Траєкторія польотів. Роман Балаян: «Мені соромно просити гроші в держави, а тим паче ходити по олігархах»

Роман Балаян на порозі негучного ювілею — 65-річчя. Однак «ДТ» зізнається, що до своїх днів народження ставиться гірше, ніж до чужих, і нинішнього року вирішив скасувати будь-яку урочистість: «Не забуваю, що багатьом моїм колегам сьогодні несолодко. Шикувати на цьому тлі незручно, тому тихенько з дружиною і друзями десь відсвяткуємо». Влітку режисер сподівається розпочати зйомки своєї нової картини («Якщо Україна профінансує проект, то, можливо, уже в серпні й стартуємо»). Майбутній фільм — ще один мотив «польотів»: можливо, увісні, а можливо, наяву. В основі — книжка російського емігранта Дмитра Савицького «Вальс для К», на яку режисер хворіє майже 15 років.

— Романе Гургеновичу, дуже хочеться сподіватися, що саме у серпні ви й розпочнете зйомки цієї картини — і Мінкульт якось піднатужиться, щоб допомогти з фінансами... Адже щоразу говорять про кінобум, на порозі якого стоїть Україна. Ви це відчуваєте? Дивилися, наприклад, «Помаранчеве небо»?

— Ні. З назви можу припустити, що знятий не на державні гроші. Напевно, це кіно зроблене під впливом Майдану. Щось зняли — і слава Богу. А справжній бум, зокрема й через продюсерів, настане лише тоді, коли держава відвалить масу грошей у бюджет Держкіно.

— А на вашій рідній Кіностудії імені Довженка помітні хоч якісь зрушення у кращий бік? Адже конкуренти піджимають — он скільки незалежних студій з’являється навколо.

— Не помічаю. Ось якби студія знімала шість-вісім фільмів на рік, варто було б про це говорити. А так, один-два. Це несерйозно. У Москві все розпочалося з того, що три чи чотири роки тому Путін викинув 150 мільйонів доларів у Держкіно Росії. За три з гаком роки вони зробили дуже багато фільмів. І в них кіно закрутилося, навіть прокат.

— Знаю, що як продюсер ви займаєтеся й серіальним виробництвом. Чи не зазнаєте при цьому високих художніх мук, згадуючи свої ж «Польоти...», «Поцілунок»?

— У продюсерстві не бачу нічого, крім матеріальної сторони. Ну й те, що певна кількість людей під моїм керівництвом у перехідний період може нормально існувати. Хоча б заради них варто цим займатися. Як можна полюбити виробництво серіалів? Вони, звичайно, потрібні — особливо телеканалам. Їх в усьому світі знімають, щоб залучити рекламу й заробити на ній гроші.

— Тож серіали ви зневажаєте чи все-таки якось поділяєте їх на категорії?

— Вони можуть бути кращими чи гіршими. Ось зняв же Бортко два фільми. До його «Ідіота» взагалі нормально ставлюся. Дуже багато людей сиділи вдома й дивилися. Навіть не знаю, для кого ця подія виявилася більш значущою — для тих, хто читав цей роман, чи для тих, хто ніколи його не прочитає... А когось він, можливо, спонукав узяти до рук Достоєвського. Те ж саме про «Майстра і Маргариту». Режисер Бортко уміє зачепити широку глядацьку аудиторію.

Я ніколи не обговорюю колег. Той-таки Басилашвілі може грати все. Тут зіграв так, як вони домовилися з режисером. У кожного режисера своє бачення. А в тих, хто не читав, узагалі не повинно виникати жодної двоїстості. Вважаю, що Бортко першопрохідник у тому, що пробив на телебаченні дві справжні теми. Завдяки його подвижництву Москва потягнулася до класики. Нам би в себе таке.

— А чому б вам не розпочати «змагання» з Бортком, адже багато класичних творів чекають своєї екранізації?

— Класику Росія знімає в себе. На «Мосфільмі» і «Ленфільмі» зберегли костюми, реквізит. І там це знімати набагато простіше, ніж у нас. До того ж для російських серіалів потрібні знамениті російські артисти, а їхній приїзд до нас передбачає витрати на літаки, потяг, готелі. З цієї причини такі теми нам не дають.

Мені однаково, де працювати. Живу в Києві і працюю тут-таки. Якщо в людини більш-менш відоме ім’я, не має значення, де вона живе. Знайдуть і в Парижі, якщо тобою зацікавляться.

— Ви самі готові заради великої ідеї піти з простягнутою рукою по спонсорах?

— Мені соромно просити гроші в держави, а тим паче ходити по олігархах. Я ніколи цим не займався. Та й проблеми наразі немає. За мене інші просять.

— За державу прикро, що такий потенціал, як у вас, використовується не за призначенням. Ви свої давні фільми переглядаєте? Може, вам у них із часом щось перестало подобатися?

— На запитання про перегляд я сто разів відповідав «ні». Особисто я сто разів казав, що інакше оцінюю свою роботу, інакше, ніж критики та глядачі. Розпочну з висоти, по спадній: «Бирюк», «Поцілунок», «Бережи мене, мій талісмане», і лише на четверте місце ставлю «Польоти уві сні та наяву». Суджу за професією, а не за впливом того чи іншого фільму на глядача. Усі ці фільми я зняв до 1986 року. З того року й до сьогодні мені знімати стало менш цікаво. Вихований у неволі. І думалося цікаво лише тоді. Що ж стосується сьогоднішніх реалій, проміжок часу, який відділяє жахливе минуле від дивного нинішнього, надто малий. Особливо для усвідомлення всіх граней змін. Про що знімати? Про те, що є бандити, олігархи, депутати? Про це я можу говорити з ранку до вечора, але перекладати цю тему в площину мистецтва не бачу сенсу.

— До якого «жанру» ви зарахували б події, що відбуваються в нашій країні сьогодні?

— До «жанру» свавілля. І в політиці, і в мистецтві.

— Яка прокатна доля останнього вашого фільму «Ніч світла»?

— Його прокат у Росії й Україні був обмежений. Взагалі я щоразу стараюся, щоб наступний мій фільм охопив більшу кількість глядачів, але ніяк не виходить. Є ж книжки, яких не можна читати в метро й на вулиці. А є книжки, до яких тягнешся, коли хворієш. Бувало, підскочить температура до 38°, лежу, клацаю каналами. Раптом знаходжу фільм, який мені не подобався, і дивуюся: «Хороший фільм, чому я раніше його лаяв?» Я вмію знаходити привабливе у будь-якому стані, але не повірю тому, хто скаже, що запоєм прочитав «Війну і мир».

— Ваше ставлення до відомої постанови уряду про дубляж закордонних фільмів українською мовою? Ваші ж фільми всі російською...

— Нормальне ставлення. Питання тільки в якості перекладу й дубляжу. Для цієї справи потрібні класні режисери й актори. І гроші на все це.

— Якби вам запропонували створити ідеальний акторський ансамбль, кого б передусім запросили?

— Ну, щоб нікого не ображати в Україні... Є три-чотири артисти, з якими я із задоволенням працював би. Проте не називатиму їх. Про російських акторів скажу, оскільки сподіваюся, вони цієї статті не прочитають. Це ті відомі актори, з якими я працював, плюс Басилашвілі та Катя Васильєва. Якби західні погодилися, покликав би Депардьє, Джека Ніколсона і Роберта Де Ніро.

— Жаль, що ви не хочете називати імен українських артистів. Хотілося знати саме вашу думку про нове акторське покоління, яке сьогодні поступово виходить на екран. Адже ваша думка могла б послужити їм додатковою рекламою.

— З молодих мало кого знаю. А якщо й знаю, то не за прізвищами. До речі, молоді Олег Борисов, Віктор Івченко, Сергій Маковецький починали в Києві. Питання в тому, як же ми їх втратили? І вчитися на цьому.

— Олег Янковський заявив, що готовий працювати з вами у будь-якому наступному фільмі. Ви дружите зі своїми «талісманами» чи зустрічаєтеся лише на знімальному майданчику?

— Підтримуємо стосунки, але не дуже часто бачимося. Коли я в Москві, не завжди вдається їм подзвонити. Нині я частіше буваю у змішаних компаніях. Обростаю людьми, які збираються не за фаховою ознакою. Іноді до нас затісуються навіть глибоко підозрілі особистості.

— З однією неймовірно яскравою особистістю ви свого часу були знайомі, спілкувалися... Сергій Параджанов: яким він був насправді, тобто без усього цього ностальгічного глянцю, який часто проблискує у спогадах про великого режисера?

— Надто екстремальним у своїх уявленнях і прагненнях. З вічним адреналіном. Він не тримав учнів, але його завжди оточувало багато добровільних слухачів. Наблизившись до нього, неможливо було не потрапити під вплив, не опинитися в полоні його особистості. Я сам тоді думав лише по-параджановськи. Проте, перебуваючи під його впливом, часто суперечив йому. Напевно, тому, що як режисер ще нічого не зробив і мої аргументи були ще попереду. Правда, Параджанов частіше посміювався над моїми аргументами й казав, що надто вже рано я спустився з гір. Я був одним із тих, хто все-таки вийшов з-під його впливу. Працюю не в ключі поетичного кіно. Краще чи гірше – це інше питання.

— У вас, до речі, є своя версія, хто безпосередньо підставив Параджанова в ті роки? Дуже часто у зв’язку з цим виникало прізвище Паращук...

— Та хто такий Паращук, щоб бути причиною? Його посадили, як усі правильно кажуть, за довгий язик. Роман Ширман зняв про Параджанова фільм і для назви взяв мій вислів «Небезпечно вільна людина». Параджанов міг по телефону чесати «комуністи — фашисти». За місяць до арешту публічно виступив у Мінську, жахливо звинувачуючи владу. Він їх дістав своєю свободою. Скільки могли, терпіли, а потім «зверстали» причину...

— Проте ви один із небагатьох, хто не побоявся відвідати його навіть у тюрмі.

— Так, розуміючи, що його посадив КДБ, і все ж я, Мишко Бєліков, його дружина, оператор Ігор Бєляков і наш друг із Тбілісі Джорбенадзе вирішили поїхати в Губник на Мишковій машині. Домовилися, що приховуватимемо цю поїздку від усіх. Але після повернення до Києва я, звісно ж, проговорився майже всім. Напевно, через гордість, що ми це зробили.

— Ви колись зняли телеверсії двох спектаклів театру «Сучасник» — «Анфіса» і «Хто боїться Вірджинії Вулф». А самі не хотіли щось поставити на театральній сцені?

— Театр поважаю більше, ніж кіно, але це не означає, що я з нього не вилізаю. Правда, я і в кіно буваю нечасто. З доброї волі не ходжу. Якщо тільки друзі зі своїм фільмом приїхали, тоді дітися нікуди. У театрі зробити постановку хотілося б, але якби я був його режисером і господарем водночас. Запрошував би кращих режисерів світу, знаходив би для них гроші, а сам безперервно тільки репетирував би щось. Це мені більше подобається. Тоді, у 1993 році, Галина Волчек захотіла, щоб я щось поставив у їхньому театрі. З маси запропонованих п’єс вибрав одну — «Орніфль, або Продувний вітерець» Ануя. Однак один артист підвів із часом, і це неможливо вже було поставити. Тоді Галя вмовила мене поставити іншу п’єсу Ануя – «Коломба». П’єса класна, але вона залишила мене байдужим після прочитання. Погодився через любов до Галі. Були тривалі репетиції, мені страшенно все не подобалося — і я собі, і актори мені — але, слава Богу, я захворів і попросив Галю позбавити мене майбутнього провалу.

— Ви часто за «негатив» ось так дякуєте Богу?

— Звісно. Це означає, що хтось думає про мене, береже мене від явних помилок. Одна річ – театральному режисеру ще раз провалитися у своєму театрі, інша — сторонньому до решти зганьбити себе на все життя. І ще кінорежисерові. Одне слово, пощастило.

— Якщо можна щось розказати, то розкажіть про свій майбутній кінопроект...

— У нас із Ібрагімбековим є готовий сценарій. Дія відбувається 1970 року. Герой —письменник-початківець. Більше відомий із самвидаву. Про його муки, про цензуру, про КДБ і про внутрішню свободу, яку вчитель героя хоче йому прищепити. Ця свобода виражається в можливості літати, у буквальному значенні цього слова. Річ цю я знайшов у Парижі 1990 року. Це оповідання російського емігранта Дмитра Савицького, який утік у
1978-му до Франції. Однак тоді, у 1990-му, реалізація цього проекту не мала сенсу, оскільки комп’ютерна графіка була ще на нулі. Рік тому на якомусь прилавку в Києві я випадково наштовхнувся на цю ж саму книжку Савицького і зрозумів, що настав час повернутися до своєї ідеї. Нині мої герої зможуть у фільмі реально літати й навіть полетять в іншу країну (від переслідувань КДБ).

— Звідки таке бажання літати? Вас усе-таки, напевно, мучить щось нереалізоване, на підсвідомому рівні? У снах літаєте?

— Раніше я жив у горах. Здавалося, від однієї гори до іншої можна тільки долетіти. Хотілося знати, що там, за іншою горою, а за наступною? До тридцяти трьох років уві сні літав. Але, знявши явно провальний «Ефект Ромашкіна», уві сні ж упав і, на жаль, більше не літаю уві сні. Може, й літаю, але снів відтоді майже не запам’ятовую. Жаль, звісно.

Якщо ж говорити про майбутній фільм... Вишукають гроші російське Держкіно і російські продюсери — у травні й червні наступного року зйомки в Москві. І, природно, це буде російський фільм. Якщо гроші знайдуться тут, в Україні, це буде, природно, український фільм і, може, зніматиметься у Львові українською мовою... Може, у серпні-вересні нинішнього року.

— Діти не намагалися піти по ваших стопах у виборі професії?

— Я прожив дуже тяжке життя в кіномистецтві. Для кавказця особливо тяжке в матеріальному сенсі. Мене це принижувало. Переживав. Ще тяжче переживав тиск цензури і, природно, не хотів такої долі своїм дітям. Це Микита Михалков і Федір Бондарчук могли піти в кіно, оскільки матеріально завжди були забезпечені і за ними були могутні спини їхніх батьків. Що, до речі, не завадило цим талановитим людям бути дуже працьовитими. Та якби мої діти захотіли стати письменниками, художниками, композиторами – не заперечував би. Тому що, написавши гарну музику, можна дати прочитати хоча б партитуру, а щоб зняти кіно, потрібні величезні гроші, це промисловість і т.п. До речі, а чому ви нічого не запитуєте про політику?

— З задоволенням. Поговорімо про політику, якщо ця тема приємна...

— Тут, у цьому кабінеті, до початку президентських виборів, коли Кучма був ще в силі, в інтерв’ю сказав, що голосуватиму за Ющенка. За той цивілізаційний шлях, який накреслювався . До четвертої ранку не відходив від телевізора під час президентських виборів. Дуже хотілося, щоб усе сталося. Сталося, але не настільки, наскільки хотілося б. На жаль! А тепер ще ці парламентські вибори — ну, «це вже ваще!» Особисто мені моя інтуїція підказує, що влада має створити коаліцію з «Регіонами». Щоб не було двох Україн. І щоб усі дихали одним повітрям, однією мрією. При цьому обидві сторони повинні, природно, поступитися чимось, піти на компроміс, якщо думають про Україну. А БЮТ – нехай не ображаються – вони будуть шикарні в опозиції і завжди дадуть прикурити владі, з огляду на залізний характер керівника. Політики мають домовитися тепер або ніколи. Досить уже експериментувати. І ще, я поздоровив Людмилу Миколаївну Кучму з Новим роком, попри те, що голосував за Ющенка і за все нове. У цьому теж весь я, і мені це подобається.

Я особисто голосував за програму партії «Віче». Не за них, не за їхніх лідерів, а за програму в їхній книжці. Напрям, який там запропонований, майже збігається з моїм баченням. Напевно, зле, що маленькі партії не пройшли до парламенту. Але якби всі сорок п’ять – то це був би такий розгардіяш...

— Ви раніше політикою цікавилися?

— Ніколи. До 1986 року ніколи не брав до рук газету «Правда». Одного разу взяв, коли мені сказали, що там позитивна стаття Плахова про мій фільм «Бирюк».