Туристи чи заробітчани?

Історії відомі книжки, за якими читач може відтворити ландшафт тієї чи іншої країни згідно з бажанням автора. Наприклад, Джойс вважав, що в разі зруйнування рідного Дубліна місто буде легко реставрувати за його романом «Улісc». Мовляв, у цьому пабі Стівен Дедал заливався елем, а ось там — снідав бутербродом з горгонзолою. Юрій Олеша, спостерігаючи бомбування Одеси під час війни, також мріяв про те, як потрощені бульварні лампіони, описані в його «Трьох товстунах», збережуться виключно на сторінках тієї чарівної казки. Згаданою славою туристичної пам’яті поколінь можуть похизуватися такі літературні путівники, як «Москва і москвичі» В.Гіляровського, а з вітчизняних — «Стара Одеса» О.Дерибаса та «Історичні проходи по Львову» І.Крип’якевича. Або, наприклад, «Старовинні садиби Харківської губернії» Г.Лукомського — ось де предтеча сьогоднішніх історико-туристичних перформансів! Історія цього проекту проста, як бутерброд. Високоповажний граф Клейнміхель сідає разом з архітектором Лукомським в авто й об’їздить усю Харківську губернію з наміром скласти опис її старовинних садиб. В руках у них дефіцитні фотоапарати, а на серці — неясна тривога, адже надворі стоїть літо 1914-го. Передчуття їх не зрадили: Перша світова війна перервала сей доблесний труд, і альбом поміщицьких старожитностей Харківщини вийшов аж у 1917 році в буремному Петрограді. Перевиданий він був уже сьогодні.

Майже у такому самому ренесансно-польовому ракурсі відомий львівський міфотворець Юрко Винничук розглядає романтичну минувшину богемного міста Лева. Зокрема з його книжкою «Кнайпи Львова» в руках можна мандрувати «по століттях, зазираючи в каварні, ресторації, цукерні, розкошуючи на балах, відвідуючи касина, знайомлячись з готельовим укладом та занурюючись у пікантну круговерть околичних шинків та корчм». Підсилюють барвисто-строкатий дискурс блукання з тінями забутих предків «Легенди Львова» того ж Ю.Винничука, «Лицарі пера й чарки» М.Петренка і «Казки зі Львова» І.Калинця.

Отже, вулиці-майдани, як і поїзди-вокзали та загалом увесь мандрівний дискурс, не можуть бути описані звичними фразами. Адже це буде щось поверхове й узагальнене. Певно, кожного разу існує щось суто інтимне, особисто-потаємне, спроможне об’єднати всі деталі в космосі, створивши з нього подобу левіафана, коли вже згадані жанри віддавна мешкають у сучасній прозі. Втім, якщо в художній літературі мандрують, аби опинитися в іншому місці, збагатившись незнаним довколишнім світом, ну й відчути-себе-у-просторі, струсивши при цьому повсякденну ірреальність буття і слідом за Євгеном Пашковським в його «Безодні» «вирватися з ядучої тісняви радянських проспектів, мерзоти й убозтва, сірошинельних фасадів, геройських гасел, підлятини найменувань, покликаних, щоб зоднаковити в прах підневільну довколість», то в житті трохи інакше.

З одного боку, звичайно, можемо здійснити будь-яку авантюру, запакувавши у неї хоч якийсь сенс подорожі. Скажімо, з легенди знати, як з Кам’янець-Подільської «турецької» фортеці мало не до самого Хотина тягнеться підземний хід, яким, подейкують, тікав Кармелюк. Чудовий привід проїхати через півкраїни! Себто дорога — це не тільки ідея, але й моторика, що перемагає сухі кілометри: здається, досить кількох вказівних штрихів, і саме життя перетвориться на роман — настільки шляхи-дороги з потягами-вокзалами здатні творити свій власний лінійний всесвіт, а знаки й шлагбауми — випромінювати сугестію.

Проте в історії нашої літератури існують приклади з життя письмаків, які ніде не їздять, успішно пригрівшись в чужій мові та культурі. Не всі з них різняться стійкою вірою у власне національне покликання, і Ріо Кундер з романом «Panicoffski» — саме з таких. До речі, за екзотичним псевдонімом цього автора ховається відомий київський поет Семен Либонь з гурту «Пропала грамота» середини 1980-х років, який нині проживає в Англії, працюючи на РС «Свобода». Очевидно, специфіка роботи, а також творчий досвід існування у безрадісному радянському минулому, подвигає автора «Panicoffski» на бульварний коктейль, настояний на любовному милі мексиканських серіалів. Уникаючи «повного самовара почуттів», притаманного не любій йому російській класиці, Кундер пропонує власний варіант виживання на чужині. «Чи не легше, дійсно, просто залізти до героїні в трусики або ж віддатися героєві?» — вигукує його вертлявий персонаж, учитель танців і початкуючий письменник-плейбой. Про те, аби «віддатися героєві», в романі не густо, але щодо героїнь, прихильниць текіли та палкого сексу, то цього щастя тут чимало. Тасіана, Фабіана, Бегонія, Летісія і Марія тасуються автором із швидкістю порнографічної колоди.

Словом, усім би так жити за кордоном! Раз на тиждень голов­ний герой роману із скромним «українським» ім’ям Освальдо Панікоффскі танцює для заробітку пристрасну сальсу з багатіями, а решту часу він — журналіст, доктор наук і поліглот. Який, до того ж, ще й пропонує зразки новітньої «журналістської» словесності, а заодно уроки «колоніального» кохання. Весело читати таку необов’язкову прозу. Лише вряди-годи згадуються у ній совкові реалії, що аж ніяк не передбачали майбутнього життя автора у феєричному ритмі сальси.

Але потроху сучасна література мандрів перетворюється з романтичного опису туристичних пригод на гіркі опуси наших заробітчан. Пригода випаровується з неї, кристалізуючись у трагедію покинутої на батьківщині родини і тяжкої праці на чужині. Початок цій літературі свого часу поклала повість «Колекція пристрастей, або Пригоди молодої українки» Наталки Сняданко, в якій були як романтичні пристрасті по-українськи і по-російськи, так і дещо суворіші по-італійськи та по-німецьки. Втім, у ранній повісті Сняданко ще збережена цнота романтичних мандрів, і ще живе упевненість в тому, що на Заході «самотні збоченці дрочать перед екранами своїх «філіпсів» (штамп незгірший за «в СРСР сексу нема»). Але такого достеменного психологізму у змалюванні підліткової пори сексуального дозрівання, коли довкола тільки й розмов, що про незайманість і неголені ноги з бюстгальтерами, а всі чоловіки на загал виявляються голубими, кандидатами наук або взагалі українцями — такого психологізму не пригадуєш від часів «Нетерпіння серця» С.Цвейга або «Тайного щоденника Адріана Моула» С.Таунсенд. Згадаймо, як у «Колекції пристрастей» спершу львівська школярка 1990-х рр., а згодом і студентка Пообідко, принад в якої — лише незайманість і довгі ноги, мучиться вічним питанням: як відрізнити кохання від пристрасті? Довкола — Львів без води, музика без драйву, секс без контрацептивів. І кожен чоловік на тому шляху видається потенційною «відкривачкою» — засобом здобути райську насолоду real love — «швепс», і холод, жар, свіжість у кожній бульбашці еротичного питва. Лів Тайлер у «Щезаючій цноті» Бертолуччі, та й годі!

Далі в Сняданко вже не так цікаво, хоч і симптоматично для подальшого розвитку вітчизняної мандрівної прози. Себто праця у добропорядній німецькій родині, а ще омріяна «студентська» віза, яка дозволяє вільно пересуватися ерогенною Європою, де, згадаймо, «самотні збоченці» і т.ін. Але де також сонце — сонце без кінця й початку, і чарівна Італія (хоч би й у вигляді підтоптаного фрайбурзького макаронника-домовласника), яка дарує тобі нектар бажання, і всі готові кохатися, пити і курити травку, на травці й вилежуючись. І звідки, тим не менш, тягне поїхати кудись, де сіро-сіро, але життя має темп. І де колекціонують не пристрасті, а кохання.

До речі, згодом цією бакалією жанру скористалась Ірена Карпа у своєму «туристичному» романі «Фройд би плакав», описуючи власну подорож Індонезією. Прикладна цінність Карпової книжки полягає в тому, що заманливі краєвиди на маршруті Джакарта — Бангкок — Джокджакарта по-хазяйськи різняться тут лише відсутністю-наявністю пива в барі й гарячої води в готелі. Але в цій прозі вже проглядає прагматизм виживання, віддаляючись від романтичної архаїки вищезгаданого Пашковського, в якого зазвичай «їхали здібні перемагати, а опинилися чортзна-де, з кортячки піддурені першою ж бідою».

Втім, чітка примара виживання, але ще не заробітчанства, з’явилася на вітчизняному ринку лише з появою роману «Больше Бена» московських авторів-хуліганів Спайкера і Собакки (Сергія Сакіна і Павла Тетерського), звідки мало не вперше всі дізналися, як живеться на недалекому Заході. На загал ця хроніка авантюрної подорожі до Лондона мала б вигляд доволі прагматичний, без типової малоросійської лірики. При цьому несподівано з’ясувалося, що мандрівний жанр в українській літературі розвивається якось неправильно. Ні, вітчизняний заробітчанин навіть новішого зразка типу поета Василя Махна з Тернополя, який довший час живе в Америці, у своєму творі сумлінно переповість вам главу з історії зарубіжної літератури або розкаже про вечір української поезії в негритянському гетто. Або розповість про трагічну любов земляків-заробітчан на тлі американської дійсності, про яку йдеться у найновішій драмі «Coney Island» В.Махна. А так, щоби дізнатися, нарешті, в яку ж ціну там пиво і курви — цього немає. Про це доводиться читати в туристичній прозі двох московських пацанів, яких вітер забойного волоцюзтва в стилі нашого рідного Пашковського закинув до Лондона.

З яких ще романів-путівників ми дізнаємося, що в політкоректному закордонні проблем для наших пострадянських волоцюг просто не існує? І що спектр варіантів незаконного заробітку тут, виявляється, напрочуд широкий: від виклику таксі для пенсіонерів біля супермаркету до вибивання кредитів з банку. Єдине, що муляє на чарівному закордонні — це рідні співвітчизники, які псують вам настрій, «не меньше, чем какие-нибудь fuсkin’ paki или косые в Сохо», як завважують Спайкер із Собаккою. Ні щоденне проривання крізь турнікети в метро, ні перманентне похмілля чи кляті лондонські дощі не дошкуляють так, як несподіваний вигук на якій-небудь Кінгз-роуд: «Эй, пацаны, слыште, типа где здесь типа русская церковь?»

Загалом же багато в чому розчаровуєшся, читаючи такі звіряння. І зовсім не ревність чи образа бітлівської пам’яті грає при цьому. Просто вкотре переконуєшся, що насправді так і є, як описував Вєнічка Єрофєєв. Ну немає негрів в Америці! Принаймні він їх там не бачив. А ті англійці, що їх змальовують зальотні russo touristo, вони теж не з твоїх підліткових марень. Адже там, де в тебе душа, в буржуя знаходиться калькулятор. І який там в біса Шекспір! Той самий хвалений британський традиціоналізм — це насправді комп’ютерна програма, за якою маршрут «дім — робота — дім» міняється в англійців лише двічі: по п’ятницях («дім — паб де-небудь в Сохо — дім») і суботах («дім — робота-супермаркет — паб — дім»). І ніяких, кажуть вам, негрів. Не-британці тут узагалі не підіймаються вище за повара в ресторані.

Скажете, чудовий привід плекати ностальгію? «Давайте оставим эту банальщину для спивающихся патриотов вроде Юры Шевчука», — підкажуть вам бувалі російські волоцюги. Якщо, їдучи за кордон, ти береш з собою самого себе, з усіма хамськими звичками й «оригінальним» словником, в якому «рогуль — хохол, щур — крыса, маупа — негр», то чого, крім Спайкера з Собаккою, можна при цьому очікувати?

Але як бути з невідворотністю сповідальної прози, яка дедалі частіше з’являється в літературі сьогодення? Що робити, коли на Захід виїздять не з метою розважитись чи пограти в козаків-розбійників, але прогодувати залишену в Україні родину? «Там діти, яких треба вчити, одягати, годувати. Там чоловік, який безвольно розводить руками і зазирає в чарку. Там уряд, який прирік тебе на безгрошів’я. Там президент, який зневажив тебе нед­балим словом», — гукає до нас Олеся Галич з власної повісті-есе за фрагментами щоденника заробітчанки із симптоматичною-гіркою назвою «Усі дороги ведуть до Риму». Але не до туристичного Риму ведуть ці дороги, не до антич­ної ойкумени письменницького натхнення стелеться стежка нашої авторки. «Я скривдила тебе, великий Риме!.. Мов диверсант, залізла в лабіринти не дуже багатої країни Європи, шукаючи виходу до захованих скарбів», — звіряється О.Галич у зовсім іншій меті своєї подорожі: не туристично-розважальної, але заробітчансько-прагматичної. «А там десь моя земля, що в піснях стікає молоком і медом. Та я її занедбала. Я висякалася в молоко радіаційною нежитю, я зібрала мед у брудну парашу. Я залишила там своїх дітей замість сторожа. І вони квилять під нічним небом, а вдень бешкетують, як у зоні, щоб забути своє дитяче горе», — підсумовує таким чином подальший розвиток стосунків із Заходом. І ця сумна тема здебільшого переважає в сьогоднішній літературі виживання.