Три правди одного храму

Ось уже чотирнадцять років поспіль «ділять» між собою будівлю по вулиці Червоноармійській, 77 Національний будинок органної та камерної музики і римо-католицька парафія св. Миколая. «Комфортним» їхнє співжиття, на жаль, назвати важко. З перших днів незалежності України парафіяни послідовно й наполегливо домагаються повернення храму у їхнє неподільне володіння. Проте й Будинок органної музики — не якийсь там склад, щоб просто закрити його чи перемістити бозна-куди, вигнавши з чудового концертного залу з унікальною акустикою, аналогів якому у столиці не знайти.

За перших двох президентів України питання «клопітного сусідства» вирішено не було. І ось до діла взявся Віктор Ющенко. Дорученням від 9 грудня 2005 року він розпорядився «забезпечити в установленому порядку передачу пам’ятки архітектури — Миколаївського костьолу в користування парафії св. Миколая Римо-католицької церкви, вирішивши при цьому питання надання приміщення в м. Києві Національному будинку органної та камерної музики України та врахувавши можливість проведення концертів органної та камерної музики в будівлі Миколаївського костьолу». Термін виконання — до 1 липня 2006 року.

25 січня в Міністерстві культури відбулося засідання за участю представників міської адміністрації. І виявилося, що вільного приміщення, до якого можна було б перенести храм мистецтва, у столиці немає. Тому на сьогодні розглядається такий варіант: поки буде знайдено придатне приміщення для органного залу, «мешканці» просто поміняються ролями: «відповідальним квартиронаймачем» стане парафія, а Будинок органної музики використовуватиме її будівлю для проведення концертів.

Та помиляється той, хто гадає, що таким чином проблему «клопітного сусідства» вирішено. Все, як то кажуть, тільки починається.

Правда №1. Музикау храмі, а не молитви
в концертному залі

Храмом віри Миколаївський костьол служив лише 27 років — від дня освячення 6 грудня 1909-го до 1936-го. У страшні часи сталінських безчинств його закрили, майно розграбували. Перший настоятель, о. Йосип Змігродський, був репресований і загинув на Соловках 1935 року. До війни у будівлі знаходився склад. У повоєнні роки тут розмістився Київський державний обласний архів, а у вежах КДБ встановило глушилки «ворожих голосів». 1979 року будівля перейшла в розпорядження Будинку органної та камерної музики.

Після розвалу СРСР духовне життя в Україні почало відроджуватись. Оживилася й католицька церква. 1991 року було зареєстровано парафію св. Миколая. У відповідь на звернення віруючих міська адміністрація прийняла рішення про спільне використання по черзі храму парафіянами і музикантами. При цьому власником будівлі залишався Будинок органної музики. Однак такий стан речей парафіян не задовольнив:

«У планах Божого Провидіння було можливим допустити в костьолі св. Миколая присутність світської культурної організації. Ми молимося за артистів, щоб вони зрозуміли, що ми не проти музики і концертів, та що всі ми дістанемо благословення Бога, радість і мир у душах, коли концерти відбуватимуться у Божому храмі, а не храм існуватиме у концертній залі», — йдеться в буклеті «Історія одного храму», виданому парафією св. Миколая.

На засіданні міської ради 10 грудня 1991 року заступник мера запевнив, що костьол буде передано парафії протягом двох-трьох років. Цього не сталося. Після того, як Київ відвідав Іоанн Павло ІІ, питання передачі храму було порушено знову, і знову-таки все завершилося нічим. Тепер католики закликають до справедливості помаранчеву владу.

— У новітні часи Україна має змінитися, відродитися духовно. А цього досягти неможливо, якщо не повернути людям віру, — вважає отець Сергій із парафії св. Миколая. — Саме тому мають відбудовуватися храми, культивуватися повага до світових релігій, духовні особи мають знову стати авторитетами в суспільстві. Збудований колись на пожертви римо-католицької громади костьол св. Миколая потрібно повернути католицькій церкві як в ім’я справедливості, так і заради майбутнього. Адже немає майбутнього у країни, де не шануються святині…

На боці католиків і указ президента Кучми від 2002 року «Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії і відновлення порушених прав церков та релігійних організацій». Тож доручення своє Віктор Андрійович підписував, загалом, на цілком законних підставах. Проте…

Правда №2. Храм віри на згарищі храму мистецтва

Що зміниться, коли нинішні «власник» і «користувач» поміняються місцями?

— Функціонування нашого колективу повністю залежатиме від смаків і поглядів настоятеля храму, — стверджує директор Національного будинку органної і камерної музики Тетяна Стахурська. — Як це сталось у костьолі св. Олександра. Поки там був настоятель, який любив і цінував музику, вона звучала в костьолі постійно: відбувались фестивалі, концерти, велася культурна робота. Прийшов новий настоятель — і тепер концерти проходять лише по понеділках, фестивальна діяльність згорнулася…

Уже тепер ми не виконуємо певних творів, аби не образити почуття віруючих. Коли святі отці стануть тут господарями, у них буде право ухвального голосу під час формування концертної програми. А захочуть — і взагалі скасують виступи. Нинішній настоятель уже не раз просив адміністрацію будинку не проводити тут камерні концерти. Унизу, де нині проводяться богослужіння, більше не звучать клавесин, скрипка, гітара, для яких ніби спеціально було створено «малу вітальню» з дивовижною акустикою…

Справжня окраса нашого залу — орган, який, згідно з інтернет-опитуваннями, належить до десятки найкращих у Європі. На виготовлення такого інструмента необхідно як мінімум 1 млн. 100 тис. євро, кожен його регістр коштує 17 тис. євро. І тепер цей унікальний інструмент може опинитися на вулиці разом із нами. Священикам парафії він заважає, оскільки розташований на місці олтаря. Та ця проблема надумана. Наші артисти немало поїздили світом і в костьолах США, Польщі, Італії, Іспанії бачили органи у вівтарній частині…

Якщо ми залишимося у будинку, але на правах користувача, священики у кожному разі спробують щось зробити з органом. Деякі варіанти вже пропонувалися. Наприклад, перемістити його на хори. Але об’єму останніх для цього явно недостатньо. Щоб інструмент звучав нормально, він має перебувати у приміщенні кубатурою близько 16 тис. м3. Переміщення органа знищить його, від нього залишиться у найкращому разі третина.

Недавно виникла нова ідея: встановити олтар на сцені перед органом. Однак тоді, по-перше, буде порушено акустичний баланс. А по-друге, як розмістити на сцені оркестр і хор із 80 осіб? Де поставити рояль, клавесин?..

Шістдесят святкових днів, а також 52 неділі органний зал повністю перебуває у розпорядженні парафіян. У ці дні ми не можемо ні репетирувати, ні проводити концерти. А у вільний час за право хоч трохи порепетирувати у залі точиться справжня боротьба. Адже, окрім залу, в розпорядженні наших 130 артистів лише дві маленькі кімнатки для репетицій в адміністративній будівлі.

Отець настоятель вважає, що храм має бути відчинений цілий день. Та чи легко зосередитися музиканту, коли в залі постійно присутні сторонні особи? Та ще й на протязі, якщо будуть відчинені всі двері… Холод шкодить і органу: в моторі гусне мастило, він не справляється з накачуванням повітря у труби, й інструмент «хрипне»…

Та ці питання виникнуть, якщо нам узагалі не заборонять репетирувати. А спроби скасувати репетиції в органному залі настоятель уже робив…

Ми поважаємо почуття віруючих, намагаємося шукати компроміси. Та, схоже, тепер наші власні поступки обертаються проти нас.

Звісно, жити так далі не можна. Колектив перебуває у постійній напрузі. Замість того щоб займатися творчістю, ми змушені боротися за виживання. Охоче переїхали б звідси, аби розв’язався, нарешті, багаторічний конфлікт. Та, на жаль, нема куди.

Згідно з постановою Кабміну 2002 року культова споруда може бути передана віруючим тільки після того, як організації, що займає храм, буде надане інше приміщення. А його потрібно, по-перше, знайти, причому досить просторе, щоб у ньому звучав орган, по-друге, провести цілий комплекс робіт, аби пристосувати під концертний зал з нормальною акустикою. Судячи з того, як фінансується у нас культура, це може розтягнутися на кілька років…

Звичайно, ідеально було спорудити новий концертний зал. Та де його будувати? У центрі міста практично немає місця. А хто поїде увечері на околиці чи взагалі за межі Києва слухати музику? А за які кошти, власне, будувати? Хто готовий сьогодні виділити на це десятки мільйонів доларів? Нарешті, на скільки десятиліть розтягнеться це будівництво? Боюся, ми не доживемо до відкриття…

Правда №3.
Якби стіни заговорили…

Коли знаменитий архітектор Городецький проектував нову споруду у готичному стилі за ескізним проектом студента-інженера Станіслава Воловського, коли зводилися бетонні стіни і здіймались увись ажурні шпилі, ніхто й уявити не міг, що в найближчу сотню років спокою будівля не матиме. Під час Другої світової костьол потрапить під артобстріл, і пожежа спотворить внутрішні стіни. У 50-ті вже не вогонь, а люди, позбавлять храм чудових скульптур і вітражів. У 60-ті фундамент будівлі, розташований на підступних піщано-глинистих грунтах із плавунами, «попливе» через підземку, що загуркотить просто під ним, і від постійної вібрації руйнуватиметься дедалі більше. Сирість і пліснява запанують у підземних приміщеннях костьолу, які затоплюватимуться талими і дощовими водами, а також водою з труб, що постійно протікають. А в новому тисячолітті через дикунське будівництво офісу по сусідству костьол укриється тріщинами і надовго одягнеться в «корсет» із будівельних риштувань…

Стан пам’ятки архітектури катастрофічний. Хто ж рятуватиме її?

У квітні 2003 року єпископ, генеральний вікарій Київсько-Житомирської дієцезії РКЦ в Україні Станіслав Широкорадюк заявив, що держава не має коштів, необхідних для відбудови храму. Та коли будівлю передадуть римо-католицькій громаді України, вона гарантує проведення ремонту пам’ятки і постійний догляд за ним, не вимагаючи допомоги від держави.

Наскільки реальною є ця заява?

У роки, коли будувався костьол св. Миколая, в Києві проживали близько 36 тисяч католиків, тобто 13% усього населення міста. Костьол св. Олександра, розрахований на 1500 осіб, не міг повністю задовольнити потреби віруючих. І тоді, аби збудувати новий храм, віруючі, серед яких були і досить заможні аристократи, зібрали за кілька місяців понад півмільйона рублів. На той час це була астрономічна сума…

Нині у Києві близько 2000 католиків. Як свідчать сторожі, каплицю в костьолі св. Миколая щодня відвідують не більш ніж 20 осіб. А органний зал, розрахований на 748 посадочних місць, навіть у дні урочистих служб ніколи не був заповнений цілком.

Напевне, ці добрі люди не такі багаті, як граф Потоцький або графиня Олізар. Отець Сергій підтвердив це. Чи здатні нинішні прихожани зібрати мільйони доларів на капітальну реставрацію костьолу? Навряд. Парафія розраховує на допомогу віруючих із Заходу. Як стверджує отець Сергій, уже є бажаючі профінансувати відбудову храму — але не раніше ніж він перейде у розпорядження католицької громади.

Доки «відповідальним квартиронаймачем» залишається Будинок органної музики, допомоги меценатів йому, схоже, не дочекатися. Та це не означає, що дирекція Будинку сидить згорнувши руки у напівзруйнованій будівлі.

— Міністерство культури щороку виділяє нам бюджетні кошти на ремонт, які ми маємо повністю освоїти, — розповідає Тетяна Миколаївна. — Так, 2004 року ми вклали цілих 3 млн. грн. у реставрацію фасаду будівлі, проте для завершення всіх робіт знадобиться ще не менш як 11 мільйонів. Минулого року одержали мільйон, але… у грудні, коли жоден підрядчик, який себе поважає, не візьметься до роботи. Використали ці кошти переважно на налагодження освітлення — інакше їх просто списали б… На 2006 рік нам обіцяли 3 млн. грн. І, згідно з договором, я не маю права їх не освоювати. Та, відверто кажучи, так не хочеться цього робити, сидячи «на спакованих валізах»…

Про те, щоб відбудовувати святиню спільними зусиллями, схоже, не йдеться. Парафія виконала косметичний ремонт підвальних приміщень, які використовує для богослужінь, але на щось більш капітальне не виділила жодної копійки. За словами Тетяни Стахурської, доводиться постійно нагадувати священикам навіть про сплату комунальних послуг:

— Сьогодні всі витрати з утримання костьолу несе на собі Будинок органної музики. Це й ремонт, і прибирання будівлі та прилеглої території, вивезення сміття, роботи сантехніка, електрика, охорона території… Коли парафіяни стануть тут господарями, вони зіштовхнуться з багатьма труднощами, про які, можливо, і не підозрюють…

Як знайти компроміс між інтересами адептів віри і класичної музики? І ті, й другі приходять до костьолу св. Миколая по духовну поживу, і блюзнірством було б твердити, що інтересами когось із них можна пожертвувати. Гордіїв вузол, у який сплелися долі Будинку органної музики і парафії св. Миколая, не розрубати одним махом, не зачепивши при тому інтереси якоїсь зі сторін. Тож рішення у цій справі має бути дуже виваженим. І приймати його слід не під впливом хвилинних порухів душі, навіть найшляхетніших, а після об’єктивного всебічного вивчення ситуації на місці. Тільки щось не поспішають чиновники Мінкультури до «проблемного» храму…