Сучасні культурні хроніки

У лавах усесвітньо визнаних національних колективів і в театрах «із глибинки», як позначила їх міністр культури та мистецтв України пані Оксана Білозір, розбрід і хитання, розмови та збори, емоції й суцільне «підписантство». Летять у різні інстанції листи протесту з багатьма відомими та малознайомими іменами-автографами. Основні ж одержувачі — Президент України Віктор Ющенко, віце-прем’єр із гуманітарних питань Микола Томенко та пані міністр Оксана Білозір — поки мовчать.

Гучні заяви нової влади про пріоритет грамотної культурної політики, котра є благодатним середовищем для підняття рейтингу країни як усередині, так і в очах світової громадськості, що звернула пильні погляди до України, — поки лише декларації, не підкріплені чіткою концептуальною основою. Зате непродуманих дій і висловлювань, які породжують у суспільстві нездорову атмосферу страхів, чуток і песимізму, хоч відбавляй. Творчі спілки розпустять; почесні звання — скасують; «узурпацію» влади в національних колективах припинять; а головний російський театр України, мовляв, не має права представляти театральне мистецтво своєї країни в Москві. З людьми мистецтва влаштовують політичні розправи, твердять одні, інші ж пропонують вимести зрадників справедливої справи геть зі світлого храму національних муз. При цьому, схоже, не завжди сторони правильно розуміють заяви одна одної. Тут би саме час пригасити розбурхану кулуарними плітками уяву, знайти час й потрібні докази для конструктивного обговорення проблем із усіма учасниками процесу і, дотримуючись толерантності, виробити цивілізовану програму й гуманні норми співіснування. Ба ні.

Історія з продовженням

Національний театр російської драми ім. Лесі Українки має багату історію зі своїми щасливими та трагічними сторінками, злетами й падіннями, внутрішніми чварами, як у кожній театрально-комунальній кухні, і чехардою зміни лідерів. Щоправда, у сьогоднішньому відстоюванні власного статус-кво переважна більшість дуже неоднорідного колективу пам’ятає лише своє останнє десятиріччя. Над ним майорить знамено його керманича — Михайла Рєзніковича. Учень Георгія Товстоногова, успішний і визнаний майстер психологічного театру, котрий, за власною заявою, має вже все і прийшов у цей театр «віддавати», твердою рукою повів колектив до комерційного успіху. Він безпомилково «поставив» на приму, котра є за сумісництвом дружиною не останнього зі членів «владного екіпажу», забезпечивши цим театру затишне місце під теплим крилом Дмитра Табачника. Посипалися звання, престижні поїздки, неефемерні побутові блага, відповідні зарплати і... неминучий поділ на «чорних» і «білих». У зв’язку з цим, з одного боку, поза творчими радощами конкретної роботи, гастролей, постійним, таким необхідним артисту спілкуванням з глядачем, залишилася ціла когорта чудових майстрів сцени, талантом яких міг би пишатися будь-який театр. З другого боку — масштабне театральне виробництво, нарощуючи міць своїх цехів, працювало безперебійно, неухильно збільшуючи прибуткові показники. І, головне, ніхто не став жертвою скорочень: «благородним старикам» із творчого й технічного персоналу йшли регулярні доплати до мізерних пенсій і навіть нелюбимі регулярно залишали свої автографи в преміальних відомостях. Чи було ремствування в гримерках і кулуарах? Звісно, але тихе-тихе. Адже у кожного сім’я, що потребує хліба насущного, та й вакантних ніш у топографії театрального Києва практично немає.

Розкошування припинилося відразу, разом із перемогою помаранчевої революції, під час якої театр (коли брати його як єдиний організм) і його лідер із «небожителями» чесно сплачували борги своїм «годувальникам». Прихід нової влади прийняли без «кидання чепчиків», але й без улесливих декларацій. Продовжували працювати з вечора у вечір, аншлаг за аншлагом. Щоправда, почалися затримки з виплатою зарплат. Та бюджетні гроші на початку року частенько надходять погано. Не думаю, що це було спрямовано саме на цей колектив.

Театр стало лихоманити зсередини. Спочатку непродумане висловлювання Миколи Томенка про театр російської драми. Потім — прихід у театр представників Генпрокуратури з перевіркою. Я не дуже розумію, як така, нехай і безпрецедентна для театру, перевірка може вплинути на його творчу активність, якщо планомірно не підігрівати песимізм у емоційних від природи артистах. За словами керівника прес-центру головної прокуратури країни, перевірка «спровокована» листом, підписаним артистами цього ж театру. Зауважу, шанувальники епістолярного жанру є скрізь — досить згадати численні полум’яні звернення групи артистів Національного театру ім. І.Франка з приводу свого художнього керівника Богдана Ступки.

Перевірку в російській драмі вже закінчено, її результати передано на розгляд у міськпрокуратуру, котра обіцяла проінформувати «ДТ» після остаточних висновків. Напевне, у Ярослава Білика, який написав матеріал для «Української правди», є свої джерела інформації. Він називає точну цифру збитку — мільйон гривень — і стверджує, що «прокуратура також знайшла факти підробки документів і змушена була завести кримінальну справу. Відповідну постанову 4 квітня підписав заступник прокурора Шевченківського району».

Однак на момент запрошення на прес-конференцію в театр, що відбулася за день до процитованої публікації, ні колектив театру, ні журналісти цього не знали. Прес-конференція, на яку я спізнилася, нагадувала передпрем’єрний показ спектаклю. Зал заповнили працівники театру всіх рівнів, обласкані й не дуже. На сцені — пасторальний задник із відомого спектаклю, а перед ним — підсвічені софітами народні та заслужені артисти усіх вікових категорій. Режисер — у ложі. Самотній і нервозний. Йому і справді зараз незатишно. Один за одним підводяться улюблені артисти для проголошення дуже схожих монологів. У них тривога й обурення — інспіровані перевірки, поділ посадових обов’язків керівництва театру, образа на небажання високих чиновників хоча б вислухати обидві сторони й коментар із приводу відповіді Мінкультури Ользі Сумській, в якій озвучено конкретні імена людей, запропонованих нею на посади керівників театру.

Напевне, знаючи про гаданий поділ посад художнього керівника й гендиректора, Ольга Сумська, що перебуває в опозиції до нинішнього керівництва, направила свої пропозиції Мінкультури. Ті, у свою чергу, з невідання чи продумано, адресували відповідь театру, у канцелярії якого й було розпечатано листа.

У листі поряд із «пустим», у всякому разі, нікому не відомим прізвищем-претендентом на табличку кабінету генерального директора, у ролі кандидатури творчого лідера звучить ім’я чудової й ніжно любимої акторки Ади Роговцевої. Я зателефонувала Аді Миколаївні в Москву, де вона грала в цей час спектаклі, і поцікавилася, чи знає вона про «висування» своєї кандидатури і як до цього ставиться. Вона дуже стримано подякувала людям, які пам’ятають і цінують її настільки високо, що бачать повернення акторки в театр таким чином. Підкреслила: немає і не було ніяких вимог і ніяких образ: «Адже це рідна домівка, котру я не заплямувала ніколи ні словом, ні подихом, ні помислом. Якщо хтось згадує мене, я вдячна. Уявити повернення в цей театр для мене так само неймовірно, як осмислити за 12 років свій відхід».

Органічними й щирими на зборах, на мій погляд, були двоє ветеранів цієї знаменитої сцени — народні артисти М.Рушковський і О.Смолярова, котрі пропрацювали в театрі більш як 50 років. Визнаючи непросту атмосферу всередині колективу, вони, переживши чимало керівних змін на своєму акторському віку, наполягали на тому, щоб їх почули можновладці й не руйнували налагоджену роботу «сумісника» Михайла Рєзніковича. Таке вже було в історії театру і, окрім втрат, не принесло нічого. Тим більше що доладної альтернативи немає, підкреслювали вони.

Історія листа, котрий не отримав відповіді на Батьківщині

Починаючи з 19 березня, як уже зазначалося, переважною більшістю колективу театру було підписано кілька листів високим адресатам. Мені ніяково від їхньої певної нелогічності й пафосних порівнянь із канонізованими театральними страждальцями — Меєрхольдом, Курбасом та ін., але це справа смаку й такту. А по суті — ніяких відповідей, глухе мовчання.

Відомі артисти, присутні на зборах-прес-конференції, ремствували на «неприступність» пані Білозір. Міністр категорично не прийняла і не побажала вислухати нікого з них. Усе це свідчить про відсутність володіння культурою діалогу. Їй-богу, це не найсильніша професійна риса для володаря портфеля. Невміння та небажання, вислухавши всі сторони конфлікту, провести аналіз інформації, унаслідок якого приймається рішення, веде до диктату й узурпації влади, проти котрої вербально так запекло бореться пані Білозір.

Та є в цьому листуванні й інша «родзинка». Зовсім несподівано лист на ім’я Президента України з’являється на шпальтах «Вашингтон пост» під час візиту до США пана Віктора Ющенка. Невеличка деталь — текст опубліковано з позначкою «на правах реклами». А це коштує грошей. І чималих. На мій телефонний дзвінок завліт театру Борис Куріцин відповів, що «дізнався про публікацію від місцевих журналістів». Ні він, ні художній керівник до цього не мають ані найменшого стосунку й ні сном ні духом не відають про дорогий шлях відкритого листа через океан. Хто ж цей таємний меценат? Один із колишніх (і, певне, справжніх) високих покровителів театру чи таємний недоброзичливець, який не пошкодував викласти круглу суму, щоб остаточно скомпрометувати «переслідуваний за політичні уподобання» театр?.. У будь-якому варіанті репутації театру завдано серйозного морального збитку. Адже хтось, користуючись своїми давніми зв’язками та можливостями, вдався до звичних методів чорного піару, прикриваючись ім’ям театру. Негарно. На цій підставі представники театру можуть звернутися в американську редакцію і, дізнавшись ім’я рекламодавця, дистанціюватися від нього та з властивим їм пафосом затаврувати публічно...

Історія «поділу»

Вищезгаданий наказ Міністерства культури й мистецтв України «Про розмежування посад», про який із непідробним жахом і хвилюванням шепотілися в усіх національних колективах — від хору ім. Г.Верьовки до держпідприємства «Криворізький держцирк», — датовано 24 березня 2005 року. На сайтах він з’явився близько п’ятої вечора 5 квітня. Але цього ж вечора в ефірі телебачення його наявність спростовувала радник міністра культури Оксана Мельничук.

Художній керівник і генеральний директор Національного заслуженого ансамблю танцю України ім. П.Вірського, народний артист СРСР Мирослав Вантух так прокоментував його зміст:

— Це болюче питання для нас усіх. У зв’язку з цим ми вже зверталися до Оксани Володимирівні й у якийсь момент, здавалося, переконали її в недоцільності такого рішення. Цей варіант було нами пройдено в далекому минулому радянських часів. Він украй негативно позначився на роботі багатьох колективів. Ще тоді до чиновників від культури прийшло розуміння, що у творчому колективі все має бути в одних руках. Не можна розділити саму творчість і організацію творчого процесу. Нині у країнах колишнього Союзу є колективи, подібні нашому — ансамбль Ігоря Мойсеєва і «Берізка» у Росії, у Грузії — знаменитий ансамбль Сухішвілі, далі йдуть Білорусь, Молдова тощо. Там теж єдиноначальність, посади об’єднано. У далекому зарубіжжі — такий же принцип. Час засвідчив, що суміщення цих посад різко скорочує внутрішні чвари та суперечки. Проводячи в репетиційному залі 6—7 годин, балетмейстер когось зайняв більше, когось менше, когось узяв на гастролі, когось залишив. Незадоволені є завжди, у такому разі біжать під крило директора, а задоволені — у табір художнього керівника. Це веде до розвалу колективу. Нас сьогодні мало звуть у концерти на Батьківщині, кажуть — застаріли. А от у зарубіжжі цінують дуже високо — у рецензіях слова захвату. Прикро. Очікувалося, що сьогодні прийматимуть рішення, котрі стимулюють творення, а не руйнацію. Але з нами ніхто не радився. Конкретні кандидатури поки не представляли, але, кажуть, директорів планує призначати міністерство. Колектив ставиться до цього вкрай негативно, і ми вже підготували лист на ім’я Президента...

Найцікавіше, що в цьому ж контексті міг би прозвучати ще добрий десяток коментарів керівників інших національних колективів. Людей, котрі реально творять, результати праці яких оцінено глядачами у світовому масштабі — на сцені, на екрані, у музиці, на бієнале. Господи, не можна ж із кожним новим витком історії переписувати її наново і грати людьми, мов шаховими фігурками. Саме тому вони збиваються в зграї задля захисту власної, іноді ефемерної стабільності, готові йти в пікети. Рівні умови для всіх, відсутність «своїх» і «чужих» на ниві культури дадуть можливість розставити реальні акценти талант—нездара. Інша річ, якщо хтось із єдиноначальників порушує закон, але цим має зайнятися відповідне відомство.

Не маю наміру зараз ревізувати творчий потенціал і репертуарну політику театрів, які лихоманить. Десь вона мені близька, і я із задоволенням дивлюся їхні роботи, нехай не найвдаліші з погляду широкої глядацької громадськості, але наповнені духовністю і пошуком. В іншому разі, категорично не погоджуючись із запропонованим «меню», у театр не ходжу. Та це справа смаку. А що, коли спробувати, не керуючи непрофесіональною, але твердою рукою, піти на експеримент. Наприклад, російська драма відстоює свій спосіб життя і свого керівника — будь ласка, живіть, творіть, піклуйтеся про людей і репертуар, про касу і прибутки. Але пам’ятайте, спецхарчування вам «не світить». Тим більше, що на виконання наказу міністра необхідно переписати колективні договори, вже затверджені тими ж колективами. А вони ж можуть і відмовитися...