«ТИХА УКРАЇНСЬКА... МОВА» ПРОГУЛЯНКА З ІДЕЙНИХ МІРКУВАНЬ

Здається, не так давно зауваження Президента України Л.Кучми: «Національна ідея не спрацювала» викликало широкий емоційний сплеск серед патріотично налаштованої громадськості.

В автора цих рядків схожу реакцію інспірувала стаття Сергія Шангіна «Двомовна безідейність»( «ДТ», №27), в якій усерйоз прогнозується «народження української ідеї».

Мушу зазначити, що національна ідея — це не політтехнологія, яка може «не спрацювати», і вже, звісно, те, що давним-давно народжене, не стане народжуватися наново. Ренесанс — більш підходяще слово, хоча й воно...

Адже те, що заведено називати «українською ідеєю», — не більше, але й не менше, ніж постійне і свідоме формулювання й консервування стихійних рухів народної душі мислячою частиною українського суспільства. Інакше кажучи, це робота, що, один раз почавшись, скажімо, в часи Богдана Хмельницького та Пилипа Орлика, вже не може бути перервана, хіба що ускладнена, причому ускладнена на останній фазі — фазі надання в розпорядження народу форм і формул, реалізуючи які, він зміг би в найкоротші терміни втілити свої сподівання.

Відвічні прагнення українців досить добре відомі, давно сформульовані і ніким із тих, хто працював у сфері української ідеології, не переглядалися і не переглядатимуться.

Шевченкового «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля» виявилося цілком достатньо для подальшої роботи, в результаті якої вже на кінець XIX століття склалися об’єктивні передумови для виникнення на базі модерної української нації незалежної держави, що, як відомо, невдовзі й відбулося. Процес виявився настільки динамічним, що навіть встановлення більшовицької диктатури призупинило його лише частково. Знадобилося десять років безпрецедентного геноциду на східних землях і ще десять повоєнних років терору на західних, плюс руйнівні наслідки бойових дій, для перетворення України на ту «шароварну» УРСР, з якої вона й досі не виплуталася.

Те, що «червоні директори» якщо й здійснюватимуть переворот, то здійснюватимуть його у власних інтересах, українським ідеологам було добре відомо, як мінімум, із 1930-х років, коли в еміграції трудилися В’ячеслав Липинський, Ольгерт Борковський та багато інших, хто не потрапив під жорна «єдиноправильного». «Червоні директори» — це не біда. Біда в тому, що альфою й омегою амбіцій цих «нових українців» на другому десятку років незалежності є те ж саме економічне зростання, що його екс-президент України Л.Кравчук вважає національною ідеєю. Перебуваючи в омані з приводу відсутності взаємозв’язку між своїм панівним становищем і роботою якогось Романа Кися, працівника Інституту народознавства НАН України, вони тим самим рубають ту гілку, на якій, власне, економічно і зростають, заодно вводячи в оману значну частину суспільства, яке відчуває певний тиск з боку національної ідеї, але позбавлене, з їхньої милості, щастя споглядати її саму. Тим часом Путін «євразійця» Дугіна не лише почитує, а й цитує інколи, чого, як відомо, і нам бажає.

Отож, якщо з 1930-х років актуальною частиною нашої національної ідеї було, безумовно: «Збереження життя кожного українця, турбота про те, щоб не занепадали вони духом і щоб мораль їхня трималася на належній висоті» (так вважав Павло Скоропадський), то нині до цього додалося багато що, у тому числі і завдання подальшої деколонізації України. Причому у своїй праці «Фінал третього Рима» той-таки Роман Кись акцентує увагу на проблемі «культурної деколонізації українського міста».

«Ми єдина нація в Європі (за винятком білорусів), — пише він, — якій московство не дозволило створити своє власне урбаністичне середовище на національному грунті, свій власний модерний урбанізм».

Зрозуміло, розширення сфери вживання української мови і збільшення кількості тих, хто володіє нею, — одне з найважливіших структурних завдань реалізації саме цієї частини української ідеї, але рецепти, запропоновані Сергієм Шангіним у вищезгаданій статті, і особливо адреси, до яких апелює автор (меценати, мери, депутати й міністерства), аж ніяк не в змозі розв’язати проблеми російськомовних українців без доброї волі їх самих.

Причому насамперед це стосується саме етнічних українців, і лише потім — етнічних росіян, для яких українська мова, за поодинокими винятками, назавжди залишиться мовою державних документів, а не мовою серця.

І хоч би які курси організовувалися, лише дощ адміністративних розпоряджень із хмари відповідного закону може кардинально допомогти нашим співвітчизникам змінити свої настрої. Адже шкільні роки української незалежності минули — часу було вдосталь, та в нас, як і раніше, за влучним висловом Івана Дзюби:

«Бізнес, як колись Компартія, розмовляє виключно російською».

Китайський філософ V століття до н.е. Мо Ді писав: «Якщо мудрим видається невеличка платня, то народ не вірить, що ця посада важлива». Наша різнокаліберна пострадянська еліта вкупі з середнім класом, що формується, з тієї самої причини не вірить у важливість української мови, і доти, доки держава, і лише вона, не створить умов, за яких вживати українську у ЗМІ, рекламі, книговидавництві буде економічно вигідніше, ніж якусь іншу, — не повірить. І правильно зробить. Адже сплата населенням податків не звільняє державу від відповідальності.

А поки що, зайшовши, приміром, на київський ринок журналістсько-редакторської праці з ключовим словом «українська», бачимо: «Знайдено вакансій: 0», а прибравши «ключове слово»: «Знайдено: 32».

Добре, що ваги культури так хитро влаштовані, що на них книжечка Миколи Воробйова або «История Европи» Нормана Дейвіса, або український «Гаррі Поттер», або навіть формат телеканалу «1+1» завжди переважать тонни пустопорожнього глянсового інтернаціоналізму. Якщо ж для когось усе це недоступне лише через незнання української мови, то цей хтось, швидше за все, є транзитним емігрантом з країн Азії та Латинської Америки, оскільки, повторимо, при бажанні зрозуміти будь-хто російськомовний легко розуміє українську мову, а через кілька років невимушеного читання, слухання тощо цілком її опановує. Прикладів того не полічити, у числі таких й автор цих рядків, який виріс у російськомовній сім’ї, навчався в російській школі і надихався шедеврами російської літератури.

Тому моя вам порада, дорогі побратими, шановні російськомовні співвітчизники, — вчіть мову. Без ніяких курсів. Так, тихою сапою, з вашою допомогою й участю виберемося з шароварщини вкупі з порнографією, багатовекторністю, двомовністю, безнадійністю та іншими суспільними пороками.