Справа про отруєння

Перша прем’єра нового сезону в Національному театрі імені Івана Франка — «Ромео і Джульєтта» Шекспіра (режисер Валентин Козьменко-Делінде). «Вердикт» маловтішний: невдача, проліт повз касу і привід для «розбору польотів».
Джульєтті не вистачило отрути. «Все випил сам, а мне и не оставил!» (переклад Б.Пастернака). І тоді, як відомо, вона впилася йому в губи, щоб нализатися отрути. Але все рівно доза виявилася малою, тому в хід пішов ніж...
Мені вже не вистачало ні сили, ні довготерпіння. Наскільки затягнеться це катування «мистецтвом»?» Усе ж таки досидів, оскільки на вулиці не шепотіла погода (дощ як із цебра). Тому хоч буде про що написати.
…Театральне коло (так звані вічні «прем’єроглядачі») прибили прем’єру до стовпа осуду — «жах, провал!». Але, бігме, обурені ще більше дивують наївністю очікувань, ніж театр-виробник — спірною продукцією. Невже до перманентних фіаско в театральній столиці важко звикнути? Невже тут суцільні перемоги, бруки, стреллери, маркзахарови, а не «чорти з табакерки» або чергова «халепа»... Що так облом, що сяк. «Что тот барон, что этот». «Ромео і Джульєтта» франківців — звичайний, не сенсаційний промах. Подібного — хоч греблю гати в найближчих околодках (у місцевих репертуарах). Спектакль франківців вочевидь дилетантський, напханий розхожими банальностями (про них нижче) і апелює вже не знаю до чого... Але точно не до голови і серця, скоріш до того, що нижче пояса.
Але от коли з огляду на порожнечу розпочинають ще й «концепції» з пальця висмоктувати. (Ах, це, напевно, про приречено-бездушне комп’ютерне поко­ління, про смерть без кохання!..), тоді беру слово: «Мовчати!» Адже річ не в трактуваннях (кого б здивувати?). Став хоч про «зоряно-пришелепуватого» джедая, хоч про загубленого гобіта, намагаючись ретранслювати «це» на Шекспіра, Ретленда, Пембрука... та іншу можливу «автуру» шедевра («Что значит имя? Роза пахнет розой, хоть розой назови ее, хоть нет»). Питання в контексті «ізмів» тільки до ступеня майстерності й адекватності сценічної адаптації того чи іншого «концепту» (так званим «авторським переосмисленням хрестоматійного тексту» сьогодні не здивувати навіть театрального олігофрена).
Можливо, я потрапив на «неправильний» спектакль про Ромео... Але, розмріявшись, уявив, що на цій постановці, як у кіно, раптом зникає звук... (це було б благом, зважаючи на катастрофіч­не сценмовлення акторів). І що тоді бачу? Дійство (без звуку) відбувається начебто і не в сонячній Італії (як писав Пушкін у зв’язку з п’єсою «…с ее климатом, страстями, праздниками, негой, сонетами»), а в... спаленому борделі. Темінь глуха. Начебто «усе вщент». На сцені, як на концертах Пугачової, — бідний «чорний кабінет» (такий собі масштабний dark room). Ще порожня пивна діжка — вона, як відомо, гримить (це повна мовчить). Ще (праворуч) оббитий дешевою «вагонкою» балкон для побачень (і на що, запитую, витратили гроші «Лукойла»?). І дзеркало в центрі — єдиний варіативний образ в інтер’єрі (можна вирішити, ніби Джульєтта, як Аліса, живе в Країні Чудес, але вона, повторююся, усе-таки живе в борделі). На фоні підозрілого мінімалізму персонажі виходять у навмисно мерзотних пишних і спокусливих костюмах. Обмінюються млосно-вульгарними поглядами. І ще намагаються нав’язати глядачу відверто розпусну манеру пове­дінки (ціна за ці спроби — десять гривень на вокзалі). Усе як у відомих закладах... Ні тобі шекспірів­ської легкості, ні тобі вітальної оптимістичності (те, що вирізняє першу частину шедевра, відповід­но до всіх теоретиків на чолі з О.Анікстом). Обравши траєкторію пороку, «автори сценарію», очевидно, повинні були йти до кінця (за прикладом методик А.Жолдака) — і тоді вимоги інші, якби зовсім відверто грали розпусту, а не «кохання молоді». Або варто було спохватитися, тому що все-таки вирішили рухатися поступально уздовж тексту, використовуючи на шляху формальні знахідки, які збоку виглядають не те щоб безглуздо, а примітивно. Зокрема, коли під час першої зустрічі з коханим Джульєтта задирає спідницю під таким градусом, що видно більше, ніж годиться. Або «оригінальний трюк», коли годувальниця (С.Прус) — котра нібито доглядає за 14-річною дівчинкою — запускає вже під свій поділ ескадрон друзів Ромео... І я, вибачте, можу тільки здогадуватися, які «маніпуляції» вони здійснюють під спідницею, тому що виповзають звідти наші ренесансні герої дуже задоволеними і розпаленілими...
Сили небесні, подумав я на спектаклі, ну якщо така... ну, загалом, годувальниця... добра і розуму навчала юну героїню, то з неї повинна була «виховатися» не Джульетта, а Пишка! Чернець Лоренцо (В.Мазур), котрий поєднує серця закоханих, теж поданий своєрідно... Напевно, це п’яниця, оскільки його «житлоплоща» — та сама діжка, а він начебто вічно під градусом і навіть троянду білу з чорною жабою (а не тільки Ромео з Джульєттою) завжди готовий на землі повінчати... Джульєтта (А.Савченко), натхнена побаченням з милим, починає тараторити «приди, приди Ромео!», при цьому (на авансцені) демонстративно опускає долоню дедалі нижче — «туди»... Не терпиться, мабуть, — ні дівчинці, ні режисеру. Ну і, звичайно, на сцені регулярно падають, часто перекидаються, довго валяються, безглуздо витріщають очі... Хто грає краще за інших? Ступка-середній (Остап). Але і це не найбільше його досягнення. Тому що тут особливо немає з ким змагатися.
Очевидно, я занадто ретро­градний рецензент. Проте, як і раніше, по-дідівському уперто вірний... Не варто брати ні ту, ні іншу велику п’єсу заради ритуальної галочки в афіші. («А ми знову відзначилися Шекспіром!») Немає чого сказати (а тільки хочеться «показати» те, чим уже ніхто нікого не здивує — кривляння)? Тоді помовчіть — сьогодні багато роботи в рекламах і серіалах. Усі ці «досвіди» вульгаризованих деконструкцій викликають лише глуху тугу за класичною реконструкцією. Хочеться, щоб прийшов нарешті хтось звідкись (можливо, із небес) і показав, як справжні артисти повинні на сцені ходити, сидіти, веселитися, цілуватися, умирати. Тому що так, як сьогод­ні ходять, веселяться, цілуються і вмирають у більшості наших спектаклів — так не буває на світі (о, пробач мені, постмодернізм). Туга за театром правдоподібності (чи життєподібності?) що далі в ліс — тим нездійсненніша. Як відлунння пам’яті про першотвори... І потрапивши якось на реалістичну «Вассу Желєзнову» у даремно зневаженому МХАТі імені Горького з Дороніною (постановку цієї п’єси, до речі, колись планував і Делінде з Тетяною Василівною), перебував спочатку у стані розгубленості, а по­тім розчулення... Неповторне задоволення чути живе людське мовлення і спостерігати за природними реакціями, а не за цим... повсюдним сценічним свинст­вом. Тим, на що перетворюють і класиків, і сучасників, і акторів, і диригентів. «Не ходи в Дербент, Сухов! Не варто!» Це до тих, хто, не стукаючи у двері, зламує замки. Та й у театральному виробництві трапляються недоробки і брак. Коли таке трапляється, наприклад, на молокозаводі — споживачі труяться, потім подають до суду, про це сурмлять газети... І в театрі буває: не вийшло, не склалося, вічна нестача репети­ційного часу, спонсор усе квапить... То зупиніть. Законсервуйте. Перенесіть. Поясніть... Колись у БДТ Чхеїдзе ставив Шекспіра і дуже довго репетирував, а потім зрозумів, що не вийшло, — і за­крив готову прем’єру. Оце муж­ність. Це вчинок. Нашим, напевно, ще дуже багато треба учитися, учитися, учитися... (ленінськими тезами після цих видовищ заговориш). Не пам’ятаю точно, хто оголосив, нібито в нас най­краща у світі театральна освіта (очевидно, ювілей вузу святкували)... Але вона погана. Майже злочинна. Молодих людей, очевидно, тільки й навчають відкривати роти, але не можуть пояснити, з якою метою й у яких випадках це варто робити. Сценічне мовлення погане — який там шекспірівский стиль. З їхніх вуст навіть пейоративну лексику не розбереш. При тому, що Б.Ступка запросив до трупи не найбездарнішу поросль. Серед них є імена, які подають надії, і які вже активно намагаються себе виявити. Але, наприклад, у молодої лю­дини, що грає Ромео (Д.Чернов), вже точно на чолі «зірка» горить: любить любити на сцені тільки себе, а на джульєтт очікуваних щирих емоцій не залишається. Джульєтті (А.Савченко) — милій, чарівній дівчині з розкішним во­лоссям — треба було пояснити, що її хочуть почути і на га­льор­ці, а для цього потрібно ще багато над собою працювати... Тільки з ким? Про гарних режисерів-педагогів не тільки в цьому театрі марно навіть мріяти. У місцевому театральному часом такого навчать, а потім ще й матом обкладуть (документальні підтвердження є навіть у Мін­культі) — борони вас Боже! Цінні «кадри», як я розумію, розпорошені, розірвані на частини «кульками» чи іншими сумнівними освітніми закладами. А тут потріб­но «не сажать, а взращивать», як писав Товстоногов. Перенести на ін­ший грунт можна все що завгодно. Тільки що виросте, коли не поливати? Побачивши на фасаді вже конкуруючого театру вивіску «...у спектаклі грають майбутні зірки театрального Києва!», вже не прошу, а благаю: не треба нам «майбутніх», ви спочатку з «поточними» розберіться! Бо осліпнути від вашої бездарної «зірковості» можна.
…Глибокошанованого Б.Ступку, звичайно, дуже підставили. Так не варто підставлятися. Бачили очі, що випускали. Прем’єра ж, не сумніваюся, планувалася як програмна і презентаційна. От, мовляв, прийдіть і подивіться, яка обдарована «молодь» прийде на зміну старим! І це було надто важливо закріпити після резонансної хвилі успішної «Наталки-Полтавки» (і ще з огляду на те, що за спиною художнього керівника, як відомо, цілодобово «гострить ножі» і плете нескінченні плітки невгамовна «фронда», а тим тільки дай інформпривід — навіть в Америці дізнаються, як тут «не так»). Але ж і молодь підставили також. Що ж із них, зелених, узяти? Кошенятами тикаються-поневіряються... Ніби шукають рятівну грудь... А їх під спідниці няньки-куртизанки заганяють!
…Ін’єкції несправжніх (і ледачих) «новаторств» можуть отруїти молоду трупу гірше, ніж будь-яка заразна нечисть. Якщо із Шекспіром дозволено «і так згодиться», то що зійде на цих дріжджах, коли дробитимуть по кісточках репертуарних годувальників дрібнішого калібру? Річ не в тім, що «удача чи невдача» (ці визначення — вічно відносні), суть у тривожному відчутті хибності шляху і підміни... Ніби щось справжнє перестав випромінювати загалом талановитий постановник Козьменко-Делінде, показавши гримучу суміш охлялого «євростандарту» з кепським ТЮГом. Будь-які його сценічні рухи не продиктовані мотивацією почуттів — і цього й не потрібно... Делінде, щоправда, усе ж таки інтелігентна людина й у якісь переломні сюжетні моменти приборкує свою утомлену фантазію, припиняючи штучно «підбадьорювати» текст. Але «Ромео і Джульєтта» — усе одно його найгірший спектакль із колись поставлених у Києві (майже шедевром донині вважаю його «Сни за Кобзарем»). І він, упевнений, це розуміє краще за мене, тому за емоційність викладу зобов’язаний прийняти. Він також як ніхто розуміє, що режисура — це піт і осяяння. Якщо цього немає, значить є єдиний вихід — забутися, закритися, закохатися і репетирувати доти, доки «великая строка не обретет изгиб упругий очертанья на подмостках»… (довели-таки до дилетантської «поезії»). Адже театр — як Жінка (як Джульєтта)... Як ти до неї, так і вона до тебе.