Труба кличе. Майстер-клас німецького джазу

В Україні не так багато професіональних малих інструментальних ансамблів. Якщо симфонічна і сольна музика для нашої сцени — явище поширене, то вітчизняні камерні оркестри нечисленні, а високоякісних невеличких колективів ще менше. І хоча предмет «камерний ансамбль» — обов’язкова складова освіти професіонала-інструменталіста ще зі шкільної лави і музучилища, хороших ансамблів, які концертують, у нас мало. На відміну від західного концертного світу, де камерне музиціювання — один із провідних філармонічних жанрів. Тому гастролі у Києві, Харкові, Львові й Одесі німецького квартету духових інструментів Fun Horns стало приємною несподіванкою для цих консерваторських міст. У Києві, наприклад, музиканти не лише виступили у переповненому Будинку вчених, але й провели майстер-клас для студентів-глієрівців джазового факультету.

Квартет виник у 1986 році в східному Берліні. Через два роки він дуже вдало заявив про себе на фестивалі «Джазова сцена Берліна’88», після чого буквально посипалися запрошення виступити в інших країнах. До Києва квартет приїхав на запрошення Гете-інституту — німецького культурного центру, концерти якого, як правило, радують публіку безкоштовно. А радості слухачі відчули чимало. По-перше, розпочався виступ майже точно о сьомій вечора, з німецькою пунктуальністю, від чого великі зали і більш «розкручені» виконавці нас, на жаль, зовсім відучили.
А потім нові задоволення змінювали попередні...

У складі ансамблю грають сопрано- і альт-саксофоніст Фолькер Шльотт, тенор-саксофоніст і бас-кларнетист Фальк Брайткройц, трубач і флюгергорніст Райнер Бреннеке і тромбоніст Йорг Гуке. Композиції в них, як правило, авторські, власні. Стиль групи ближчий до нової імпровізаційної музики, ніж до джазу. Хоча його елементи присутні в цікавих, добре розвинених п’єсах німецьких майстрів. Особливо порадувала ідеальна інтонаційна чистота кожного інструмента. І це дало змогу присутнім у залі втішатися комфортом і груповою гармонією, у яких слух перебував протягом півтори години. Коротка перша композиція ввела публіку у світ, про який німецькі артисти кажуть: «Ми прагнемо об’єднати чотири різні уявлення про музичну концепцію і чотирьох рівноправних музикантів». Далі — п’єса Moonwaltz. Спочатку з добре підготовленого «стьобу» поступово виникає проста ясна тема у тенора-саксофона. Вона по черзі переходить від одного інструмента, який виконує соло, до іншого: труби, альт-саксу. При цьому решта підстилають-підтримують м’яку і водночас надійно-тверду звукову акордову «подушку»...

Продовжує композицію квартет в осучасненій традиції класичного диксиленду, коли поліфонічні лінії, мелодійні переплетіння всіх голосів звучать прозоро, і стежити за ними просто і приємно завдяки їхній ясності. У репризі — повернення до гомофонно-акордової фактури. Усе загасає, і тільки на тлі тихих зітхань долітає початкова мелодія саксофона. Зал вибухає!!! Третя п’єса Noemi (її створив трубач групи Райнер Бреннеке) починається дуже співочим м’яким звучанням тромбона — цього нерідко малорухомого інструмента, який частіше акомпанує. Не приховую, захопливо і незвично слухати камерну чисто духову музику такої високої якості. В інтонаціях Йорга Гуке дуже тонко відчуваються обриси знаменитої Summertime.

У четвертому номері — яс­на, привітна, позитивна і дуже сучасна енергетика якось природно-просто нашарована на німецько-барокову основу. Усе дуже вишукано динамічно, ритмічно, тембрально.
І за змістом небанально, мило, винахідливо...

Враження від постійних поїз­док — п’єса ICE-Train — сценка у вагоні, який рухається по транссибірському маршруті. Так пояснив її зміст альт-саксофоніст Фолькер Шльотт, автор більшості композицій, котрий трохи говорить російською.
На тлі акордів — тема у труби. І... чудові паузи. Вміють німецькі духовики помовчати в потрібний час і в потрібному місці.

Зал прекрасно сприйняв навіть ледь вловимий комізм музичної сцени. А вже коли артисти вміло у звуках передали то прискорення, то уповільнення руху, прогулянку по перону і суперечки чоловіків у сусідньому купе — зал реготав. Усе звучить винахідливо, артистично, цікаво. Та й сценічна розкутість, відходи на задній план і взагалі зі сцени, розкріпачені веселі повернення, відмінний контакт із залом і повне порозуміння, а головне — виконавча і сценічна культура приносять задоволення і виступаючим, і слухачам.

Потім композиція, яка поєднує риси бароковості і бітлової балади (рок-інтонації часів юності артистів якось непомітно постійно вплітались у їхній музичний вінок). Пролунали і латиноамериканізовані жагуче-танцювальні композиції, в яких Fun Horns навіть пританцьовували в парному танго, вибудовуючи образ.

У п’єсі-ремінісценції на бахівську двоголосну ре мінорну інвенцію старовинний дух якийсь час лише ледь витав у просторі над поліфонізованою звуковою тканиною. Бас-кларнет перегукувався з трубою, тромбоном. Тема виникла лише наприкінці. Її дуже «органічно» (і чомусь у такій самій тональності) доповнювали сигнали sms’ок, що виникали у різних кутках невеличкого залу.

Остання композиція називалася Drunken Horns — «П’яні труби» — на перший погляд невигадлива п’єса. На початку Фальк Брайткройц бере дерев’яну сопілку і грає простий мотив. Інші ритмізують його постукуванням у мундштуки і по клапанах своїх інструментів. Поступово мелодія набуває джазованих інтонацій і ритмічних контурів. Вступає уривчастий акордовий акомпанемент, що піддає жару.
На спокійну ясну фактуру нашаровуються соло альт-саксофона і «вишивка» тромбона, який овіває його візерунками. Кілька свіжих тональних зсу­вів, ритм спрощується, і музиканти свінгують весело, оптимістично.

Загальне враження — талановито, винахідливо, розумно, жваво, культурно. Що ж, чекатимемо на нові зустрічі.