Туманна зірка на чумацькому шляху

На перший погляд, ім’я видатного українського поета Василя Чумака ніби й не забувалося. Справді, за часів хрущовської відлиги на його честь навіть було названо одну з вулиць столичного мікрорайону Відрадний. Проте, з другого боку, пам’ять про поета ретельно препарувалася і дозувалася. Хоча й був розстріляний денікінцями у 1919 році, але ж поєднував молодечу революційність з палким бажанням бачити Україну незалежною державою. Тож радянська влада й ставилася до нього з великою недовірою.

На жаль, за часи нашої незалежності ставлення до Василя Чумака з боку влади і тих, хто вирішує, яким є місце письменника в українській літературі, істотно не змінилося. Так, остання збірка творів поета і спогадів про нього була видана ще у 1991 році, завдяки зусиллям і величезній подвижницькій роботі світлої пам’яті письменника Івана Ільєнка. Загалом створюється враження, що хтось дуже впливовий у літературних колах зацікавлений, аби на ім’я Василя Чумака і надалі було накладене певне табу. Інакше, як пояснити той факт, що з цілої когорти українських достойників, чиї імена повернуто до скарбниці народної шани за останні роки, постать Василя Чумака лишається поза увагою вітчизняних дослідників?..

Та попри те, що академічна наука і професіональні дослідники літератури виявляють цілковиту байдужість до життя і творчості талановитого поета, в Україні знайшлися люди, котрі допомогли його племінниці Ларисі Гудименко видати у 2006 році у видавництві «Щек і Хорив» книжку спогадів — «Родинне гніздо Василя Чумака». Це стало можливим завдяки фінансовій підтримці керівника Ічнянського відділення столичного Чернігівського земляцтва Миколи Вощевського. Цінність видання для майбутніх дослідників творчості Василя Чумака (маю надію, що вони в Україні колись таки знайдуться) важко перебільшити. Лариса Гудименко — фізик за фахом, кандидат фізико-математичних наук — дослідила феномен родини Чумаків, спираючись на спогади наймолодшої сестри поета Марії Григорівни Гудименко-Чумак, котра пішла з життя 30 січня 2006 року на 96-му році, Олени Сергіївни Бохонової (дочки його старшої сестри Уляни Григорівни Книш-Чумак) та на власні враження, адже велику частину свого дитинства авторка провела у родині батьків Василя Чумака.

Важливо й те, що у книжці українській громадськості вперше повернуто ім’я молодшого брата поета. Ось що пише у передмові відомий український письменник Леонід Горлач: «Мало хто знає, що в родині Чумаків загинув не лише Василь. Трагічно склалася доля і його брата Миколи: активний учасник розбудови нового соціалістичного суспільства, він був несправедливо репресований і загинув у одному із сталінських таборів. І особливою трагічною силою звучать рядки його листів до батьків, як і листи батька до нього. Такі документи не потребують зайвих коментарів. Від них холоне кров у жилах».

Лариса Гудименко наводить уривки з цих листів, написані під час намагань розкуркулити родину, напередодні та в часи Голодомору 1932—1933 рр. Вони створюють об’ємну картину нищення селянства більшовицькою владою. «Родинне гніздо Василя Чумака» — це своєрідна маленька енциклопедія життя однієї української козацької родини, поруйнованої і знищеної комуністичними експериментами. Неоцінимими під час написання книжкии виявилися і щоденники Миколи Чумака, які вдалося добути з архівів СБУ, завдяки активному сприянню керівника «Меморіалу» Романа Круцика.

«Осмислюючи зібраний по крихті матеріал для книги, — пише в коротенькій післямові Лариса Гудименко, — я все певніше утверджувалася в думці, що не лише генетична даність і дар Божий зумовили такий ранній і яскравий розквіт поетичного таланту Василя Чумака. Далеко не останню роль тут відігравав і дух рідного дому: традиційна повага до особистості дітей, турбота про їхню освіту і сприяння їхній участі у художній самодіяльності. І, може, найголовніше — культ добросовісної праці, пошанування чесно створеного достатку і відраза до багатства несправедливого. До того ж, дисципліна організованого побуту, охайність в одежі і в хаті — усе це унеможливлювало з’яву злобного деструктивного світогляду і якоїсь асоціальної поведінки. Саме ця трудова і доброзичлива атмосфера і зумовлювала духовне здоров’я підростаючого покоління. Цей дух спокійної гідності і поваги до людей, і сприйняття Дому і Родини як надійної фортеці я мала щастя відчути на собі, бо не один рік — і то з нелегких — прожила у цьому домі. І не моя вина, що так круто повернула історія, що від того дому залишилися тільки спогади».

Утім, сьогодні ще лишається шанс достойно пошанувати пам’ять поета. Жінка, яка жила в будинку Чумаків останні роки, заповіла його для створення музею Василя Чумака. Отож відкривається реальна нагода створення такого музею. Крім того, Олена Сергіївна Бохонова передала одній з ічнянських шкіл, де є кімната-музей поета, меморіальні речі — шафу і канапу — з будинку її матері Уляни Григорівни Книш-Чумак. Досі там залишаються стіл і ще одна дерев’яна канапа.

Отже, можна сказати, що процес підготовки створення будинку-музею у центрі Ічні фактично розпочався. Та все, як завжди, упирається в кошти. У 2011 році минає 110 років від дня народження Василя Чумака. На часі подумати про створення вже сьогодні ювілейної комісії, яка б опікувалася підготовкою до святкування цієї дати на всеукраїнському рівні. Оскільки 100-річчя поета відзначалося, переважно, лише на його батьківщині, в Ічні. Не менш важливим є питання музею. Якщо хата родини Чумаків простоїть без догляду ще кілька років, то вже не підлягатиме відновленню. Реставрувати її і розгорнути до 2011 року музейну експозицію цілком реально. Та цю роботу слід розпочати вже сьогодні.

Тому хочу звернутися до таких авторитетних і шанованих в Україні людей, як директор Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка, академік НАН України Микола Жулинський, голова Українського фонду культури, академік НАН України Борис Олійник, голова Національної спілки письменників України Володимир Яворівський та академік НАН України Іван Дзюба — допоможіть повернути ім’я Василя Чумака Україні.

Чи не найкраще чумакову творчість зрозумів наш видатний поет Дмитро Павличко: «В статтях про В.Чумака написано, що він, якби не та нагла й передчасна загибель, міг стати першорядним поетом. Думаю інакше. Його книжка «Заспів» засвідчує поета не просто першорядного, а видатного, близького до геніальних прозрінь, майстра сформованого, якому не потрібна поблажлива скидка на молодість і несприятливі умови становлення». Що до цього ще можна додати?..