, що виставка працює поблизу будинку Михайла Булгакова.

Скромна, негучна експозиція свідчить про високу громадянську позицію автора. Звісно ж, Ірина її не артикулювала, коли замальовувала скороминущий стан міста чи людини, проте таїнство мистецтва полягає в його багатозначності. У ньому часто просте обертається на мудре, а наївне — на пророче.

«Завжди були художники, які любили малювати... Але малювати постійно й безперервно — це щось інше, — каже автор експозиції. Людина, котра постійно малює, — насамперед уважний спостерігач непомітних дрібниць і випадкових деталей навколишнього... Усе разом становить мозаїку життя й оточення художника і, врешті-решт, дає нам уявлення про дух часу».

Для друзів — сучасників Ірини Вишеславської, ця виставка — дзеркало покоління. Проте її смисл не вичерпується «мемуаризмом», у ній немає ностальгії. Для сьогоднішнього глядача, насамперед для молоді, надзавдання експозиції бачиться у «наведенні контактів» із духовною традицією Києва, яка йде від інтелігентів В.Вернадського, М.Грушевського, М.Булгакова, від університетського і творчого духу міста 20-х, 60—70-х років. Ось воно, це духовне середовище, яке завжди жило в атмосфері «моральної стурбованості», — справжній герой експозиції, її смислова, громадянська й водночас поетична вісь. Це для молодих підказка і шлях надії.