Світлана КРЕЩЕНСЬКА, «Дамський улесник», видавничий дім «Амадей», Київ, 2007

Зараховувати Світлану Крещенську до «майстрів сучасної прози» (саме таку назву має серія, яку відкриває ця книжка), мабуть, передчасно. Надто вже різні за якістю оповідання, що населяють цю збірку. Оригінальності, глибини, «багатошаровості» не знайдеш, мабуть, у жодному. Трошки сміху, трошки сліз, трошки почуттів, трошки природи — усе обережно й дозовано, упівголоса, упівсили.

Кохання у Крещенської завжди по-дитячому беззастережне («я встретил вас — и все») й стерильне, наче в старих комедіях (прогулянки під ручку, зітхання на лавочці, пафосно-високі розмови — якщо не в реальності, то принаймні у мріях). Найсвіжіший романтичний образ: сучасні Ромео і Джульєтта (вона — мешканка задрипаного гуртожитку, він — юний мажор з висотки навпроти) на світанку дружно крешуть кригу... Письменниця щедро обдаровує сімейним щастям усіх, кого Гіменей зазвичай вибраковує: слабкодухих маміїв, анемічних старих дів — бібліотекарок і вчительок у недоладних капелюшках і горжетках, зів’ялих красунь із підфарбованим волоссям і щедро напудреним обличчям, багатодітних розлучених жінок, поетів і двірників. У закоханих зазвичай три вороги: благовірні, сусіди та... сьогодення, яка вривається в життя у подобі зухвалого нувориша й вимагає звільнити життєвий простір.

Сьогодення Крещенська явно не любить і вбачає в ньому лише негатив. Безкультур’я, доба горлохватів і бізнесменів, коли гроші заступають совість, а на місці бібліотек будуються казино. Але, мабуть, це лише один, хоч і цілком реальний та неприємний, бік медалі, проте в письменниці він стає єдиною правдою. Зате минуле — суцільне джерело радості й щастя. Час, коли всі жили сутужно, але дружно; час, у якому знаходилося місце томикам російської класики та порцеляновим слоникам, пошарпаним автобусам і пластмасовим пупсам... Що далі від сучасності хронологічні рамки оповіді, то більш ліричними, щемливими, наче гарна застільна пісня, стають історії. Оповідання «Приймак», у якому класичний трикутник «він — вона — її діти» розгортається в голодні післявоєнні часи, варте цілої збірки.

Будинки й тварини в оповіданнях Світлани Крещенської значно живіші й людяніші, ніж власне люди. На «Оскар» за найкращу чоловічу роль заслужив чорний кіт з оповідання «Дамський улесник». Він втирається в довіру до самотніх жінок, жирує на їхніх харчах, а потім із легкістю міняє: одну на другу, обох — на третю, усіх разом — на свободу... Долю ж так шанованої письменницею інтелігенції уособлює... собака з оповідання «Не сумуйте, Мадам!». Золотавому ретриверу привільно живеться в будинку поета. Але настають нові часи, і такий упізнаваний параноїчний молодчик наміряється розселити будинок, аби збудувати на його місці казино. Поет гине, і тварина довго никає по смітниках, поки нарешті знаходить притулок у непоказному приміщенні міського управління культури. Коли заповзятливий молодчик добирається й сюди (тепер у його планах — бордель замість дитячого центру мистецтв), в собаки прокидається класова солідарність («за породу прикро»), і антагоністи «сходяться» у смертельній сутичці...

Руйнування будинків, у яких живе минуле, — мабуть, найбільш актуальний і наболілий для киянина мотив у творчості письменниці. «Сталінки» й «хрущовки», при­ватні будиночки й гуртожитки витісняються, зрівнюються із землею нахабними, помпезними багатоповерхівками. Забудовники зни­щують бібліотеки, дитячі садки і сади. Чеховський образ вишневого саду витає в одному з найбільш проникливих оповідань на цю тему — «Абрикоска». Але добросерда, беззахисна, поїдена міллю «ста­ра гвардія», подібно до псинки Мадам, ще не здається і боронить кордони своєї інтелігентської, совкової, комунальної, провінційної, нелукавої, улюбленої малої Батьківщини, яка неминуче зменшується й відходить у небуття.