«ТУСОВКА» ЗАСВІТЛЮЄ «ЗІРКИ»

Розвиток історії музики привів до створення двох «цехів» — авторського й виконавського. В їх єднанні музика перетворилася на одне з найвищих досягнень людської цивілізації. Та ось на нашій карті виникла певна інформаційна субстанція — «музична тусовка Києва», яка в наймасовішому жанрі культури, що ним є популярна естрадна музика, намагається розірвати як одвічну єдність авторів пісень із виконавцями, так і єдність вокалістів й інструменталістів. «Музичною тусовкою» останнім часом називають творче співтовариство виконавців, аранжувальників, музичних критиків, поетів, композиторів і журналістів, котрі висвітлюють цей жанр.

Як можна говорити про конкурентоспроможність репертуару українських виконавців, якщо в сусідів-росіян із кожною демонстрацією пісні «розкручування» авторів і виконавців є єдиним процесом, а в Україні під час переважної більшості демонстрацій боязкі надії поетів і композиторів на визнання й популярність тануть біля ніг рідних «зірок» набагато стрімкіше, ніж Снігуронька в однойменній казці Олександра Миколайовича Островського й опері Миколи Андрійовича Римського-Корсакова.

Починаючи багаторічною телепрограмою Ігоря Кондратюка «Караоке на майдані» й закінчуючи одним із найсвіжіших проектів «Пісня-2003», імена та прізвища авторів пісень не згадуються — мавр зробив свою справу, мавр може піти і зникнути. «Пісня-2002» у Москві — це річний результат роботи поетів і композиторів, їх стимулювання й популяризація. Аналогічна телеверсія в Києві — псевдотріумфальна процесія «зірок», банальне побачення з виконавцями. Автори — поза екраном.

А радіо? Якщо ведучі трьох держпрограм час від часу вимовляють імена поетів і композиторів, то решта українського радіоефіру їх ігнорує. Якщо раніше це здійснювалося шляхом замовчування у висловах на кшталт «пісня з репертуару...» або «пісня у виконанні...», то нині дискримінація авторів набула категорично неприпустимих, потворних форм у висловах на кшталт «пролунала пісня Олександра Малініна «Береги». Якщо вірити таким «радіоноваторам», то Олександр Малінін — монстр, котрий претендує на інтелектуальну власність Володимира Засухіна та Юрія Рибчинського. Хто, де й коли розтлумачить «асам» «музичної тусовки Києва», що вокаліст може придбати в поета й композитора лише виключне право на виконання пісні, але аж ніяк не право називатися автором. А що ж тоді авторське право, якщо не право здобуття популярності разом із власним твором та його виконавцем, тим паче в жанрі популярної музики? У роботі російських ЗМІ крен у бік утилітарного «розкручування» очевидний, але вони чітко уявляють собі, яке значення в цьому процесі має престиж авторів. Прогресивна московська радіопрограма «Срібний дощ» від 1995 року активно бореться з недоліками російської естради, на благо якої обговорюються такі проблеми, як, приміром, систематичні плагіати у творчості Ігоря Крутого. Це означає, що російське радіо, як і ТБ, бачить не лише виконавців пісень, а й поетів та композиторів, із усіма їхніми достоїнствами й вадами.

А преса? В усьому світі, аби уникнути сваволі з боку естрадних діячів, захист прав споживача здійснює незалежна, об’єктивна фахова критика, яка в змозі не лише посприяти «розкручуванню», а й зруйнувати будь-який проект. Найпопулярніша фраза під час прем’єрного виконання: «Не поспішай радіти. Подивимося, що скаже преса». А преса «музичної тусовки Києва», замість численних проблем української естради, вперто пропонує своїм читачам веселі історії про шлюби, розлучення, вінчання, поїздки, покупки, розміри грудей, талій і стегон недоступних для критики «зірок». Навіщо шукати й долати проблеми, якщо можна створювати видимість процвітання, намагаючись перетворити населення України на натовп фанатів, «тусовочних» персонажів, чия доля — покірно захоплюватися й поклонятися?

Перелому в процесі споживання естрадної продукції не відбудеться доти, доки ми всі разом не відмовимося від безпрограшної хатоскраївської безликості й безпринципності, прикриваючись брехливою фразою: «Про смаки не сперечаються». Щоб не розучитися думати й сумніватися, кожна культурна людина прагне порівняти свій смак і власні художні враження з думкою авторитетних фахівців: письменників, художників, композиторів, а найкраще — фахових критиків у даній галузі. Культурна людина не довірятиме аргументам на кшталт: «суперпопулярна група» чи «суперпопулярний виконавець», бо популярне не завжди є ідеальним, прекрасним і дивовижним. Популярність Ріхарда Вагнера не в змозі була зупинити критику, спрямовану на його адресу. Петро Ілліч Чайковський вважав за потрібне обговорювати очевидні серйозні недоліки оперної творчості Вагнера з читачами газет «Русские ведомости» і «Музыкальная летопись». Шоу-бізнес з’явився в академічній музиці. Він інакше називався, служив, служить і служитиме виключно на благо світової культури — це гарантує професійна критика. Перш ніж назвати себе музичним оглядачем, слід набути відповідної кваліфікації, яка дозволяє що-небудь стверджувати, когось звеличувати або знищувати.

Чому в Україні сьогодні співаючих авторів більше, ніж професійних естрадних композиторів? Бо автор української естрадної пісні може здобути популярність лише одним шляхом — вийти на сцену і стати «зіркою». Тому популярних співаючих авторів — ціла низка: Микола Мозговий, Тарас Петриненко, Олександр Тищенко, Олександр Єгоров, Павло Зібров, Павло Дворський, Анатолій Матвійчук, Ірина Білик, Олександр Пономарьов, Гарік Кричевський, а до малесенької галереї популярних композиторів, куди входять Олександр Білаш, Ігор Поклад, Володимир Бистряков і Геннадій Татарченко, «музична тусовка Києва» з 1991 року дозволила наблизитися лише одному — Олександру Злотнику. А що ми знаємо про інших творців репертуару численних українських «зірок»? Давайте розглянемо, в який спосіб створюється пріоритет «сузір’я» росіян на чолі з Ігорем Крутим над українськими колегами.

Не встигли відзвучати у виконанні Олександра Сєрова «Мадонна» чи «Я люблю тебя до слез», як російські ЗМІ «розкрутили» Ігоря Крутого. Співає Філіпп Кіркоров «Килиманджаро», а Валерій Леонтьєв — «Розу Каира» — і перед вами виникає Кім Брейтбург. З’явилися в Ірини Понаровської «Рябиновые бусы», у репертуарі Алли Пугачової — «Сильная женщина», у Лариси Доліної — «Стена», у Філіппа Кіркорова — «Милая, милая, милая» — і популярність Аркадія Укупніка зростає, як снігова куля. Співає Лариса Доліна «Погоду в доме», а Валерій Леонтьєв — «Милый друг, не скучай» — перед вами російський композитор, керівник групи «Рецитал» Руслан Горобець.

Там, де творчу удачу не хочуть фіксувати, птах удачі, вчасно не спійманий за хвіст, відлетить, позбавляючи автора популярності. Тому маршрути Миколаїв—Москва (І.Крутой, К.Брейтбург, Костянтин Меладзе), Кам’янець-Подільський—Москва (А.Укупнік), Львів—Москва (Юрій Варум), Боярка Київської області — Москва (Р.Горобець) для українських авторів, на превеликий жаль, для української культури та її репертуарного престижу набагато перспективніші, ніж, приміром, маршрут Кривий Ріг—Київ, обраний Лілією Остапенко, яка створила чудові пісні найпопулярніших українських виконавців: Таїсія Повалій — «Любимый мой» (вірші Юрія Рибчинського), «Белая птица», «Только ты», «Куплю себе машину», «Эй!», «Телешоу» (вірші Ольги Ткач), Оксана Білозір — «Сторона моя» (вірші Михайла Ткача, співавтора таких пісень, як «Ясени» й «Марічка»), Алла Кудлай — «Секрет» (вірші О.Ткач), Надія Шестак — «Це моя земля» (вірші О.Ткач), Катя Бужинська — «Київська Русь» (вірші Віри Коваль), Віктор Шпортько — «Летить зоря» (вірші Віктора Герасименка). Недавно музична громадськість Росії проводила вечір пам’яті Тетяни Снєжиної, що загинула в автокатастрофі, — автори таких пісень, як «Позови меня с собой», не мають права на забуття. А в Україні впритул не хочуть бачити живу, сповнену творчих сил людину — до сьогодні наші ЗМІ про популярність Лілії Остапенко ще не заявляли. У цьому — рівень поваги до всіх авторів — і мертвих, і живих. «Музична тусовка Києва», створюючи шум і галас навколо «зірок», практично виключила зі своєї діяльності пізнавальну й аналітичну інформацію, що могла б найпозитивнішим чином посприяти авторитетові українських естрадних діячів, як жителів України, так і тих, чийого походження російська сторона ніколи не поспішала афішувати. «Музична тусовка Києва» нав’язує населенню інші смаки, інші ідеали. Заперечуючи достоїнства репертуару Таїсії Повалій, музичні ідеологи нової хвилі заявляють у публікаціях обсягом у три шпальти при накладі в півмільйона примірників, що головним надбанням української естрадної культури сьогодні є суперпопулярна група «ВІАГра». Для чого ставити читачам сакраментальне запитання: «А що поганого в сексапільних дівчатках?» Щоб одержати відповідь: «А що хорошого в посередніх вокалістках?» Невже Вітні Х’юстон здобула світову славу, безневинно демонструючи жіночі принади? Не можна вживати словосполучення «солістки-вокалістки» або «герлз-бенд», не знаючи їхнього змісту. Солістка-вокалістка має демонструвати вокальні досягнення. Для того, аби три дівиці, навіть якщо це три Памели Андерсен або Клаудіа Шиффер, перетворилися на герлз-бенд, вони повинні стабільно демонструвати навики триголосного ансамблевого співу. І на це «ВІАГра» нездатна. Та ж таки Лілія Остапенко з колегами із «Джаз-експромту» (художній керівник — Олександр Лисоконь) дає раду семиголосній фактурі, але рідні ЗМІ їхньої творчості не помічають...

Чому в Україні немає шоу-бізнесу? Перш ніж відповідати на це запитання, слід уявити собі, що таке ідеальний шоу-бізнес. У світовій естраді законодавцями мод є американці та британці. Саме в їхній конкуренції відбувся один із феноменів ідеального шоу-бізнесу. Приблизно десять років тому диктори Бі-бі-сі повідомили на весь світ, що Елтон Джон, Гері Мур, Ерік Клептон, Стінг, Філ Коллінз і Пол Маккартні як платники податків забезпечують виплату платні солдатам, матросам і офіцерам британської армії та флоту. Вони перетворилися на національних героїв: їх обожнює вся країна — від рядової прибиральниці до королеви. Дивлячись на них, неважко помітити чергову прогалину нашої естради. Знатні британці — не «зірки»-вокалісти, а співаючі інструменталісти: Елтон Джон — клавішник, Гері Мур і Ерік Клептон — гітаристи, Стінг і Пол Маккартні — бас-гітаристи, Філ Коллінз — барабанщик. В українській естраді про єдність вокалістів та інструменталістів не може бути й мови. Люди з музичними інструментами інколи з’являються, але вони не популярні. Їм відведено роль обслуговуючого персоналу, безіменного оточення «зірок». Галерею популярних українських інструменталістів представляє Ян Борисович Табачник з однойменним акордеоном. Іншим «розкрутитися» не дають, і це за наявності таких віртуозів, як гітаристи Сергій Чантурія та Всеволод Татаренко, клавішники Юрій і Павло Шепети, басист Юхим Марков, барабанщик Віталій Мачулін. Наші естрадні видовища збіднені відсутністю престижних інструментальних колективів.

Британці змогли скласти конкуренцію американцям виключно з тієї причини, що винайшли власний шлях розвитку. Основою їхніх досягнень стали рок-групи: від «Бітлз» і «Роллінг стоунз» до «Бі джіїз», «Лед зеппелін», «Пінк флойд» і «Куїнн». Американці, маючи й сьогодні такі досягнення, як оркестрова та духова музика, жіночий вокал, у жанрі рок-музики британцям найчастіше поступалися. У конкуренції — сама суть шоу-бізнесу: «викачати» гроші з іншої країни за рахунок якості продукції. При цьому основний доход становить не саме видовище, не шоу, а реалізація музичної сутності видовищ у вигляді аудіо-касет і компакт-дисків. Американці також не сиділи склавши руки. Їхнє реноме мало врятувати черговий феномен — і він народився. З’явився найбільш танцюючий у світі вокаліст — Майкл Джексон. Він став поштовхом до того, що російська естрада стрімко віддаляється від світових досягнень вокально-інструментальної музики у сферу фанерно-балетної сексапільності, тягнучи за собою українських колег. Сьогодні в усьому світі основним чинником професіоналізму є живий звук, тому в Росії й в Україні взялися його реанімувати, але комерційні інтереси перетворюють цей намір на декорацію: музиканти на сцені нібито й присутні, а лунає та ж сама фанера як «мінус», так і «плюс». Артисти зловживають довірою глядачів (у юриспруденції це називається шахрайством), громадськість грає в мовчазний «одобрямс», незалежної критики немає, а публіка по-справжньому зрозуміє суть криміналу «плюсовки» лише в тому разі, якщо продовольча сфера почне реалізацію горілки, ковбаси та хліба у вигляді фотографічних зображень.

Вислів «гроші не пахнуть» і «про смаки не сперечаються» — демагогічні близнюки. Прикрившись хитромудрою вивіскою «Пісня зближує серця», «музична тусовка Києва» перетворила Україну на найбільший у Європі ринок збуту зарубіжної естрадної продукції. Тому в Україні немає шоу-бізнесу: російські комерційні проекти руйнують не лише українську, а й російську естрадну культуру. Ця тема мусується в російських ЗМІ уже багато років, тому для порятунку російської естради від деградації Ларисі Доліній, раднику президента Росії з питань культури, доручено створити проект реорганізації естради.

А якщо піти не шляхом росіян, а знайти, як британці, свою дорогу? Свого часу проблему конкуренції українського й російського футболу вирішив партійний бос Радянської України Володимир Васильович Щербицький. Він нагадав українцям, що хороший господар до сусіда по сіль і сірники не ходить. А по пісню?