ТАДЕУШ КОНВІЦЬКИЙ: «МЕНІ ЗРУЧНО В РОЛІ АУТСАЙДЕРА»

Поділитися
«У моїй країні немає злиднів. Мало хто жебрає на вулицях, а якщо і робить це, то якось непереконливо, без внутрішньої сили, без морального права, властивого справжньому жебрацтву...

«У моїй країні немає злиднів. Мало хто жебрає на вулицях, а якщо і робить це, то якось непереконливо, без внутрішньої сили, без морального права, властивого справжньому жебрацтву. Ніхто не ділить сірників на чотири частини, ніхто не рахує кристаликів солі. Зрештою, сьогодні і не виплатилося б ділити сірники. Тільки кожен четвертий вдається запалити.

Наші сучасні злидні прозорі, як скло, і невидимі, як повітря. Наші злидні — це кілометрові черги, безперервне штовхання ліктями, хамуватий чиновник, потяг, що запізнюється без причини, вода, точніше її брак через якийсь фатальний збіг обставин, це несподівано зачинений магазин, скандальний сусід, брехлива газета і багатогодинна промова по телевізору замість новин спорту, це примус належати до партії, це зіпсута пралька, куплена у державному магазині, це спеціальні магазини, у яких можна купити собі щось за долари, це монотонність життя без найменшої надії, це історичні міста, що руйнуються, це колись заселені території, що перетворилися на пустелі, це отруєні ріки. Наші злидні — це милість держави, яка панує всюди, милість, з якої ми живемо».

Т.Конвіцький, «Малий апокаліпсис», 1979

Тадеуш Конвіцький народився 22 червня 1926 року у Вільнюсі в родині робітника. Батько помер у 1929 році. Написав 19 книг, серед яких найбільш відомі «Малий апокаліпсис», «Польський комплекс», «Вступ до неба», «Дірка в небі», «Rojsty» та ін. Зняв 5 фільмів, один із них «Останній день літа» був відзначений на Венеційському кінофестивалі, співпрацював із Анджеєм Вайдою, писав сценарій до фільму за творами Чеслава Мілоша й Адама Міцкевича.

Конвіцького відзначено багатьма преміями. Останні — нагорода ім. Яна Парандовського від польського PEN-клубу та престижна польська кінонагорода «Orla» (обидві відзнаки — 2002 рік). Того ж року про нього знято другий документальний фільм «Досить швидкий апокаліпсис» режисера Анджея Тіткова. Той самий режисер 1983 року зняв перший документальний фільм про письменника «Перехожий». Тадеуш Конвіцький мешкає у центрі Варшави, любить годувати горобців на балконі. Має двох доньок. Дружина, відома художниця, померла 1999 року. З відомим польським письменником розмовляла Наталка Сняданко.

— Чи чули ви про долю своїх творів в українському перекладі?

— Так, я знаю, що Юрій Андрухович переклав «Малий апокаліпсис», надрукувавши його у журналі «Всесвіт». Він привозив мені примірник, але ним я, на жаль, не можу похвалитися, бо в мене його позичила якась україністка і не віддала.

— А яке загалом ваше ставлення до України?

— Я маю великий сентимент до України і не раз писав про неї теплі слова, зокрема в романі «Календар і клепсидра». Не в останню чергу тому, що народився в Литві й українські проблеми добре мені знайомі. На вас дуже сильно тисне Росія, особливо на східну Україну. Але ваша земля настільки багата, що тільки-но ви досягнете справжньої незалежності, то годуватимете всю Європу. У мене багато друзів серед українців, хоча сам я ніколи у вашій країні не був. Я часто бував на українських шлюбах у греко-католицькій церкві у Варшаві, і мені страшенно подобається церковна музика, яка супроводжує богослужіння. Чомусь це нагадує мені Гершвіна. Напевно, це випадково. Але, може, не так уже й випадково, бо тип мелодики пісень Гершвіна має в собі щось східне. Назва «Україна» ввійшла в ужиток, коли Москва вкрала у вас Русь, чи не так?

— Які асоціації у вас викликає українська література?

— Насамперед я вважаю українським письменником Гоголя, хоча й писав він російською. Крім того, поважаю обох Шевченків — і Тараса, й Андрія. Але загалом я останнім часом мало читаю, бо вже надто старий і на все мені бракує сил.

— У книзі розмов із вами «Півстоліття пекла», виданій Станіславом Новіцьким, ви розповідаєте страшенно зворушливу історію про свою матір. То як воно було насправді?

— Мати насправді мала таку ж натуру, як героїня роману Трумена Капоте «Сніданок у Тиффані». Все життя вона була «в дорозі», як було написано на візитівці цієї героїні. Моя мати просто не була створена для того, аби перетворитися на домашню курку: вона все життя мусила рухатися, пізнавати щось нове. І, крім того, була страшенно гарною. Вона любила великі товариства, світські бесіди, тому їй не подобалася Варшава. Тутешні люди надто перейняті своїми дрібними справами, не мають широти й розмаху. Я трохи вдався в неї, бо теж маю неспокійну натуру і перебуваю «всюди», хоча фізично сорок років нікуди з Варшави не виїздив.

Напевно, від матері в мене й ставлення до жінок. Коли чотири роки тому я став удівцем, то нарешті зрозумів, наскільки подобаються мені жінки як явище естетичне, психологічне, фізичне. Мені подобаються жіночі примхи, жіночий інтелект. Жінки мають в собі стільки живого і справжнього! Це фантастично...

— Літературні критики, зокрема Пшемислав Чаплинський, часто порівнюють ваші твори, наприклад, з романом Кафки «Процес» чи «Грою в класики» Хуліо Кортасара. Чи бачите ви такі паралелі?

— Не особливо. Я вважаю, що не можна зрозуміти культуру настільки далеку й інакшу, як латиноамериканська. Мені все життя дуже подобається японська література, але єдине, що я відчуваю стосовно неї — це відчуття цілковитої незбагненності. Ми надто далекі. Гадаю, спритні критики могли б знайти в моїх творах значно більше спільного з російською літературою, бо я завжди нею захоплювався. Але про це чомусь ніхто не писав. Навіть у Росії, хоча там активно перекладали мої твори.

— А як щодо подібностей з іншими «литовцями», наприклад, Мілошем, адже він також походить із Вільнюса?

— Напевно, існує енергетика землі. Це присутнє також на рівні наукової гіпотези. Багато тисяч років тому на цій території був льодовик, його межа проходила через Мазури та Вільнюс. Там тепер ціле пасмо озер. Мені здається, що енергетика землі не проходить даремно для людей, народжених там. Мабуть, вони мають щось спільне у способі мислення, світобаченні.

— Це трохи перегукується з Чеславом Мілошем і його роздумами про культуру польського двору та її образ у літературі.

— Це рештки шляхетської культури. Її український відповідник — культура козацька. Шляхта зовсім не мусила бути багатою, часом ці люди мали досить скромні статки, але йдеться про збереження традиції та певного типу культури. У літературі звідти походить, наприклад, оповідний стиль такого собі героя-авантюриста, який часто зустрічається й у мене.

А що стосується мого улюбленого Вільнюса, де я народився і який усе життя описував у своїх романах, то це такий собі північний варіант Львова. Насамперед на рівні мультикультурності. Там не було аж так багато різних народностей, як свого часу у Львові, але Вільнюс населяли татари, караїми, литовці, євреї, білоруси, росіяни. Звідси — потяг до мультикультурності і в літературі письменників, що походять із Вільнюса, звідси й намагання врятувати шляхетську культуру як найбільш репрезентативну в контексті історичної спадщини.

— Чи перечитуєте ви іноді власні книги, і якщо так, то яка подобається вам найбільше?

— Знаєте, коли ви доживете до віку, коли все почне видаватися вам трохи нудним, то зрозумієте мене. Колись я читав страшенно багато, і особливо художню літературу. Але тепер волію прочитати щось, що дасть мені прикладне знання, якусь нову теорію у фізиці чи математиці, адже ці науки зараз розвиваються з небаченою швидкістю. А нова повість, написана добре і вправно... Ну то й що? Це лише чергова хороша книжка. Всього не прочитаєш. А власні книги я ніколи не перечитував, навіть тоді, коли треба було вичитати гранки для видавництва. Я писав їх для інших. Якщо це людям подобається, то нехай читають.

— Що ви думаєте про фах кінорежисера?

— Професія режисера — це фах компілятора й наглядача, який з батогом у руці пильнує за командою акторів. У зв’язку з цим режисери часто мають комплекси на ґрунті того, що користаються з чужої праці. У мене не було таких комплексів, бо я прийшов у режисуру ззовні, адже кіно було для мене лише пригодою.

— А як ви ставитеся до конфлікту поколінь. Чи колись було краще?

— Я сам колись був молодий і бунтував. Тому дуже спокійно ставлюся до всіх революцій, що їх робить сучасна молодь. Вони самі дійдуть до всього, до чого треба. Старших може дивувати нахабство молодих, бо вони вже не пам’ятають, як самі були молодими. Ритм життя став інтенсивнішим. Сьогоднішні революціонери будуть забуті через кілька, максимум кільканадцять років, за ними прийдуть наступні. Кожна епоха має свою етику, власний моральний кодекс. Коли я дивлюся на вартових біля могили Невідомого солдата, то розумію, що вони з набагато більшою охотою пішли б кудись на пиво. Для мого ж покоління така варта була великою честю. Зараз тип людської свідомості і спосіб ставлення до світу переживає разючі зміни, це правда. Кожного переслідує відчуття, що поверхня земної кулі перенаселена, що нас забагато. Це через перенасиченість інформацією. Колись, якщо десь у Коста-Риці траплявся землетрус, про це у нас з’являлася хіба що коротенька інформація в газеті. Це так не зачіпало. Зараз можна цілодобово оглядати по телебаченню трансляції різних катаклізмів, які водночас відбуваються в різних куточках планети. Щось схоже відбувається з інформацією. Коли її стає забагато, людство починає розвиватися занадто швидко. І на якомусь етапі психіка починає виявляти спротив, намагається сповільнити цей надто швидкий розвиток. Звідси примітивізм сучасної масової культури. Фільми на зразок «Матриці», модні стилі одягу й зачісок, які що далі, то більше нагадують вигляд печерних людей. Усе це свідчить про «повернення в печери», про намагання сповільнити надто швидкі темпи, якими рухається цивілізація. За мого часу було інакше. Розвиток відбувався в бік ускладнення інформації, ускладнення літератури, форми висловлювання та способу мислення. Теперішня література не може бути такою, бо мусить відображати суспільство, в якому існує.

— Останнім часом часто звучить твердження, мовляв, сучасна література відходить від правди життя і, отже, міняється роль письменника.

— Так, письменник перестав бути «світочем правди», він більше не виголошує з трибуни моральних цінностей і готових рецептів життя. В наші часи це випливало із самої структури тоталітарного суспільства. Вважалося, що певні обов’язки перед іншими людьми і перед суспільством є важливішими, ніж власні бажання чи навіть потреби. Тепер усе зовсім навпаки. Але не завжди так. Людині краще живеться у рамках чітко визначених моральних норм. Наприклад, копуляція. Тепер без неї не обходиться жоден фільм. Це стало так само нормальним, як їжа. Але це мало чим відрізняється від тваринного злягання. Людство періодично відходить від повної вседозволеності до затискання себе в моральні лещата, і навпаки. У наші часи, це була не копуляція, а еротика. Гарний і складний ритуал, з усіма нюансами стосунків між чоловіком і жінкою, ритуал, у якому виявлялися всі психологічні розбіжності, ритуал, у якому людина реалізовувала все нетваринне у своїй психіці. І якщо теперішня молодь, як і молодь кожного покоління, ламає табу, то це не означає, що вони будуть зламані назавжди. Ці молоді люди самі потім зрозуміють, що разом із певними заборонами втрачається і краса людських стосунків, краса певного церемоніалу. А це сумно й нудно. Вони самі повернуться до правил, з якими зараз борються. Це потроху вже починається. Візьмімо бодай моду на «дикий» відпочинок чи на його демонстрацію в «реальному телебаченні». Хтось виживає у печерних умовах, а всім цікаво за цим спостерігати.

Я часто буваю неправдивим у своїх історіях. Це пояснюється тим, що я швидко починаю нудитися, тоді мушу щось вигадувати. Мені дуже огидне відчуття надмірної поваги до себе, препарування власних відчуттів і занадто уважний самоаналіз. Через це мені часто доводиться відходити від теми і трохи прибріхувати, а часом доводиться грати й зовсім не на власну користь.

— У Польщі часто говорять про злам після 1989 року і початок «нової літератури». Що ви думаєте з цього приводу?

— Насамперед література стала товаром, чого у наші часи не було. Митець завжди мешкав під дахом, не мав грошей і був далеким від актуальних проблем суспільства. Тепер усе змінилося. Мистецтво, а найуспішніше, мабуть, кіно, стало бізнесом. І це приваблює багатьох можливістю заробити гроші. Я не знаю, що гірше. Коли література перебуває під тиском цензури та керівництва зверху, як було в наші часи, чи коли настають часи «заробітчанства» й найважливішим є не якість тексту, а рекламна стратегія видавництва. І перше, і друге — зле. Насправді добрим у наші часи були набагато вищі наклад книг. Зараз усе по-іншому. Літературу витіснило телебачення. Ритм життя дуже прискорився. Тоді письменник був популярний упродовж кількох десятиліть. Зараз вік популярності — у кращому випадку — кілька років, а часом і кілька місяців. Але я ліберал і вважаю, що історія завжди повторюється. Колись знову настануть часи літератури.

— Чи важливий для вас читач ваших творів?

— У часи мого активного писання я рідко мав добрі стосунки з владою. Переважно був в опалі. А в такій ситуації читач і його реакція були єдиним підтвердженням моєї літературної значущості. Хоча я ніколи не намагався «подобатися всім». У такому намаганні я завжди вбачав щось принизливе. Тому адресував свої книги до певного типу читача. До читача, який сприймає мої твори як одкровення, відверту нічну розмову про речі дуже особисті, часом інтимні. І саме таке ставлення читачів я відчував і до себе. Але частину людей мої твори обурювали, і я був свідомий, що викличу саме таку реакцію, яку й прагнув викликати. Я завжди говорю читачеві: «Якщо ти погоджуєшся зі мною — це добре, а якщо маєш іншу думку — це твоя справа». Я завжди був відвертим у своїх книгах.

— Ваш роман «Чтиво» часто зараховують до «нової» літератури, приписуючи вам намагання писати, як молоді письменники. Це справді було вашою інтенцією?

— Ні, я вважаю, що кожен письменник мусить залишатися в межах свого покоління: немає нічого менш естетичного, ніж старий актор, який вистрибує на сцену, вдаючи молодого. Я завжди писав тільки так, як вважав за потрібне, не орієнтуючись на стилі і моди, які панують чи вже відійшли. А зараз я не пишу, тому що не вважаю, ніби розумію світ довкола себе. Його краще розуміють і відчувають молоді. Тож вони нехай і пишуть. І вони, зрештою, непогано дають собі з цим раду.

— А як із питанням старіння літератури? Чи існують твори, які не старіють?

— На старість я переконався, що література старіє найшвидше з усіх видів мистецтва. Колись мені здавалося, що кіно старіє швидше. Тепер я бачу, що повертається мода на кіно 50-х, але не на літературу. Якими популярними були колись Гемінґвей чи Ремарк! Зараз їх ніхто не читає, а на Заході, де пік їхньої популярності настав набагато швидше, ніж за «залізною завісою», про них уже взагалі ніхто не пам’ятає. За заняття літературою платиться надто висока ціна.

— Чи є для вас література своєрідним способом психоаналізу, можливістю звільнитися від важких спогадів чи емоцій?

— Я не нарцис і не люблю порпатися в глибинах власної психіки. А, крім того, людина є істотою страшенно примітивною, самозакоханою, часто вигадує собі складне психічне життя й переживання, коли більшість наших проблем пояснюється просто поганим травленням. Тому я ніколи не займався самоаналізом в літературі. Так само іронічно я ставлюся до модних психологічних теорій. Прочитавши Юнга, я зрозумів, що він звичайний знахар, хоча й з дипломами найпрестижніших університетів.

— Ви багато писали про війну, і часто це було своєрідне «хуліганство», не надто патріотичний, не надто патетичний опис партизанського руху, а часом і відверто брутальні сцени, як, наприклад, сцена зґвалтування дівчинки партизаном у присутності її батьків у романі «Rojsty». Як ви ставитеся до літератури про війну?

— Я маю досвід партизанства, але не можу сказати, що бачив найстрашніші речі. Найбільше, що дивує мене у ставленні до війни людей, які її пережили, — це короткотривалість людської пам’яті. Коли я перечитую спогади деяких людей, мені просто стає смішно, наскільки вони намагаються вигадати собі минуле, оточити героїчним ореолом те, що було звичайними буднями, сірими й часом жорстокими. Але відчуття героїзму не було жодного. Так я про це й писав. Я страшенно не люблю й соромлюся «комплексу ветеранства», коли на груди вішаються медалі й починаються розповіді героїчних легенд, що їхній зміст із кожною новою оповіддю стає дедалі більш героїчним.

— А як ви ставитесь до сучасності?

— Колись я відчував відповідальність за все, що відбувалося в моїй країні, бо я до цього був причетний. А зараз, нарешті, настав час, коли люди отримали все, що хотіли. Свобода, демократія, капіталізм. Я опинився поза контекстом цієї доби, але зробив це з власного вибору. Можливо, я був певним чином потрібний своїй епосі, людям, які в ній жили. А теперішні часи повинні фіксувати і, висловлюючись іронічно, обезсмертнювати покоління, які творять цю дійсність. Мені зручно у цій ролі аутсайдера. Зовсім не хотів би примушувати себе щось писати тільки для того, аби про мене не забули.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі