Таємниця Ізу Фітци

Б’юсь об заклад, ви нізащо не здогадаєтесь, що означають ці два загадкових слова Ізу та Фітци. Ви програли! Цю абракадабру без ключа не розшифруєш. Насправді це фрагмент субтитрів на екрані телевізора, автори яких таким оригінальним способом передали частину фрази персонажа детективу, котрий говорив про мистецькі витвори «із Уффіці та Лувру».

Дрібниця звичайно. Переклала ж колись радіостанція «Маяк» в концерті на замовлення назву пісні «Очі волошкові» як «Очи с поволокой». Радянський Союз не від цього ж впав. Хоча хто знає, може саме ці ліричні сині очі й доконали залізного монстра з іржавим мозком. Але принагідно згадаємо, що Уффіці (Uffizi) — славетна картинна галерея в італійській Флоренції, побудована ще в XVI столітті видатним архітектором Д.Вазарі, котра має в своїй багатющій колекції роботи Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаеля, Тіціана…

Звісно, наші галерейки ще не дочекались своїх Медічі, але кров в них струмує така ж шляхетна, як і в їхніх італійських сестер. Нещодавно в галереї «Мистець» завершилась виставка робіт Андрія Німенка. Порівнювати творчість митця із досягненнями його колег не є доброю справою -—кожен автор прагне бути фігурою унікальною та неповторною. Але знайомство із створеним Андрієм Німенком не може не викликати асоціацій із невтомністю та універсальністю майстрів Ренесансу. Багато десятиліть праці цього митця викликають повагу, захоплення та навіть дещицю добрих заздрощів. Скульптура — монументальна і камерна, живопис та малюнок в різноманітних техніках та жанрах, літературний, поетичний, мистецтвознавський доробок — ще раз б’юсь об заклад, Андрій Німенко цілком комфортно почував би себе і в Флоренції років п’ятсот тому назад.

Чергова виставка в галереї «Мистець» часом проведення пов’язана з річницею бесланської трагедії, показує фотохронологію терору в Російській Федерації. Я не знаю чи потрібні подібні виставки. Переконувати нормальних людей, що вбивства — гріх не потрібно. Садистам споглядання розтерзаних тіл, мабуть, лише додає чорного адреналіну та віри у перевагу великої бомби над маленькою людиною. Неймовірно важка дилема — необхідно знати і бачити прояви зла і в той же час не втратити сприйняття чужого горя…

На щастя, вогонь може бути не лише руйнівником, а й дивовижним творцем. Емалі Юлії Бородай є чудовим доказом цього. Мистецтво творення емалі таке ж древнє, як і випалювання горщиків. Та й сама матінка Земля в якомусь сенсі майстер-емальєр — мільярди років вона переміщує в надрах тисячі мінералів, запікає їх в художній композиції, періодично вивергаючи зразки своєї творчості для ознайомлення з ними поцінувачів. Важко пояснити причину, але емаль не є надто популярною у митців. Можливо художників відлякує обсяг праці необхідної для досягнення результату, можливо, декому вона видається занадто утилітарною, дуже прив’язаною до прозаїчного декорування ужиткових предметів. Юлія Бородай, експериментуючи з технікою емалі, як видається цілком свідомо, наближається в своїх роботах до принципів класичного живопису, який функціонує, як правило, в традиційному контакті з глядачем, розташовуючись на рівні очей на вертикальній стіні. Виставка в досить інтимній галереї «Тадзіо» пройшла цілком успішно. В планах художниці виставка в львівському палаці мистецтв. Гадаю, що вибаглива галицька публіка зустріне цю експозицію лише добрими емоціями.

Я переконаний, поза як бджоли без сумніву наділені при творінні світу видатним колективним розумом, то й деякий побічний продукт інтелекту їм притаманний. Наприклад, цілком людське бажання жити в елітному вулику. Якби я був бджолою, чи радше трутнем, то, мабуть-таки, вcтряг би в ту штовханину, що виникла між вітчизняними та, мабуть, і зарубіжними роями в боротьбі за право поселитись у витворі Миколи Журавля. Художній проект «Пасіка», що експонується в галереї «Арт-блюз», не має жодної кон’юнктурної підоснови, бо автор почав працювати над цим ще до того часу, коли бджолярством почали передбачливо захоплюватись навіть хронічні алергіки та безнадійні астматики. Те, що художник із щирою любов’ю співпрацює з бджолами, не потребує доказів — варто лише поглянути на рій, що нуртує просто на виставці (безпечно відділений від відвідувачів прозорою перегородкою). Якби ж то Микола Журавель збудував десь у передгір’ях Карпат такі собі Нью-Бортничі для людей, зберігши форми вуликів — це було б місто найорганічніше злите з природою. і всі великі світові зодчі втішено б посміхнулись у своїх зотлілих домовинах.

Хоча одна з робіт Анастасії Карнобед і називається «Життя без рожевих окулярів», все ж після ознайомлення з виставкою в галереї «Акварель» робиш висновок — автор має-таки деяку особливість зору та світосприймання — вона не бачить поганого і прагне відтворювати на своїх полотнах лише гармонійне та досконале. «Півонії», «Гладіолуси», «Іриси», «Дзвіночки», «Хризантеми» — багато знайомих квітів. Немало художників намагаються відтворювати їх в своєму малярстві. Не кожному це вдається добре. Живопис Анастасії Карнобед об’єднаний назвою «Життя Гармонія» — суть творчості художниці саме в цьому.

Цікава виставка Ігоря Прокоф’єва з майже кіплінгівською назвою «Пісня джунглів». Майже авангард. Свіжий запах олійних фарб. Не деталізовані, але дуже виразні зображення чи навіть філософські портрети ссавців, земноводних, рептилій, риб, комах. Правду кажуть вчені, що ми відрізняємося від наших менших (чи слабших) братів за генетичним кодом на якихось крихітних десять відсотків. Тепер зрозуміло, чому цей котячий писок чи крокодиляча морда видаються такими рідними, людськими…

«Галерея, 36» нагадала про творчий доробок Матвія Гуляєва (1918—2003), художника тих часів, коли живописці самі напинали полотно на власноруч зрихтовані підрамники, тягали мольберти на Дніпрові кручі. Віддзеркалення світу, який зникає разом із старими митцями…

До чого ж бувають працьовиті та талановиті люди — ну, чисто вищезгадані медоноси. Здається, що тут такого мистецького — модель локомотива довжиною десь в письмовий стіл — купи коробок китайських пластмасових деталей — і за вечір паротяг у вас на поличці. Але враження від того, що зробив із дерева Валерій Дімонт, викликає бажання знайти десь в Америці музей ім.Пульмана (мабуть, такий існує) і запропонувати цей експонат до стайні залізних коней та їх копій.

Абсолютно підігнані деталі — всі колеса крутяться, двері відкриваються, здається, якщо взяти пінцетом справжні мікродрова і заштовхати їх у топку — механізми оживуть, полетять із труби дим та іскри, зашипить пара «та й поїдем, та й пої…»