ТАМ, ДЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ КРАЙ СВІТУ...

За винятком нечисленних читачів альманаху «Современная драматургия», ми, жителі України, практично нічого не знаємо про те, що відбувається сьогодні в російській драматургії. Хіба що кілька п’єс А.Птушкіної йдуть у київських театрах. Більшість із них написані вже досить давно й, не запліднені сучасною режисурою, виглядають, м’яко кажучи, архаїчно.

Новий спектакль «Не кидайте попіл на підлогу!», поставлений молодим київським режисером Ольгою Гаврилюк за однойменною п’єсою москвички Олени Скороходової, покликаний, крім всього іншого, підняти завісу над цією маловідомою поки що сферою творчості наших найближчих сусідів.

За жанром п’єса найближена до фантасмагоричної комедії, і в цьому драматург свідомо наслідує ті традиції великої російської літератури, які так геніально розвивали Гоголь і Булгаков. Камерна, написана для двох виконавців п’єса розрахована на показ у невеличкій залі, коли практично зникає незримий бар’єр між глядачами й акторами. Тут неприйнятна найменша фальш, від творців спектаклю вимагається майже ювелірної роботи. Більше того, режисер сама ускладнила собі завдання, додатково ввівши в спектакль три безсловесні персонажі, котрих немає в п’єсі. Проте їй вдалося щасливо здолати всі підводні камені в оманно-плавному плині сюжету.

Дія п’єси відбувається в Богом і людьми забутому селищі, розташованому в так званій російській глибинці. Сюди потрапляє молодий бізнесмен із Москви (Яша Яковлєв), котрий збився з дороги. Кинувши в лісових болотах іномарку (сказано ж, «у Росії немає доріг, а є лише напрямки»), він мріє тільки про одне: вирватися швидше з цього згубного місця. У напівзруйнованій залі старого селищного кінотеатру він зустрічає дивну особу, котра нахабно й невміло намагається завоювати його симпатію (Ольга Когут). Згодом на наших очах відбувається диво: «бридке каченя» перетворюється на чарівну молоду жінку, котра живе тут у повній самітності й чеканні «прекрасного принца». А селище — і не селище зовсім, а колишній жіночий монастир, зруйнований колись більшовиками. Дід героїні — чекіст, а бабуся — сестра розстріляної цим чекістом ігумені монастиря. Таким чином, у жилах дівчини тече кров водночас і жертви, і ката. У героя з’являється шанс поміняти своє існування забезпеченої білки в московському колесі на зовсім інше життя. Але для цього потрібно мати мужність зазирнути всередину себе, усвідомити й відкинути все, що було в його житті до цього...

Поза сумнівом, жіночий образ є головним у цьому дуеті й виписаний драматургом з особливою любов’ю. Ольга Когут чудово грає свою героїню, дивакувату, але нескінченно зворушливу та щиру. Здається, палітра виразних засобів акторки нескінченна. Ясна річ, сьогодні Ольга — одна із найцікавіших акторок на київській сцені. Недаремно М.Резнікович, котрий має «абсолютний нюх» на акторські обдарування, запросив її до свого театру з Донецька, де вона переграла в місцевому муздрамтеатрі величезну кількість ролей. Досить подивитися її роботу в Російському драматичному театрі ім. Лесі Українки «Ревізор», «Долетимо до Мілана», «Таємниці Мадридського двору»), аби зрозуміти: такий яскравий талант заслуговує на пильну увагу режисерів. Ольга Когут чудово співає й танцює, але найголовніше — у неї є саме отой, небесний дар, незрозуміле акторське «шосте чуття», яке і змушує завмирати серця людей, котрі сидять у глядачевій залі.

Ми, здається, уже звикли до того, що живемо в атмосфері кітчу: реклама, убога архітектура, ідіотські телешоу й американські бойовики — ось те культурне середовище, в якому ми змушені жити. Глядачі вже почали забувати, навіщо ходять до театру. Навіщо вони купують квитки (часто зовсім недешеві), і чекають заповітної дати, і вдягають кращий свій одяг, і сидять у залі, із нетерпінням очікуючи початку спектаклю?.. На жаль, часи, коли театральний спектакль міг змінити світогляд і навіть долю людини, відійшли в небуття. Відійшов і «той» глядач, все змінилося. Але якщо у нас після спектаклю виникають якісь незвичайні почуття й ми відчуваємо бажання творити, любити та робити шляхетні вчинки (бодай просто подарувати квіти коханій людині), значить, справжнє мистецтво ще не втратило свою чарівну силу. І це вселяє в наші серця Надію.