Труба кличе. «Московіада», або Біг на місці

Київський Молодий театр після свого «євроремонту», який вже занадто затягнувся, представив велику прем’єру. Це інсценізація (режисер Станіслав Моїсєєв) роману Юрія Андруховича «Московіада», яка набула розголосу на початку 90-х. Нова робота театру навіяла припущення, що колектив на чолі зі своїм художнім керівником відразу ж після синьо-помаранчевої псевдозлободенної «Марії Стюарт» продовжує досліди у форматі «бородатої» неокон’юнктурщини.

«А я пересуваюся додому, Ваша Гідносте. Існує така країна, де живуть Ваші піддані… Вона до болю справжня. І нічим не захищена від Сходу, навіть горами.

Якби свого часу Хтось, Хто Роздає Географію, порадився зі мною, то нині все виглядало б інакше. Але Він розмістив нашу країну саме там, де Йому схотілося. Дякуємо й за це».

Процитую й інші, знайомі багатьом рядки, оскільки ними як декларацією намірів, власне, і відкривається прем’єрна вистава Молодого...

«У цьому місті, кажуть, живе мільйон українців. Себто Москва — найбільше у світі українське місто. Тут кожен десятий має прізвище на «енко». Але як її розпізнати? Адже за останні триста років ми досить уподібнилися до цих суворих північан. Чомусь почали народжуватись інші українці — свиноокі, з невиразно-заокругленими пицями, з безбарвним волоссям, яке існує тільки для того, щоб вилазити… Останні сімдесят років зробили цей процес необоротним. Переконуватися в цьому недовго: достатньо пройтися вночі Київським вокзалом і подивитися на цих сплячих товстих людей у поганому одязі: херсонських, житомирських, вінницьких, кіровоградських, зачепилівських, зателепанських, замудонських, леніноб(…)ських, дзержинох(…)ських, та — що там! — і львівських теж. Мені тяжко уявити собі естонців, які принижено сплять по московських вокзалах. Мені легше уявити собі в цій ролі, наприклад, туркменів. Але в тому й нещастя імперії, що вона вирішила поєднати непоєднуване — естонців з туркменами. А де на її мапі ми, українці? Десь посередині? Це мало втішає».

Роман «Московіада» вийшов в 1992-му. Інші часи, інші пісні. Але зараз не про минуле. Про сьогодення. У стилі дитячої лічилки: «А» і «Б» сиділи на трубі, «А» — упало, «Б» — пропало, так що лишилось на трубі?». У нашому випадку — «А» — сам Андрухович, котрий так і не доїхав на прем’єру (певне, у Німеччині в нього були важливіші справи). «Б» — Богдан (Сільвестрович Ступка), знаковий персонаж для постановки, оскільки його син Остап, як запрошена зірка, виявився головною дійовою особою молодіжної «Московіади». Усупереч лічилці «Б» не пропало: метр мужньо подивився виставу у трьох діях, попри те, що в самому дійстві пропало дуже багато чого...

Отже, Остап Ступка грає поета Отто фон Ф., а штатний прем’єр Молодого — виступає в ролі Блазня, замість «Володаря й Управника Руси-України, …Пана Всього Народу Українного з татарами й печенігами включно, а також Внутрішньої та Зовнішньої Тмутаракані Патрона і Пастиря, нащадка преславного роду тисячолітнього, словом, Монарха нашого пишного і достойного Олелька II».

Цієї прем’єри театральний Київ чекав давно. Поза сумнівом, через Андруховича, чиї давні стосунки з цим театром («Гамлет» у його перекладі вже давно в репертуарі) дозволили сподіватися на результат чергової творчої «кооперації». Та й іронічна гострота прози Андруховича, здається, давно просилася в «коментатори» української злободенності. Але сам Андрухович від роботи над інсценізацією для Молодого відмовився. Послався на «недраматургійність» свого мислення. І досить давно заявлена в афішах прем’єра постійно зсувалася в часі. У процесі роботи актор Валерій Легін устиг двічі поламати руку. А Остап Ступка достойно та чесно пройшов дистанцію від репетицій до прем’єри і вже на сцені «завів собі» зачіску (і почасти звички) «а-ля Андрухович»: такий собі альтер его автора. Його партнер Олексій Вертинський, на жаль, нічого «собі не завів», бо грає у своєму Блазні лише нескінченні варіації тих самих персоніфікованих інтонацій: що в цій ролі, що в недавніх чеховських чи шіллерівських образах. Інакше кажучи, розважає, як уміє. І режисерові давно слід було б замислитися про переамортизацію одних і тих самих напрацювань артиста.

Веселощі в спектаклі і справді б’ють через край. Дійові особи гаркавлять по-єврейськи і по-ленінськи (артист В.Чигляєв). Ще настирливо демонструють залу простирадло з червоною плямою («До речі, як ти знаходиш незайманих дівчат у цьому бардаку?»). Ще витягають, як, приміром, Олелько—Вертинський, із широких козацько-блазнівських штанів куряче яйце, аби очистити та з’їсти його відразу, прямо біля краю сцени. Активна пара спектаклю (Ступка — Вертинський) постійно пританцьовує. А згаданий Блазень гугнявим голосом навіщось наспівує про «чечери». На жаль, навіть на пародію літнього Любимова ця «міжтекстуальна» еквілібристика ніяк не тягне. Ясна річ, персонажі на сцені багато п’ють. Як, певне, і належить типовим «москвичам» у сприйнятті типологічних українців. При цьому, на відміну від роману Андруховича, сценічні герої практично не рефлексують, а вибирають із тексту «Московіади» визначення чіткі й однозначні, немов салаги в армії: «Якось так сталося, що в імперії раптом забракло кухлів. Може, всі кухлі завезли у Кремль на випадок громадянської війни? І коли повсталі маси підуть на приступ кремлівських мурів, члени Політбюро жбурлятимуть у них кухлями, повними нечистот і гівна».

Почувши цей підкреслено-акцентований текст від героя Вертинського, частина прем’єрної аудиторії, особливо студенти Могилянки, як за командою починають голосно реготати. Справді смішно... А потім з’являється сценічний задник, обвішаний склотарою, немов ялинка кульками: «Імперія зрадила своїх пияків. І цим прирекла себе на розпад». Така-от «метафора». І ще одна «метафоризація» тексту. «Панораму своїх стосунків із жінками я розгорнув… попереднього разу. Тепер — про мої стосунки с кагебе». Аби ніхто з глядачів не сумнівався, про що ішлося «колись», і про що піде «зараз», герой Ступки і справді опиняється в бочкоподібній клітці та розмовляє з «особистом» «Сашком» (І.Портянко.) До цього панорама стосунків із прекрасною половиною людства в нього обмежувалася істеричною мізансценою з Галею (О.Шопіна.)

У програмці заявлено лише дві дії «Московіади». Певне, не вклалися? Хотіли завершити спектакль псевдокульмінацією з опудалами небіжчиків — «рятівниками Імперії», у фіналі. Чому псевдокульмінація? Бо після блазнівства Блазня та гультяювання Отто фон Ф. (більше схожого на Вєнічку Єрофєєва, ніж на «шляхетного» галичанина) сцена, яку потрібно сприймати як пафосну чи супергротескову, не вистрілює і не зачіпає навіть краю свідомості.

...Але, власне, справа навіть не в цьому. Неможливо зрозуміти, навіщо задумали саме таку «Московіаду». Хоча за всієї фрагментарності та непов’язаності сцен, відсутності логічної обумовленості діалогів і монологів, які так само, як і дії, можна поміняти місцями, творці вистави досить точно ідуть за текстом. При цьому геть-чисто втрачається неординарність його мовної гри. Тобто та лексична сіль, через яку багато хто із задоволенням читає «Московіаду». Запропонований театром балаганний фарс навряд чи служить адекватною заміною такій втраті. Крах Імперії, про яку багато говориться й у романі, і зі сцени, ніби стався... І, певне, потрібні інші прийоми, аби надати динамічності та свіжості сценічному дійству. А так, про що ця «Московіада»? Про «погану» Росію? Начебто ні. До того ж одні шаровари пародійного Олелька здатні звести нанівець будь-який пафос русофобії і, навпаки, серйозно образити наших українофілів, до котрих, до речі, автор цих рядків себе радісно зараховує. Можливо, ця вистава — роздуми на тему, чому «дорвавшись» до Москви, українці там так жваво асимілюються, стаючи найгіршими ворогами своєї батьківщини? Певний час (перші хвилин сорок) так здавалося. Але — ні. Цей ледь окреслений мотив також зішкрябано режисером із сценічної поверхні (особливо коли героїня Галя, суто за Андруховичем, виявилася істинно росіянкою за національністю). Тому висновок напрошується один... «Московіаду» в її нинішньому вигляді в Молодому поставили виключно заради... труби.

От вона, непомірно величезна з плакатом «Уренгой—Помари—Ужгород», займає практично весь сценічний простір та іноді навіть заважає рухатися акторам. Труба у виставі Моїсєєва підміняє собою і ліжко, і стіл, і президію, і подіум. Вона (труба) — ніби вісь буття, вона — ребро і хребет нашого поточного безумства. Боги мої, але ж тільки ця труба, мабуть, єдине, що служить смислоутворюючою ланкою в «системі артерій» цієї безглуздої вистави... Оскільки все інше... провокує лише риторичне запитання «навіщо?»

Навіщо город городити тільки заради муляжу одіозного газопроводу? Навіщо... Аби потрафити інформзведенням у ТСН; аби актуалізувати те, від чого вже верне навіть сліпоглухонімих; аби показати «дулю в кишені» (тільки кому: «РосУкрЕнерго», котре до театрів не ходить?); аби довести неймовірне: талановитий текст врятує навіть ледачу режисуру; аби знайшовся додатковий привід завдяки імені автора вирушити на який-небудь регіональний закордонний фестиваль, оскільки відбивальникам з року в рік дедалі важче що-небудь нашкребти з українських театральних засіків... Хтозна... У програмці про це не написано. Але в будь-якому разі «злоба дня» у зв’язку саме з цим твором Андруховича дещо охолола, і якби режисер був таким сміливим, як йому тепер здається, то, напевно, здійснив би свою інсценізацію в році, скажімо, 93-му, не зараз, коли і «все дозволено», і крім «правди» хочеться мистецтва. Карнавальна та фантасмагорична річ Андруховича навіть у дужках моїсєєвської «псевдоактуальності», напевно, передбачала інші виразні засоби. Якщо хочете,
агітпропівські, відверто лобові, злегка баламутні. Тоді визивно «бородата» неокон’юнктурність молодіжної «Московіади» була б виправдана хоч якимось художнім ходом. А так вийшло, що театр лише намацав для себе сумнівну «золоту» жилу та профанує відомі тексти в, повторюся, псевдоактуальному «інтер’єрі». Нещодавнього невдалого прикладу «Марії Стюарт» (із Ющенком, Януковичем і Тимошенко, чиї велетенські портрети «зіграли» у виставі краще, ніж артисти) театру видалося мало. Тепер у діло пішла газова війна, труба, російсько-українське протистояння. Якщо йти далі в цьому напрямку, то репертуарна політика Молодого має якось відреагувати і на карикатурний скандал, і на курячий грип, і на перемогу «Хамасу». Літературна основа, очевидно, для них визначального значення не має. І навряд чи хто дуже здивується, коли, наприклад, у «Чумі» Камю (в можливій транскрипції Молодого) почне лютувати нині всім відомий вірус...

Прем’єрний показ «Московіади» був ознаменований небувалим напливом родичів і друзів — у залі спостерігався аншлаг. Але вже друга вистава, як стало відомо автору цих рядків, потроху почала втрачати аудиторію відразу ж після другої дії... Утім, певний сегмент глядачів, приміром, із числа студентів-першокурсників, прем’єрою можуть залишитись задоволені, якщо сидітимуть з книжками на колінах і звірятимуть сказане зі сцени з текстами «Московіади». Але, на жаль, цитуючи того ж таки Андруховича, «це мало втішає».