Світлана Пиркало, «Кухня егоїста», видавництво «Факт»

Тим часом як Світлана Пиркало мордувалася на фінішній прямій свого дітища «Книжки року ВВС 2007», готуючись до визначення та віншування лауреата, я з майже гастрономічним задоволенням читав її власну книжку «Кухня егоїста». Ос­новою тексту, за визначенням самої Світлани, є «кухонні балачки про все на світі», які щотижня з’являлися в інтернет-газеті «Глав­ред». Загалом — шістдесят один есейчик плюс передмова. В назві не приховується якесь езопове алегоричне подвійне дно: основа книжки — їжа — описана з такою щирістю та повагою, що літеру «ї» хочеться писати лише великою. Якщо, заглянувши спершу в зміст, ви зауважите там дивні назви на кшталт «Дикий кабан як чинник незалежності Корсики» чи «Галушка та її місце у вічності», будьте певні — в тексті ви знайдете аналіз і вепра, і гордих нащадків Бонапарта, і полтавської галушки в часі та просторі. Прочитавши «Кухню егоїста», я ознайомився не лише з загальносвітовими традиціями та новаціями приготування і поглинання харчів, а й із порівняльною характеристикою цих принципів та звичок українців. Уся ця інформація дуже вміло, весело, помірно цинічно переплетена з «великою» політикою і звичайнісіньким життям «маленьких» людей. Сторінка за сторінкою — і я помалу вивчив життєпис самої Світлани, яка пройшла кар’єрний шлях, достойний не тільки заздрості професійних феміністок, а й поваги серйозних ділових мужчин. Ще в недалеких початках нашої незалежності вона була вічно голодною студенткою, душа і шлунок якої страждали від образи на ненажерливого колегу, котрий поцупив і ум’яв її оселедця. Тепер Світлана Пиркало — продюсер української служби Британської радіомовної корпорації і може дозволити собі на лондонській кухні експериментувати зі справжнісіньким омаром. «Кухня егоїста» насичена прецікавими і корисними порадами та надзвичайно апетитно описаними способами приготування їжі. Що важливо для нашого читача — матеріал подано так, що він не викликає хуторянського роздратування: ти там по лондонах жируєш, а ми кислу капусту з олією економимо. Я вірю кожному слову Світлани, присвяченому їжі. «Автор описывает это прямо со сладострастием: вот это он знает, вот это он пережил и перечувствовал, вот тут уже он ошибки не допустит. Знание дела и искренность из ряда вон выходящие». Так писав у рецензії на книжку Аркадія Аверченка «Дюжина ножів в спину революції» знаний гурман, любитель польської «вудки старки», темного баварського пива, французької яєчні з помідорами (див. спогади Н.К.Крупської) і за сумісництвом вождь світового пролетаріату В.Ульянов (Ленін). Ця характеристика цілком пасує і автору «Кухні егоїста».

Після читання одкровень Світлани Пиркало виникло бажання поділитися деякою приватною інформацією: основним моїм робочим місцем є кухонний стіл, саме за ним я вигадую й малюю карикатури, які вже тринадцять років з’являються на перших шпальтах «ДТ». І, щоб мій череп не луснув від постійного фарширування мозку вибриками нашої політики, я часто узурпую право готування наїдків для сім’ї. Це майже психотерапія та релаксація. Після нетривалих вагань я поставив книжку Світлани Пиркало «Кухня егоїста» на чільному місці між «Стравами української кухні» та The dairy book of british food. Гарантую — пилом вона не вкриється.