ТІ, ЩО ЖИВУТЬ ЗА ДАМБОЮ

«До чого, одначе, все це?» — можливо, спитає хто-небудь із вас.

«Похвала глупоті»,
Еразм Роттердамський

Я не бував у Королівстві Нідерланди, я навіть не впевнений, що мені доводилось куштувати справжній голландський сир. Але ця країна не здається мені чужою. Її досягнення в науці, промисловості й культурі вражають більше, ніж бундючна велич тоталітарних та демократичних імперій. Як писав французький історик Іполит Тен, голландці — це люди, котрі не нудячись займаються нудними справами.

Якби цей народ дав світовій культурі лише відкривача живопису олійними фарбами Яна ван Ейка, то тільки за це міг би спокійно дрімати на вершині мистецького олімпу. Але крихітні Нідерланди подарували нам твори Ієроніма Босха, Пітера Брейгеля старшого, Франса Халса, Рембрандта ван Рейна, Яна Вермера, Вінсента ван Гога, Піта Мондріана та тисячі інших, можливо, менш відомих, але не менш талановитих художників. Через те голландська виставка в Центрі сучасного мистецтва при НаУКМА викликала цілком логічне передчуття зустрічі з митцями, котрі якщо й не стоять на плечах титанів, то, напевно, міцно тримаються за їхні штанини. Правда, назва експозиції — «Турбулентність» — завихрення, а також традиційний ухил Центру в бік пропаганди нетрадиційних форм самовираження дозволяли хробачку сумнівів ворушитись у свідомості. Але розчарування виявилось більшим, ніж очікувалось.

Братці-нідерландці, невже ви гадаєте, що в Україні ще не втомились від виставок, які скидаються на гіпермаркет із продукцією вашого електронного спонсора? В’яло-непереконливі абсурдистсько-протестні відеовправи нагадують дії антиглобалістів, котрі гасають по світу з рюкзаками, напханими бутафорським антибуржуазним камінням. А квиточки-то на «боїнги» куплені за гроші батьків, які своїм горбом заробили їх на службі глобальній економіці. Безтолкові хіпі, і ті справляли ліпше враження — вони хоч квіточки малювали.

Перед полотнами Босха можна стояти годинами, намагаючись розгадати непрості загадки його світосприймання. Більшість робіт «Турбулентності» не має тих гачків, які зачіплюють за так звані фібри душі. А докладні посібники-тлумачники задумів авторів не викликають жодного бажання їх читати. Адже з грубих томів інструкцій до складної побутової техніки ми запам’ятовуємо лише функції «вкл.» та «викл.».

Я розумію, що в фотосерії «Fam.» Сари Блокланд, мабуть, таки прихована якась глибока філософська суть, але зануритись у неї не вдається — я бачу лише неякісні неприємні знімки, можливо, цілком хороших, хоч і далеких від фітнесу людей.

Візуально не неприємно, але якось дуже несерйозно сприймаються підфарбовані витинанки Амі Діке. Нехитра річ — викроювати ножицями блискучі журнальні сторінки. Набагато переконливіше було б, якби той самий задум повністю втілювався пензлем та фарбою. Але це забирає стільки дорогоцінного часу…

Міхаель Тед’я — «Акваголізм» — багато рам, заповнених плямами, літерами, стрілочками, знову різаними фотографіями, підфарбованими чорнилом та акриловими фарбами (в Нідерландах чудова хімічна промисловість). Усе на чорному тлі. Темне тло — відома виручалочка для художників (сам великий Рембрандт не цурався цієї методи). Білий ляп на чорному виглядає переконливіше, ніж чорний на білому (якщо це, звичайно, не свіжовипрана сорочка).

Я розумію, що терміни «інсталяція» та «перфоманс» чимось таки різняться, але коли натрапляєш на черговий витвір цих жанрів, враження — як від нового прального порошку: упаковка інша, а вміст всипано зі старої бочки.

Прийоми, що годяться для продажного мистецтва телереклами, не годяться для продукування вічного.

Що ж це, в біса, за мистецтво, про спілкування з яким забуваєш відразу за порогом галереї! У голландців є прислів’я для лінивих, котрі не бажають докладати зусиль до загальної боротьби за відвойовування клаптиків суші у моря: «Не бажаєш працювати — живи за дамбою!». Труд учасників «Турбулентності» викликає парадоксальне відчуття, що митці докладають титанічних суєтних зусиль до витворення мистецтва з нічого і без праці. Але за той самий час могли б щось непогане пензлем, олівцем, чи різцем зробити.

Трохи вибивається зі стандартного ряду «Плацебо» Саксії Ольде — придатне до використання в сюрреалістичному чи фантастичному кіно шестихвилинне текучо-латексне відео лікарняного інтер’єру — та «Колекціонер зображень» Фелікса Схаата — такий собі чарівний ліхтар, що видає проекції побутових предметів на різновіддалені пластикові площини. Видатний голландський фізик Христіан Гюйгенс поставив би автору залік із оптики за оригінальне використання дифракції, інтерференції та інших вибриків променів світла.

Та, мабуть, не все так погано в Нідерландському Королівстві. Дуже добре враження справляють вправні роботи Ванесси Джейн Пафф. І авангард наявний, і реалізм, і назви оригінально-незрозумілі. Але коли руки в митця приторочені там де слід, то й результат вартий уваги. Цікаво порівняти трактування образу римської матрони Лукреції, яка наклала на себе руки, щоб зберегти честь, у Тараса Шевченка в його роботі «Смерть Лукреції» (1835 р.) та в домашніх суїцидах «Лукреція» та «Лукреція ІІ» пензля Пафф.

Майстерністю цієї художниці був би задоволений і реалістично-пластичний Ян ван Ейк, і перпендикулярно-неопластичний Піт Мондріан. Не відсирів ще весь творчий порох у нідерландських каналах. Є надія, що голландське мистецтво ще не раз здивує світ, якому важко було б без нього існувати.