У БАЛТІЙСЬКОЇ МЕЛЬПОМЕНИ ШИРОКА ДУША

Десятий міжнародний театральний фестиваль «Балтійський дім», що проходив у Санкт- Петербурзі з 29 вересня по 8 жовтня, продемонстрував рідкісну широчінь душі балтійської Мельпомени. Вона, як з’ясувалося, привітно ставиться не тільки до прибалтів із росіянами та скандинавами, а й до театральних колективів із геть небалтійських земель на кшталт Польщі, Франції і... України. Україна, щоправда, нинішнього року була представлена слабо — не те що торік, коли на фестивалі сяяли актори театру імені Івана Франка з Бенюком і Хостікоєвим на чолі. Десятий «Балтійський дім», на відміну від дев’ятого, щодо України був багатий лише на скандального Андрія Жолдака, який отримав грант для постановки вистави до фестивалю «Балтійський дім», заснований 1999 року фінансово-промисловою групою «Інко». На грант заслужили лише двоє: Жолдак та один із провідних режисерів Петербурга Олександр Галібін, який поставив до фестивалю Стріндбергову «Фрекен Жюлі».

Жолдак — псевдошанувальник класичних текстів — вирішив не полишати своєї хвацької манери поплескувати класиків по плечу і почастував фестивальну публіку «Тарасом Бульбою». Щоправда, знаменитим твором досі не поділеного росіянами й українцями письменника в жолдаківській виставі й не пахло. З таким самим успіхом скандальну жолдаківську постановку можна було б назвати «Легендою про самураїв» або «Етюдом на совково-табірну тему». У першій частині вистави козаки, одягнені наче японські самураї, проходили бойові навчання під керівництвом незворушного бонзи-Тараса, а в другій — вони ж разом з акторками в жахливих кожухах і валянках рубали ліс у сибірській тайзі. Від гоголівського тексту в спектаклі навіть ріжок та ніжок не залишилось — герої або щось нерозбірливе лементували, залякуючи когось, або багатозначно мовчали.

Вочевидь, режисер вирішив відмовитися від слів і перейти прямо до символів, а щоб глядачі пішли услід за ним, склав міні-словник, який роздали з програмкою. У словнику пояснювалося, що риба — християнський символ, а Запорізька Січ — міфологічний центр світу. Словник усі вивчили сумлінно, але легше від цього не стало. Сперечатися не будемо, риба — християнський символ, але навряд чи він наповниться ще більшою художньою переконливістю, якщо протягом добрячих десяти хвилин жахливими медичними інструментами потрошити на сцені живу рибу і пхати всім під ніс риб’ячі нутрощі. Звісно, випускання тельбухів у риби може зійти за прозорий натяк, — так скальпель постмодернізму препарує християнську культуру, марно намагаючись витягти на світ Божий щось ганебне, але тоді виявляється, що режисер-експериментатор викрив сам себе і показав, як можна хоробро розпатрати те, до чого окремі особливо інтелігентні невдахи наважуються підходити лише навшпиньки.

Отож гоголівському тексту було несолодко: він фігурував у постановці лише як етикетка, що не відповідає продукту, на який наклеєна. Етикетку цю Жолдак, мабуть, приклеїв для того, щоб спочатку викликати належний пієтет у глядачів, а потім підсунути під виглядом інтерпретації класичного тексту власні міркування з приводу глибокої культурної порідненості козаків і самураїв. Але навіть якщо повірити Жолдаку й уявити, що козаки та самураї — близнюки-брати, залишається незрозумілим, до чого тут Гоголь. Було б набагато чесніше назвати постановку якось інакше і не претендувати на нове прочитання класичного тексту. Щоправда, режисер давно вже апелює до класики з приводу і без приводу: вона для нього — набір етикеток для епатажної театральної продукції. Постановка готова — можна й етикетку наклеїти, а яка під руку підвернулася — байдуже. Головне, щоб не було перебоїв у виробничому процесі.

Другий власник гранту — Олександр Галібін — продемонстрував тонкий смак естета й філігранність режисерської роботи. Його «Фрекен Жюлі» була однією з найбільш сценографічно гарних і естетично цінних постановок фестивалю. У галібінській постановці, здавалося, самі декорації та сценічна атрибутика променіли туманним світінням дитинства. У ньому, немов у підсвітці, любила, страждала й помирала героїня, котра затято не бажала дорослішати. Тому кульмінаційним моментом вистави стала мить, коли сокира знавіснілого Жана опустилася на клітку з чижиком, яку в нього марно намагалася вирвати збожеволіла фрекен Жюлі. Власне, сама галібінська постановка була історією загибелі дитинства й дитячості в патологічно дорослому світі. Режисер потребував п’єси, «яка б глибоко входила у психіку персонажів, прямо пов’язану з лінією дитинства», і він цю п’єсу благополучно отримав. Якщо Жолдак тільки провокує публіку, запевняючи, що ставить Гоголя або Чехова, то Галібін справді ставить Стріндберга, принаймні намагається наблизитись до стріндбергівського тексту на якомога допустиму відстань.

Нинішнього року на фестивалі, як, утім, і в попередні роки, було дуже багато прибалтійських труп, причому не тільки російськомовних. Відкрився фестиваль виставою «Ідіот» Державного російського драматичного театру Естонії (режисер Юрій Єрьомін). Гадали, що в цій постановці не буде аж ніякого надмірного російського «акторствування», але воно саме й було, оскільки Достоєвського не можна грати без цілком правомірного перехльосту. Відомо ж, що у Достоєвського все занадто й через вінця, і ця надмірність належить якраз до переваг текстів класика. У вищезгаданій постановці перехльосту теж виявилося предостатньо, і якщо почалася вистава цілком розмірено та навіть прохолодно, — до фіналу глядачам подали розкішну достоєвську повінь.

Виставу можна було умовно назвати «від дзвіночка до дзвону», оскільки камерні маленькі пристрасті початку спектаклю хвацько розросталися в надмірно величезні пристрасті фіналу. Особливо вдався князь Мишкін (Олександр Івашкевич), який нерішучим мандрівником з’явився в петербурзькій вітальні і таким самим нерішучим мандрівником зник із уже освоєного світу. Олександр Івашкевич зумів так тонко зіграти горезвісну мишкінську нерішучість, що вона не перетворилася ні на затурканість, ні на боягузливість. Його князь саме смиренний, а не загнаний і боязкий, як це часто буває в театральних постановках «Ідіота».

Режисер Юрій Єрьомін уже ставив «Ідіота» в Москві в Театрі Армії та «Бісів» у Театрі імені О.Пушкіна, тож у нього великий досвід спілкування з текстами Достоєвського. Поставивши «Ідіота» з трупою Російського драматичного театру Естонії, Єрьомін ще раз апробував своє право на режисерську інтерпретацію класики й отримав «патент» на звання гідного режиссера-«достоєвця» російськомовних театрів.

З-поміж багатьох репрезентованих вистав — грали на всіх сценах театру «Балтійський дім» і на сценах інших петербурзьких театрів — особливо вирізнилися зоряні постановки, як-то «Граємо... Шіллера!» (московський «Современник») і «Чорного ченця» (московський МТЮГ). Остання вистава за знаменитим чеховським оповіданням із Сергієм Маковецьким у ролі Ковріна й Ігорем Ясуловичем у ролі Чорного ченця виявилася воістину заповідною. Помилуватися грою мтюгівців зуміло небагато людей, а ті, кому пощастило, переходили від легкого шоку до неймовірного захоплення.

«Чорний чернець» ішов на другому ярусі театру Ленради, там же обладнали мініатюрний сценічний майданчик з павиним пір’ям, яке символізувало квіти саду Песоцьких. Актори балансували на краю «безодні», тобто на перилах балкону, і коли Маковецький зірвався вниз — зал, цілком зрозуміло, перестрашено зойкнув. Але ні з Маковецьким, ні з Ясуловичем, який витворяв по ходу вистави ще запаморочливіші трюки — бо грав привида, фантома, а отже мав пурхати, як метелик або джин із чарівної лампи, — слава Богу, нічого не сталося. Просто глядачам трохи полоскотали нерви і продемонстрували одвічні людські шарахання «у бездны мрачной на краю».

Режисер вистави — Кама Гінкас — вирішив показати, «як хаос дихає людині в потилицю», і поставити історію про диявольську спокусу й високі душевні поривання. Але Чорний чернець був схожий на спокусника лише з великою натяжкою — надто жадібно тягнувся до нього, вмираючи, Коврін, для якого Чорний чернець в останні хвилини життя став невіддільним від його кохання до Тані Песоцької і чудесного саду, що його Коврін, далебі, знищив. Глядачі у Гінкаса самі вирішують, що знищило Ковріна, повірив він Чорному ченцю недосить, чи, навпаки,— надто для того, щоб бути врятованим.

Міжнародний театральний фестиваль «Балтійський дім» на тиждень перетворив Петербург на театральну столицю Європи. Що ж, будемо вчитися у балтійської Мельпомени широти душі й організаторського таланту. Може, знадобляться...