СТОЛІТТЯ ЛИЦАРЯ НОСТАЛЬГІЇ

Нинішнього року Франція, а разом з нею й увесь читацький світ відзначають сторіччя від дня народження письменника, який вражав читачів своїх недитячих творів на кшталт «Планети людей» і «Цитаделі» наївністю, що переходила у велич, шляхетного лицаря французької літератури — Антуана де Сент-Екзюпері. Французький культурний центр відкрив «сезон» виставкою дитячого малюнка студії «Маленький принц», а в середині вересня запропонував увазі небайдужої до творчості Сент-Екзюпері публіки документальну виставку про життя та творчий шлях письменника.

Ця виставка — один із заходів, до яких доклала зусиль Асоціація друзів Антуана де Сент- Екзюпері, численна орга-нізація, що постійно поповнює свої ряди за рахунок нових шанувальників творчості письменника. А шанувальників цих стає дедалі більше, оскільки Антуана де Сент-Екзюпері можна назвати якщо не культовою, то принаймні однією з найзворушливіших постатей французької літератури. За життя він здобув широку популярність як письменник і, мабуть, не меншу, як пілот, і водночас вважав своїм покликанням скромну роль садівника, якої, на лихо, уникнув.

Сент-Екзюпері — письменник і лицар ностальгії. Ностальгії за Богом і дитинством, причому між божественним і втраченою гармонією дитинства в його творах часто ставиться знак рівності: Бог і дитинство — одне, принаймні для людини, котра не втратила зв’язку зі своїм минулим. «Якби я мав віру...» — скаржився Сент-Екзюпері в щоденниках і водночас свято вірив у людину, створену за образом і подобою Божими.

Важко уявити оригінала, котрий «пестить у кишені» томик Сент-Екзюпері задля аутсайдерського виклику — так можна носитися, швидше, з томиком Сартра чи Наталі Саррот. Сент- Екзюпері нібито простий, навіть наївний, але ця рідкісна наївність — рідна сестра величі. Письменник не шокує, а зворушує. «Я народився дорослим», — заявляв його сучасник Андре Мальро. «Я зі свого дитинства, як з країни», — без тіні ніяковості зізнавався Сент-Екзюпері, мужній військовий льотчик, якого аж ніяк не можна було назвати інфантильним. Для Сент-Екзюпері дитинство — свого роду релігія, для Мальро — прикрі сутінки на світанку дорослого героїчного буття. Проте позиція Сент- Екзюпері вселяє більше довіри — вона благородніша. Легко іро-нізувати над своїм минулим, набагато складніше його захищати, та ще так талановито, як це робив Антуан де Сент-Екзюпері — шляхетний лицар шляхетної ностальгії.