ТІ, ХТО РЯТУЄ СВІТ

Поділитися
Я часто замислювався над тим, чому радянська пропагандистська машина, не шкодуючи сил, щоб показат...
Ада Рибачук і Володимир Мельниченко

Я часто замислювався над тим, чому радянська пропагандистська машина, не шкодуючи сил, щоб показати, з яким жорстоким і нелюдським ворогом зіштовхнувся Радянський Союз під час Вітчизняної війни і наскільки тяжкими були втрати серед мирного населення, — ігнорувала пошук та облаштування могил, що, мов шрами, покривають нашу землю. Натомість повсюди розставлялися стандартні, мов шахові фігури, пам’ятники невідомому солдату, а на зрівняних з землею міських цвинтарях (як, наприклад, у Луцьку) вибудовували безликі обеліски, що їх один старий ленінградець гірко-іронічно називав «стамесками».

Глибокі образні рішення, як у білоруській Хатині, були, радше, винятком, аніж правилом. І не відсутність таланту у наших скульпторів та архітекторів до того спричинилася.

Чому партія не розпорядилася шукати дійсні місця масового знищення? Адже існували і архіви, і свідки. Невже її не влаштовувало, що тисячі й тисячі людей будуть вдячними за те, що нарешті зможуть виплакати сльози та покласти квіти до могил своїх рідних та близьких.

Невже радянське керівництво боялося, що масштаби гітлерівського Холокосту проявляться в дійсних апокаліпсичних масштабах? Гадаю, страхало його те, що не всі свідки були б такі «надійні», як академік Бурденко та письменник Толстой, що витанцьовували танок смерті на кістках сталінських жертв Катині. І правда піднялася б з могил, і жертви «остаточного вирішення єврейського питання» та енкаведистських чисток стали б пліч-о-пліч на страшному суді сумління, звинувачуючи у смертному гріху дві «братні» ідеології.

Шістдесяті роки минулого століття давали надію, що паростки правди вже ніколи не випалить суховій забуття, не поглине холодне болото мовчання.

Трагедія Бабиного Яру постала як планетарна невигойна рана на тілі людства. Було оголошено конкурс проектів пам’ятника «Жертвам фашизму в Шевченківському районі м.Києва». Спалах ентузіазму серед митців вражав. Поруч із роботами чотирьох офіційних учасників конкурсу з’явились десятки образних рішень, так би мовити, «незапрошених» творців.

Серед них вирізнявся нестандартністю і глибиною рішення проект молодих художників Ади Рибачук та Володимира Мельниченка «Коли руйнується світ...». Ця робота засобами скульптури та архітектури намагалася показати раптовий наглий кінець звичайного людського життя, сповненого великих та малих радостей і печалей, кінець страшний та невідворотний, повторений у тисячах і тисячах зруйнованих людських світів…

Відлига скінчилася. Холодний отруйний морок забуття знову почав осліплювати слабких і нищити сильних. Сірість святкувала перемогу.

Мікеланджелівські масштаби творчості А.Рибачук та В.Мельниченка вражають. Здається, що талант митців та агресивна антимистецька машина ведуть невпинне змагання.

Перші — у невтомному творенні нових образів та ідей, другі — у майже маніяцькому бажанні знищити все створене цими митцями. В принципі, це цілком зрозумілі дії, адже всесвіт Рибачук—Мельниченко виходить за межі їхнього кротячого світосприймання.

Майже неймовірний обсяг робіт, виконаний цими художниками при створенні Парку Пам’яті на схилах Байкової гори з 1968 по 1981 роки, завершився вандальським паплюженням ідеї авторів і поспішним бетонуванням Стіни Пам’яті. І не треба особливо втішатися формальним існуванням у нас творчої свободи. Руйнування триває. Нависнули ковші екскаваторів над витворами А. Рибачук та В.Мельниченка у Палаці школярів та юнацтва на площі Слави, повинен зникнути з обличчя Києва автовокзал на Московській площі, до оздоблення якого було докладено стільки сил.

Повернення, чи, точніше, продовження теми «Коли руйнується світ...» не випадкове. Людські життя, мрії, витвори продовжує невпинно нищити зоологічна, свідомо розпалювана ненависть. Глибоко символічно, що виставка, центральною частиною якої є гобелен, присвячений трагедії Бабиного Яру, відкрилася у новому приміщенні Посольства Федеративної Республіки Німеччина у Києві. Значну допомогу в підготовці експозиції та виданні каталогу надали аташе з культури посольств ФРН та Ізраїлю. Чесним політикам зараз особливо важко пропагувати свої ідеї в атмосфері тотальної недовіри народів до державних інституцій. Тож цілком розумним і корисним є звернення по допомогу до митців. Про значення гуманістичного заряду візуального мистецтва говорив на відкритті експозиції посол ФРН Дітмар Штюдеманн, відзначила творчі здобутки Ади Рибачук та Володимира Мельниченка посол Ізраїлю в Україні та Республіці Молдова Анна Азарі.

Аплікативний, волаючий до людських почуттів твір контрастував із техніцистичним, складеним лише з прямих кутів інтер’єром посольства, що додавало гобелену ще більшої емоційної сили.

Жаль лише, що експонування нового твору Ади Рибачук та Володимира Мельниченка не змогло «вклинитись» у календарний план жодного з українських бастіонів культури. І навіть звернення німецького посольства нічого не змінило. Ну немає місця цим витворам у Національному музеї образотворчого мистецтва.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі