СЮРПРИЗИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ОПЕРИ

Чому, із трудом «народжуючи» афішу кожного місяця в нашій Національній опері, потім нещадно її перекроюють? Чому навіть за день-два до спектаклю в глядачів немає впевненості в тому, що він відбудеться? Чому ми звикли дивитися на афіші Національної опери як на умовність, яка лише приблизно відповідає дійсності? Чому театр нескінченно трясе від замін, відмінення та інших несподіванок? Чи досить при цьому захищені наші права, тобто права глядача чи, якщо завгодно, споживача? У кількох причинах усього цього, по-моєму, можна розібратися. Було б бажання.

Не претендуючи на істину в останній інстанції, спробуємо розпочати звідти, звідки звичайно гниє риба. Незмінний диригент-постановник всіх основних нових «виїзних» спектаклів — головний диригент Національної опери Володимир Кожухар. Маестро не любить возитися із солістами, приймати в них вивчені партії в класі. І, як правило, призначає у своїх спектаклях максимум два склади виконавців. Для епізодичних виїздів на гастролі цього, мабуть, досить. Та як бути, якщо «виїзний» спектакль потрапляє в поточну київську афішу? А це неминуче трапляється кілька разів на місяць — адже й ми періодично хочемо чути «Любов до трьох апельсинів», «Війну і мир», «Пікову даму» й багато іншого. І ось виходить так, що, маючи на всі випадки лише два склади, театр найчастіше опиняється в ситуації, коли обидва виконавці тієї чи іншої партії чомусь не можуть вийти в спектаклі у встановлений день. Тоді виникає безвихідне становище, і спектакль відміняють чи заміняють. Як це було, приміром, у лютому, коли ті, хто хотів почути «Любов до трьох апельсинів» задовольнялися «Запорожцем за Дунаєм». Або в січні, коли раптом відмінили «Лючію ді Ламмермур» за участю Марії Стефюк. Або днями, коли замість оголошеного «Севільського цирульника» раптом провели гала-концерт, приурочений до 65-річчя Стефана Турчака. Беззаперечно, мета хороша. Та звідки ж такі непередбачені хитання з боку в бік? Мимоволі пригадується кінцева фраза популярного в музикантів анекдоту про концерт за заявками: «Не вистьобуйтесь і слухайте полонез Огінського».

У невпорядкованості складів криється лише одна з причин нескінченних замін або відмінення спектаклів Національної опери, про які вже звикли говорити й писати як про неминучі стихійні лиха. До того ж репертуар кожного місяця навіть для солістів стає відомим ледь не останньої хвилини, у ліпшому випадку — за місяць. Тому планувати заздалегідь свої особисті поїздки або концерти солісти теж не можуть. І їхня додаткова зайнятість поза театром, на яку вони, безумовно, мають повне право, теж стає однією з причин «накладок» через непередбачуваність формування місячної афіші. При такому стані справ програють і солісти, і глядачі. Мимоволі напрошується запитання — а хто ж виграє? Ті, хто робить вигідний бізнес на гастролях нашого театру в маленьких містечках Західної Європи? Схоже, що так.

Не обминула ця доля й останню прем’єру театру — «Війну і мир». Попри те, що в директорському наказі фігурувало щонайменше шість виконавиць партії Наташі Ростової, насправді їх виявилося лише дві (Ольга Нагорна й Тетяна Ганіна). У період епідемії грипу Ольга занедужала і напередодні прем’єри на кілька днів вибула з постановочного процесу. У цьому випадку тягар щоденних прогонів ліг на плечі єдиної співачки, що залишилася, — Ганіної. Тетяна ще стажист, яка жодного разу доти не виходила на сцену Національної опери. На щастя, усе обійшлося, і Ольга встигла видужати до прем’єри. Та весь цей час інші чотири вже затверджені та сповнені надій Наташі Ростови сиділи без діла. Навіщо ж тоді тримати в театрі таку кількість сопрано, у тому числі — стажистів? Адже всі вони отримують зарплату, нехай і не фантастичну, та все-таки вищу за середню...

Таке ставлення до організації творчого процесу в театрі схоже на байдужість, яку не можна пробачити. Мало того, що ми покликані дивитися тільки те, що замовлять західні імпресаріо. Неможлива будь-яка стабільність. Жодної гарантії, що навіть в останній момент «зляпана» афіша місяця буде точно дотримувана. А вже про право глядача знати репертуар театру на рік вперед і заздалегідь планувати свої «культпоходи» і говорити не доводиться. Подібна розкіш доступна лише закордонним театралам, які вже переситилися. Ось вам і критерії жаданої для нас «схожості на Європу». Перелічені умови завчасного планування та інформування цілком здійсненні. Однак у Національній опері цього вперто не помічають. Більше того, у нас є кілька «версій» афіші. Першу з них заздалегідь розклеюють по місту. І на якій-небудь Воскресенці людина так і буде припускати, що, скажімо, 25-го їй покажуть «Севільський цирульник». Другу, більш достовірну й виправлену (інколи від руки) версію афіші ви можете знайти в театрі та біля кас. Та й це ще не все. Остаточна версія найчастіше зустрічає вас біля входу в театр увечері, у день спектаклю, у вигляді кольорового оголошення, любовно виписаного плакатними перами. Там уже безапеляційно повідомлено про те, що хтось занедужав і щось заміняють або зовсім відміняють. А про можливість знати заздалегідь склад виконавців я і не заїкаюся. Це можливо лише в найвинятковіших випадках, і взагалі — майже ніколи.

Можна заперечити й заявити, що наша штатна система побудови трупи виключає застосування західної моделі, при якій дають серію спектаклів із контрактним складом співаків-«відрядників». Та не все так однозначно. Адже й у Національній опері вже досить давно введено систему договорів. Цінність цієї системи лише в одному — у праві позбутися того чи іншого соліста без особливих попереджень після закінчення терміну його контракту. Поки що такий підхід враховує в основному інтереси адміністрації театру. Здавалося б, переходячи на функціонування за такою системою, театр міг би наближатися до закордонних стандартів оперного «виробництва». Та ні! Контракт — гарне слово. Однак в нашій Національній опері запровадження контрактної системи жодним чином не вплинуло на встановлення стабільності та передбачуваності творчого процесу. У багатьох співаків існує проблема недостатньої зайнятості, незатребуваності. А згодом — і ризик опинитися без роботи. Прийдешні прем’єри не анонсуються. Про неї пересічний глядач може довідатися лише випадково, заглянувши в афішу місяця, протягом якого цю прем’єру вперше покажуть. Індивідуальні афіші зовсім з’являються рідко та з запізненням.

Не секрет, що в червні в Національній опері планують поставити «Турандот» Пуччіні. Жодних сумнівів, що цей спектакль стане святом для шанувальників опери. Вже пройшов розподіл ролей, співаки давно розучують партії в класах. Та хто знає про цю приємну звістку? Де захоплюючі барвисті афіші й телеанонси майбутньої прем’єри? Де завмирання глядацьких сердець від передчуття побачити одну з найекзотичніших італійських опер-казок? Для довідки можу повідомити, що протягом минулого року лише на оперних сценах «верхнього ешелону» ця опера пройшла в театрах світу не менше 220 разів. І кожного разу це було свято для слухача. Тому що кожний знав про це заздалегідь, мав досить часу зробити вибір і купити квитки. Ми ж на купівлю квитків матимемо не більше двох тижнів (приблизно такий темпоритм роботи наших театральних кас). Тому навіть у найсередньостатистичнішому випадку оперна прем’єра в тому, «цивілізованому» світі практично приречена на успіх. У нас, звичайно, теж буде повний зал на прем’єрі. Лише на перших показах. А далі можливі варіанти. За наших умов будь-який спектакль ризикує дожити до часів, коли на нього буде продано усього 30, 50, 80 або скільки вже там квитків. Адже так бувало, і не раз...

Спектаклі мають властивість морально застарівати. І деякі назви вибувають з афіші нашої опери. Та залишається незбагненною сама система цієї ротації. «Хованщина» зникла зі сцени. А чи це не «виїзний» спектакль? Чи це не краще частування для закордонних туристів? Чи це не бенкет погляду й духу для вітчизняного меломана? Спектакль поставлений Іриною Олександрівною Молостовою. Може, якби його поставив Дмитро Гнатюк, його доля була б щасливішою. Крім цього, нині, при «експортній» орієнтації театру, стають явно неможливими нові постановки українських опер. Та про це уже сказано чимало.

Хочеться вірити, що Національна опера крокуватимеме в оновлену Європу не лише звивистими стежками, які ведуть у швейцарські села. Й інтереси вітчизняного глядача врахують не в останню чергу. А головний театр країни перестане бути «річчю в собі».