«Тарілка супу» з Берлінале. Багаті та «злидні» на одному з з найпрестижніших кінофорумів світу

Поділитися
56-й випуск Берлінського міжнародного кінофестивалю завершується вже завтра… Але про деякі тенде...

56-й випуск Берлінського міжнародного кінофестивалю завершується вже завтра… Але про деякі тенденції цього фесту можна говорити, навіть не чекаючи остаточного вироку жюрі (до речі, жюрі очолила видатна кіноактриса Шарлотта Ремплінг). Нинішнього року в офіційному конкурсі взяло участь 25 фільмів (шість із яких у категорії «поза конкуренцією» і не змагаються за нагороди). Фільми різні — і за тематикою, і за якістю.

Деякі з фестивальних картин відверто розчарували. Наприклад, «Елементарні частинки» німецького режисера Оскара Рьолера, попри блискучу літературну основу (бестселер Мішеля Уельбека) і зіркових акторів (Моріц Бляйбтрой і Франка Потенте) — виявився посередньою сльозливою мелодрамою, геть позбавленою уельбеківського радикального песимізму. «Новий світ» Теренса Маліка — романтизована єлейна історія про перших європейських поселенців в Америці з симпатіями на боці тубільців, які чомусь дуже нагадують комуни хіпі. Відверто слабка екранізація популярного коміксу Алана Мура і Девіда Лойда «В як Вендетта» дебютанта Джеймса Мактігні (продюсери і автори сценарію Енді і Ларі Вачовські), мабуть, опинилася у конкурсі лише завдяки своїй політичній ангажованості: головний герой — людина в масці бореться проти неофашистського режиму, який панує у футуристичній Англії. Попри окремі відсилки до сучасних політичних реалій — за зберігання Корану страчують, а розгром тоталітарного уряду завершується підривом будівлі парламенту — революційність фільму має жалюгідний вигляд.

Те саме можна сказати про іншого американського учасника конкурсу, фільм «Сіріана» режисера-дебютанта, відомого сценариста Стефана Гехана, який намагається викрити корумпованість американського нафтового бізнесу і його наслідки для життя різних людей — від наймогутніших керівників корпорацій до злиденних іранських робітників. Оскільки корумпованість великого бізнесу ні для кого не секрет, то результат фільму більш ніж сумнівний. Безнадійно намагаючись відродити жанр політичного трилера, «Сіріана» свідчить, що без кінематографічної напруги навіть найбільш привабливі політичні послання залишаються прісними і непереконливими. Проблема цих і подібних їм фільмів у тому, що сюжет великої змови, який завжди передбачає поганих і хороших хлопців, повторює владну риторику і є її деривативом.

Фестивальні тенденції очевидні... Одна з них — це політична і соціальна тематика, а якщо точніше — бідні й багаті, пани і раби, влада і підкореність.

Найяскравіше і найбільш переконливо вона втілилась у британському фільмі Майкла Вінтерботтома і Мета Вайткросса «Дорога до Гуантанамо». Це реальна історія чотирьох британських мусульман, які 2001 року вирушили на весілля до Пакистану і були арештовані американськими військовиками як терористи. «Дорога до Гуантанамо» формально (документалізм), жанрово (роуд-муві), тематично (безправність найбідніших) і географічно (Пакистан, Афганістан) нагадує інший фільм Вінтерботтома «У цьому світі», який три роки тому отримав «Золотого Ведмедя» на Берлінале. Однак якщо фільм «У цьому світі» про афганського підлітка, який нелегально пробирається до Лондона і тяжкі випробування, які чекають на нього в дорозі, закликав ситу Європу до милосердя, то «Дорога до Гуантанамо» несе значно потужніше звинувачувальне послання. Документальні кадри — інтерв’ю з головними героями, яких випустили з тюрми лише 2004 року, вклинюються в ігровий наратив, підкреслюючи, що все це було по-справжньому. Особливо вражає друга частина фільму, яка показує нелюдські умови існування в’язнів Гуантанамо: їх тримають у дротяних вольєрах (один із колишніх бранців порівнював це із зоопарком), їхні руки і ноги скуті, їм не дозволяють рухатись і говорити, майже не дають їсти, їх постійно принижують і катують, щоб вирвати зізнання в тероризмі.

Коли завершувалася велика епоха неореалізму, його творці шкодували за тим часом, коли тарілка супу могла стати рушієм цілої людської драми. Сьогодні значна частина людства живе у світі неореалізму (бідності і воєнних травм), кіно знову звертається до «тарілки супу», наново відкриває для себе великий драматичний потенціал бідності для розкриття найтравматичніших моментів людського життя. Менш переконливо це вийшло на східноєвропейському матеріалі — в дебюті боснійської режисерки Ясміли Жбаніч «Грбавіца». Фільм має назву спального району Сараєво, де живе головна героїня, жінка, яка ледве зводить кінці з кінцями, намагаючись прогодувати себе і доньку-підлітка. Повна жертовність матері, яка відчайдушно намагається роздобути додаткових двісті євро, щоб оплатити екскурсію для доньки, виявляє своє травматичне коріння, коли з’ясовується, що дитина народилася від зґвалтування під час війни. Попри поставлене серйозне питання, фільм емоційно порожній. Значно цікавіше тема бідності розкрита в іранській картині «Зимою» Рафі Піттса, дія якої відбувається в маленькому селищі, а більшість екранного часу присвячено зображенню монотонної праці. Фіналом фільму, в якому чоловік, що був подався у світ шукати кращої долі, повертається скаліченим і кидається під поїзд, режисер недвозначно дає зрозуміти, що вибору в бідних немає. Світ великих можливостей для них закритий.

Індійський напівдокументальний фільм «Джон і Джейн» Ашіма Алювайла з програми «Форум молодого кіно» дає безжальну картину бідних, які піддаються ілюзіям багатих. Герої стрічки — індійські працівники міжнародної корпорації, яких використовують як дешеву робочу силу. Оскільки вони працюють в інформаційній, а не промисловій сфері — у величезному телефонному центрі, надаючи американцям різноманітні інформаційні послуги — у них виникає ілюзія належності до світу багатих. Ця ілюзія міцнішає через обов’язково нав’язувану в процесі вивчення англійської мови ідеологію американського суспільства. У результаті найбільш драматичний момент фільму — коли бідні таки починають вірити у те, що вони колись зможуть стати багатими, що вже межує з маренням. Один із героїв так упевнений, що зможе власними силами стати мільйонером, що гордо демонструє на обідраній стіні фотографію шикарної вілли з датою, коли він цю віллу купить, «і ніщо в світі не зможе мене зупинити, бо я так вирішив», — каже він.

Звичайно, фестиваль не вичерпується однією темою, але серед різноманіття фільмів тема бідності і багатства вимальовується найбільш чітко.

У цей контекст несподівано влучно вписуються два українські фільми, що беруть участь у цьогорічному Берлінале, — 12-хвилинний мультфільм Степана Коваля «Злидні», що ввійшов до програми «Дитячого фестивалю» і «Happy People» Олександра Шапіро, який демонструється на «Форумі молодого кіно».

На відміну від фільму Шапіро, що розповідає про багатих, у яких проблемою є пошук розваг, мультфільм Коваля — про злиднів, бридких істот, які завелися в українській родині і зруйнували все господарство. Фільм пройшов за шаленої підтримки аудиторії, що складалася з дітей віком 5—7 років і дуже сподобалась українському аніматору «своєю незаангажованістю». Насправді ж цей дитячий мультфільм, який зроблено в рамках російського проекту «Гора самоцвітів», викликає дуже багато «дорослих» асоціацій — у тому числі про злиденний стан українського кіно. Степан Коваль три роки тому отримав «Срібного Ведмедя» в короткометражному конкурсі Берлінале, однак так і не одержав можливості працювати в Україні на українські гроші, тому й довелося податися до сусідів. Однак він не перестає мріяти про повнометражний і повністю український проект.

Деталі

Ё Церемонія відкриття Берлінале-56 передбачала показ кінодрами американського режисера Марка Еванса «Сніговий торт» — про складні взаємовідносини аутистки Лінди, яку грає Сігурні Уівер і інваліда Алекса, якого грає Алан Рікман. Цей фільм ішов поза конкурсною програмою.

Ё Серед найочікуваніших фільмів цьогорічного Берлінале нові роботи Клода Шаброля (політичний трілер «Комедія влади» з Ізабель Юппер у головній ролі), Мішеля Гондрі («Мистецтво спати» з Шарлоттою Гейнзбор та Гаелєм Гарсіа Берлалем), Мікеле Плачедо («Кримінальний роман»), згаданий фільм Майкла Уінтерботтома («Дорога на Гуантамо»), Чен Кайге («Обіцянка»). Говорять, що в останній момент до конкурсу включили нову роботу патріарха світового кіно Сідні Люмета «Визнайте мене винним» (судова драма на реальній основі з Віном Дізелем у ролі бандита на прізвисько Товстий Джек).

Ё До складу жюрі Берлінале-56, яке очолює Шарлота Ремплінг, також ввійшли американський режисер Метью Берні, індійський продюсер та режисер Яш Чопра (його студія випускає в рік близько 30 фільмів), голландський режиссер Марлін Гарріс, польський оператор Януш Камінський, молода південно-корейська кінозірка Лі Єн Е, відомий німецький актор Армін Мюллер-Шталь, американський продюсер Фред Рус (свого часу він відкрив світові таких зірок, як Ніколсон та Круз).

Ё Нинішнього року на Берлінале-2006 вручається премія в 25 тис. євро за кращий дебютний фільм, незалежно від того, в якій із фестивальних програм він бере участь («конкурсні фільми», «панорама» чи «дитячі та юнацькі фільми»). Берлін також відзначає цього року 20-річчя кінопризу «Ведмежа» — це приз, який надається кращому фільму про гомосексуалістів.

Ё За 12 днів Берлін переглянув 360 кінострічок із 56 країн. На фестивалі акредитовано 3800 кіножурналістів і рекордна кількість представників кінобізнесу — близько 18 тис. осіб.

Ё В церемонії відкриття брали участь такі світові знаменитості, як Джордж Клуні, Філіпп Сеймур, Хіт Леджер. Всі вони претенденти на цьогорічний «Оскар».

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі