"У тієї Катерини…"

БІЛОКУР В "АРСЕНАЛІ"

Наймасштабніша виставка творів геніальної української художниці Катерини Білокур (1900-1961) триватиме в столичному "Мистецькому Арсеналі" до середини липня. Тут презентовано близько 90 полотен. Назва проекту - "Хочу бути художником" (слова самої Білокур). Уже відкриття проекту супроводжувалося неймовірним ажіотажем: черга розтяглася на півтора кілометра. Особливий інтерес до експозиції виявляє молодь.

Творчість і життя Білокур завжди привертали увагу мистецтвознавців, акторів, режисерів. Її біографія - як біле полотно, на якому сама доля малює різноманітні образи, сюжети, часто драматичні ситуації.

Білокур - самородок. Пристрасть до малювання у ній жила з малолітства. І водночас - заборона батьків займатися живописом. У такі моменти маленька Катерина брала в мами біле полотно, вуглик і малювала свої придумані образи.

Народилася майбутня художниця в селі Богданівка Пирятинського повіту Полтавської губернії. Саме її мала батьківщина навіювала всі ті дивні живописні образи - квіти і птахи, що згодом стали з'являтися на її полотнах.

Як відомо, юна Катерина брала участь у самодіяльних спектаклях ("Безталанна", "Сватання на Гончарівці", "Наталка-Полтавка"). Тому біографи підкреслюють ще й театральність багатьох її унікальних художніх одкровень.

Шанувальникам Білокур відомий такий факт. 1934-го через заборону займатися улюбленою справою Катерина вирішила накласти на себе руки - втопитися. Лише після цього розпачливого кроку батьки зняли "табу" на її покликання…

Київська виставка Білокур дозволяє уважніше й об'ємніше роздивитися саме прихований драматизм у різних картинах. Адже навіть за цим багатоцвіттям - тривога і смуток великої художниці.

Для нинішнього столичного проекту "Хочу бути художником" 48 робіт Білокур доправили з колекції Яготинського історичного музею. 37 полотен надав Національний музей українського народного декоративного мистецтва.

Раніше наймасштабнішою виставкою Білокур у Києві вважалася експозиція 1971-го
(62 картини). Мистецтвознавці уточнюють, що за все своє життя майстриня створила близько сотні полотен.

Поціновувачі творчості Білокур побачать у її роботах на виставці в "Арсеналі" безліч відтінків. У "Квітах та калині" (1940) - вечірня напівімла, справжня містика, де кожна квітка прагне ожити. "Квіти за тином" (1935) - багатоцвіття, що долає тин, усі перешкоди… Дослідники підкреслюють особливу композиційну структуру цього полотна: кажуть, що внутрішній сюжет дуже музичний, поетичний, а різні рослини на картині - як рядки, що римуються.

У проекті "Хочу бути художником" брали участь представники Національного театру імені Івана Франка. На цій сцені ще в часи Богдана Ступки вийшов спектакль режисера Олександра Білозуба "Дві квітки кольору індиго", в якому також було зроблено спробу римування - творчість і доля українки Білокур та мексиканської художниці Фріди Кало. Актриса Олена Фесуненко, яка зіграла у спектаклі Білокур, на виставці уважно вдивлялася в образи своєї героїні, ніби зчитуючи якусь додаткову інформацію для подальшого розкриття багатопланового образу мисткині, про яку Пабло Пікассо сказав: "Якби в нас була художниця такого рівня майстерності, то ми б примусили говорити про неї весь світ..."

***

Куратор цього резонансного проекту в "Мистецькому Арсеналі", мистецтвознавець Аліса Ложкіна, присвятила чимало часу систематизації виставки, її концептуальному наповненню.

- Звісно ж, доля Білокур - це справжня трагедія, що відбиває багато подій ХХ ст., - каже Аліса. - Художниця народилася на межі двох століть. І ця жінка постійно робить спробу вибору, протестує проти патріархального суспільства. Вона заявляє: "Я хочу бути художником!" І справді стає чудовим художником. У культурній ізоляції вона створює мікроанклав культури, тобто у своїй Богданівці сама намагається навчитися малювати, знайти свій художній почерк. Катерина Білокур - це світ у собі.

…Куратор проекту відзначає, що ця експозиція - як запрошення нового покоління до розмови про вічні цінності, власне, про Білокур, до осмислення її постаті не тільки в контексті народного, наївного мистецтва. Спроба показати, що це одна з найбільших художниць ХХ ст. Не завжди треба жорстко розділяти художню творчість на "високе мистецтво" і народне, наївне. Адже багато художників ХХ ст., як і Білокур, не здобули класичної академічної освіти в галузі образотворчого мистецтва.

Експозицію в "Арсеналі" доповнюють цитати самої художниці:

"Доля випробовує тих, хто намірився іти до великої мети, але сильних духом не спіймає ніхто, вони зі стиснутими руками вперто і сміливо ідуть до наміченої мети. І тоді доля винагороджує їх сторицею і відкриває перед ними всі таємниці дійсно прекрасного і незрівнянного мистецтва".

"А квіти я буду малювати і малювати, бо я так люблю над ними працювати, що й слів не знайду, аби висказати ті почуття до їх любові - моєї великої любові!"

"Давно-давно, як я була малою молодою, і були тоді левади і берегі, де росло тоді багато багато і струнких і високих і кучерявих і всяких дерев так мов гай от як повіють вітри та повіють буйні от я і біжу туда у берег слухати зелениї шуми і вчувається мені в тих шумах вітрів і шепіт і гомін якіхсь давно минулих казкових людей і ріжні прекрасні найбільше пісні чарівні і всякі дивовижні моєму слуху ноти голосів".

- Білокур постійно говорила про своє бажання як жінки реалізуватися, говорила також про бажання людини відбутися, - продовжує розповідь куратор проекту. - Але ж і тепер питання становлення людини актуальне. Багатьом відомі факти з біографії Білокур, яка жила в селі під час колективізації. Її батьки мали дві з половиною десятини землі в дорадянський час, але потім у них відібрали й це. Над ними знущалися, казали: "Ось ваша дочка художниця, запрягайте її в підводу й оріть на ній землю!" Катерина з малих літ наражалася на абсолютне нерозумінням свого таланту й покликання з боку близьких, навіть рідної матері.

Зверніть увагу на її картину "Сон" (1940 р.) із колекції Яготинського музею. На ній дитина, яка, здавалося б, спить в оточенні квітів. Але при цьому виникає відчуття, що, можливо, ця дитина померла… Або так і не народилася... Насправді це твір, у якому художниця як жінка осмислює тему материнства.

Відомо, що певна слава, якщо тут доречне це слово, до художниці прийшла дуже пізно, коли їй було близько 40 років. Тільки тоді вона почала розпрямляти плечі, зробивши дві виставки - у Києві та в Полтаві. Але починається війна. Гинуть її роботи (11 полотен). Це була справжня трагедія для художниці, котра могла роками прискіпливо працювати над однією картиною. Були втрати й після виставки в Парижі, коли її картини поверталися до Києва. Є версія, що ці полотна пропали вже в Україні під час транспортування. На той період три картини Білокур - "Цар-Колос", "Берізка" та "Колгоспне поле" включили в експозицію радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі (1954). Там ці роботи й побачив Пабло Пікассо і порівняв Білокур із відомою французькою художницею Серафіною Луї (про останню у 2008 р. знято фільм "Серафіна з Санліса").

***

Підготовка будь-якої виставки -процес завжди напружений. Ось і цього разу куратор досліджувала всі ті місця, де зберігається унікальна спадщина Білокур. Одне з таких місць - Богданівка на Київщині.

- Так, ми були в Богданівці, в селі, де збереглася її хата (раніше вона була вкрита соломою) і маленька кімнатка, що служила їй майстернею, - каже Аліса Ложкіна. - Катерина Білокур постійно мерзла в цій хаті. Вона писала: "Будь ласка, дайте мені хоча б узимку попрацювати в нормальних умовах". При цьому поєднувала творчість із доглядом за матір'ю, яка останніми роками була прикута до ліжка. За свої перші гроші Катерина змогла зробити подарунок сім'ї - покрити хату шифером! Це була значна подія: перший шиферний дах у тому селі.

Катерина ніколи надовго не виїжджала зі своєї Богданівки. Творчість поєднувала з тяжкою працею по господарству.

Нині богданівська хата Білокур під загрозою руйнування. Там постійно протікає дах. Місцева влада, зацікавлена громадськість мають звернути увагу на ці проблеми, аби зберегти унікальний автентичний світ, у якому жила й працювала геніальна художниця.

Під час підготовки київської виставки були і в Яготинському історичному музеї. У якому він стані? Та в такому самому, в якому й 99% решти наших українських музеїв. Глибока стагнація, відсутність грошей на розвиток і на збереження колекції. Ви тільки погляньте на рами, які обрамляють шедеври українського мистецтва! Це ж простецькі дерев'янки. Але інколи і їх бракує в сільських та районних музеях.

***

Іноді кажуть, що Білокур - "чорниця". Вона справді була людиною з насиченим внутрішнім життям, прихованим від очей сторонніх. Зовнішнє й соціальне дуже дисонувало з тим внутрішнім світом, який розкривається в її шедеврах. Білокур безумно закохалася у свої 55 років в одного чоловіка, з котрим тривалий час листувалася. Це було нещасне кохання...

Взагалі, багато кореспондентів, із якими листувалася Катерина, були вражені її епістолярною майстерністю, в якій бачимо і відсилання до Гоголя, до класичної літератури. Це попри те, що художниця жодного дня не ходила в школу, самостійно досягаючи висот. Сама навчилася писати, читати. Ось лише уривок із її автобіографії:

"Я на свою лиху годину рано в дитячі роки почала вчитись читати, а коли дожила до шкільного віку, то дід мій та батько й порадились: "Навіщо, мовляв, Катрю віддавати в ту школу, як вона й сама вміє вчитись читати? Та й не буде вона рвати свити щодня, надіваючи та скидаючи, та й не буде драти чобіт, щодня ними човгаючи по землі сирій і снігу мерзлому, ходячи в школу, а буде вона дома сидіти, потроху на веретені прястиме, і купимо їй сяку-таку книжечку - і нехай вона з неї і учиться грамоти. Треба її змалечку до діла привчити, щоб з неї хороша господарка була, а грамота - то таке: бабі міністром не буть!" О, сказав мій мудрий дід! І як сказали, так і постановили. І сидить хороше чорнобриве дівчатко і малими руками виводить тонку довгу нитку і намотує її на веретено, а перед нею на клочках лежить невеличка книжечка. І як часом я заглядаю в ту книгу, то мати від печі і гукають: "Е, Катре, хоч тобі і дозволили учитись, а ти не дуже задивляйся у книжку, а частіше, а більше дивись на гребінь та на мичку, та щоб пряжа в тебе була тонка й рівна, та щоб засовнів не було!" І оце начало і конець, оце моя початкова, середня і вища освіта на цьому й закінчилась. І по волі мого зростання зростала і всяка сільська господарча робота на мої руки".

Один із кореспондентів, із яким вона багато років листувалися, - мистецтвознавець Стефан Таранушенко. Він згадував, що коли особисто зустрівся з Катериною, то відчув не те щоб розчарування, але був вражений її замкнутістю, бар'єром у спілкуванні. Мабуть, соціальне оточення так "натренувало" її бути закритою й не показувати свого внутрішнього світу, що тільки в картинах та листах художниця могла відкрити свою велику душу.

…Виставку з 87-ми оригінальних робіт Білокур органічно доповнює аудіоінсталяція, створена Аллою Загайкевич за мотивами твору Леоніда Грабовського. Композитор наприкінці ХХ ст. написав свою "Concerto Misterioso" (пам'яті Катерини Білокур) для 9 інструментів. А центр О.Довженка підготував для виставки в "Арсеналі" нарізку з ранніх фільмів кінця 20-х рр. ХХ ст. на тему українського села. Ці чорно-білі сухі кадри створюють пасторальний контраст між реальністю та кольорополіфонією робіт художниці...

- Найважливіше у творчості Білокур те, що з допомогою її картин відкриваються глибоко екзистенційні метафізичні образи. Їх можна усвідомити лише тоді, коли дивишся оригінальні роботи художниці. Вони вбирають і не відпускають. У проекті представлені не тільки класичні роботи Білокур (квіти), частина експозиції - фігуративні речі. Її робіт мало на "ринку", бо, на щастя, у 1944-му Богданівку відвідав директор Державного музею українського народного декоративного мистецтва Василь Нагай, який запропонував зробити її виставку, закупивши згодом роботи. Завдяки цій людині музей нині має найкращу колекцію її робіт.

Взагалі, особисто для мене Білокур не вписується в категорію класичного етнічного мистецтва. Як, наприклад Марія Приймаченко чи інші представники цього напряму. Для мене Білокур - ближча до Малевича. Мене навіть якось запитали - мовляв, на чию творчість схожа творчість Білокур? Не замислюючись відповіла - Казимир Малевич. Лише потім усвідомила, чому так відповіла. Що в них спільного? Мабуть, це ті порожнеча й трансцендентність, які бачимо в роботах Катерини Білокур.